Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 16)

— Пообіцяй.

Влада сама не знала, що її за язика смикає. Пірсінгований, розмальований, злий, колючий, як правдивий йорж, і так само кощавий, а ще дуже молодий — цей Юрко зовсім не її тип. Він нічий тип, якщо вже щиро. Він…

Той, хто не зрадить тебе за жодних умов…

— Обіцяю, руда. Я ніколи тебе не покину.

Його долоня була теплою. І слова — також. І долоні, і словам так хотілося вірити… Тож вона повірила. Раз у житті, ні, вже удруге, якщо бути точною, дозволила собі таку слабкість. Перша спроба зазнала фіаско, але, зрештою, чом би й ні? Чому б не спробувати вдруге? А, крім того, це провина Антона, що вона тут. Вона цього не хотіла. Не шукала пригод. