Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 14)
— Я… гм… подорожній. Заблукав тут трохи. Чи не пустите переночувати, хазяєчко?
— Чом би й не пустити, як людина добра. А ви добрий чоловік?
Наївне питання загнало Штоса в глухий кут.
— Обдивіться мене та й рішайте, — зрештою мовив він напівжартома, напівсерйозно. — Кривди я вам не вчиню, передихну, та й годі.
— То заходьте, — дівчина запрошенням не скористалася, розглядати Павла не стала, а просто відступила, і він пішов за нею. Потрапив у дуже теплі сіни, де пахло пилом та сушеним зіллям, а на полицях уздовж стіни стояли глечики та полумиски. З обох боків були двері, і Штос завагався, а куди ж заходити. Дівчина застигла посеред сіней і дивилася наче і на гостя, а наче й десь за нього, не змигуючи.
— Нам ліворуч, — прошелестіла вона. Її голос змінився, став нагадувати шурхотіння всохлого осіннього листя. — Інші двері — то комора. Поможіть мені відчинити, я наосліп ніц не бачу, ще ніяк не звикну.
Кров стрімко шугонула до голови, серце зайшлося у шаленім бою. Уся утома від подорожі та публічних принижень розчинилася в гарячій хвилі збудження. Ні, хай там що, а сьогодні його день, його удача! Треба дівку пожаліти, приголубити… ця пручатися не буде, навпаки — іще подякує, не те що ота курва, руда й гонорова, бо пройшла і Крим, і Рим, і міднії труби. А ця — ну чисто тобі горлиця, невинністю аж сяє!
— Ти сама тут, серденько? — аж рвучи на себе товсті двері, запитав Штос.
— Так, пане-добродію. Уже місяць, як сама.
Дивна в неї манера розмовляти, та пусте. Не до бесід їм на печі буде. Павло зайшов до хати, і здригнувся. Зупинився, геть нічого розуміючи. Після парких сіней мав виразне враження, що потрапив до морозилки.
У просторій кімнаті було не просто холодно, і не сказати, щоби зимно. Там було… ну, як певно, буває в Арктиці, коли мінус п’ятдесят, і білі ведмеді пісяють кубиками льоду. Дівчина зайшла за ним, причинила двері, й у Штоса щелепа відвисла. Він побачив, що дівка
— Люба, ти змерзнеш, застудишся, — вичавив із себе Павло, напружено розмірковуючи, яким це дивом у гуцульській хаті земляна підлога. З етнографії він знав не так, щоби густо, але усе ж досить, аби втямити — деревини в лісах тутешніх не бракує. Підлоги люди роблять добротні, натуральні, городяни аж заздрять. Що ж тоді?
Збудження вихололо разом із носом.
Хазяєчка відкинула косу за спину, виставила руки наперед і рушила до печі, поважної, прикрашеної мальованими керамічними кахлями, тут такі, здається, звуться коминами, недоречно згадав Штос. Намацавши припічок, дівка сіла на нього і лиш тоді відгукнулася:
— Не турбуйтеся, більше не застуджуся. Ніколи.
І неприємно засміялася.
Сказати, що Павлуша почав непокоїтися — значить, не сказати нічого. У голові у нього набатом билася лише одна думка.
Поза сумнівом, він так і вчинив би, та вже надто встидно було повертатися до своїх друзів по нещастю. Давно забуте, а чи правду мовити, незнайоме почуття сорому сколихнулося липким мулом з глибин його душі. Рудименти совісті заворушилися, як те буває зазвичай, у непідхожий час. Ну ось для чого він насправді так шифрувався, йдучи геть, тікав, наче фріц городами, — навіщо? Невже не міг сказати спокійно і твердо: «Я йду, я хочу бути сам?» Ніхто не став би його тримати силоміць, і не попросив би лишитися, це точно, ніхто ніколи не намагався його утримати, будь-де й будь-коли, за винятком хіба кількаразових дівок, та й ті дивилися на нього, як на золотий ріг достатку. А в усіх інших випадках йому легко знаходили заміну. У школі. В інституті. На роботі — на всіх його роботах… то чому? Так кортіло показати, що він хитріший від усіх, тишком-нишком відійде, і комар носа не підточить? Що ж, йому це вдалося. Він показав усе, що міг. Усе, на що був здатний.
— Я, мабуть, піду… — пробелькотів Штос. Дівчина, почувши це, жваво підвелася, і заблагала-заголосила, заломивши руки, як у поганій мелодрамі:
— Зачекайте, прошу пана, зараз мама прийдуть.
Павлові мало би полегшати від наявності мами, хай навіть не в одній із ним геометричній площині, та чомусь стало ще страшніше.
— Ти ж казала ніби, що давно сама.
— Так, але сороковини ще не минули.
Зуби Штоса аж дзвеніли, наче кришталеві. Він уже погано тямив, що йому говорить ця потороча, а бажання розважитися геть зійшло нанівець. Було холодно і лячно, а в пузі свинцевим грузилом застигло неприємне передчуття — так легко йому звідси не вибратися.
А дівчина все стояла, тепер склавши руки на грудях, долоні одна поверх одної, витягнувшись так рівно, наче була у труні, і дивилася на нього прохально, величезними карими очима, дуже гарними та водночас неприємними, тьмяними, ніби вкритими білуватою плівкою, і — дивно знайомими. Він міг заприсягнутись чим завгодно, що вже бачив цей погляд, хоча дівку — ні…
— Ти сліпа від народження? — мовив він, аби не мовчати. Дівчина похитала головою.
— Ви мене не впізнаєте, пане дохтуре?
— Я тебе не знаю!
— Звісно, так, а я й забула! Ви ж на мене навіть не глянули, бодай би одним оком глипнули, та де, нема бабла — нема кохання, так ви тоді сказали колезі вашому? Ну, то ось вам нині і відплатиться, добрий чоловіче!
На льняній сорочці дівки, попід грудьми, розпливалася брунатно-коричнева пляма. Пляма ширилася, сягнула живота, проступила на спідниці, а кімнатою пішов сморід застарілої крові.
— Що ти мелеш?!
— Я не сліпа, пане дохтуре, я — мертва.
Дівчина плеснула в долоні, і під стелею спалахнув багряний вогонь. Одночасно з цим двері до світлиці розчахнулися, й Павло побачив ту саму ненависну горянку, що прокляла його за смерть своєї дитини. Жінка щось тримала у жмені, а донька, донька мала мамині очі. Темно-карі та великі. Тільки неживі.
— Я вам гроші принесла, лікарю, — ніжно сказала жінка і розтиснула пальці, а з них донизу ляпнувся цілий жмут змій. Гади із шипінням клубочилися по земляній підлозі, з того сатанинського клубка раз у раз вистромлювалась якась голова, роззявляла пащу, демонструючи роздвоєний язик, і все те гадюччя, звиваючись, обплітаючи одне одного, повільно, але неухильно рухалося до Штоса. — Триста євро, вистачить? Як там моя Єленка, пане добрий?
Тут Павло Вільгельмович Штос зрозумів, що то таке — обернутися на соляний стовп. Його тіло скам’яніло, кожна клітина перетворилася на дрібні прозорі кристали. Штос хотів закричати, але відчув, що кришиться, розпадається на порохи, так і не визрівши, і його крик, і він сам. І тоді Павло закрив очі — лиш вони ще слухались його — і полетів у чорне небуття, де не було жодних барв, а відлуння демонічним реготом все повторювало: «Добрий… добрий… добрий…»
Першою на сполох забила Ксеня. Ні, не те щоб їй було якесь діло до того Штоса, подумала жінка, і не те, щоби він їй подобався, радше, навпаки, але все ж цікаво стало, де це він подівся. Зайшов за ту ґражду, і слід за ним охолов. Ксеня глянула на Владу та Юрка — вони вже дісталися до мети і стояли, палко щось обговорюючи — так, принаймні, видавалося з їхніх жвавих жестів — під самим покажчиком. Ліда буркотіла, Юля скаржилася на життя і на чоловіка, Геннадій мовчав. І Оксана не витримала.
— А де пан Павло? Щось він довго… теє…
— Не переживайте, — Геник хмикнув. — Він від нас пішов.
— Тобто? Що ти мелеш? — аж звилася Юля.
— Жінко, попустися. Що тобі не зрозуміло? Ми його дістали, і він собі утік. Може, в котрусь хату заліз, щоб одному побути.
— Як я йому заздрю! — Юля вишкірила зуби, наче загнаний у глухий кут пес. — От би й мені утекти від тебе подалі, тільки ще раніше. Не стояла б нині серед ночі бозна-де, не каралася б, не мерзла б. От якщо в мене від цих стресів буде викидень, так і знай — це твоя вина.
— Знатиму, — Геник зиркнув на неї так, що жінка усі слова розгубила. — Ти тоді дуже засмутишся, еге ж?
— Гей, погляньте! Боже…
Усі обернулися на Ксенин лемент. Там, де щойно темніла хата з усіма притулами, нині було порожнє місце. Ґражда мов крізь землю провалилася, а по периметру обійстя горів рівний, як шнурочок, вогонь —
— Що за… — Юля затнулася і безпорадно заплакала. Геннадій кинувся до пари, обійняв, забувши на мить про всі суперечки. — Гено, що то було? Де оселя? Де Павло? Як воно згоріло, так, що ми нічого не чули? Ну, деревина ж тріщить, коли палає, хіба ні? І дим мусить бути… І він не кричав…
— Чортівня якась, — мовив Геник, усвідомлюючи, що на жодне жінчине питання він не має відповіді. — Такого не буває…
— Не буває, однак є, — надзвичайно спокійно констатувала Ксеня. — Я дрібною чула одну легенду.
— Ой, не треба, я вас благаю, — крізь сльози скривилась Юльця. — Тут у горах усі дрібними чули по легенді, яка й не легенда зовсім, а правда свята. А то й не одну. Не хочу того слухати.
— Як не хочете, то й не слухайте, кумцю срібна, а я таки повім, — річуше заявила Ксеня, і аж завмерла на мить, де й взялась відвага бодай слово наперекір цибатій сказати. Бо раніше одного «Ой, не треба» було б досить, аби Ксеня заткалася. — Мені ще бабця розповідали, а їм — їхня бабця… Мовлять, раз на сто років сімом обраним, простим людям, зі своїми вадами та бідами, але — обраним, дається другий шанс. Їх збирає докупи древній бог, завозить у певне місце, і дарма шукати його на мапі, і… якщо вони, — жіночка зітхнула, глянувши на Юлін живіт, — ну, наступного ранку вони можуть зробити інший вибір. Усе почати спочатку. Геть змінити своє буття.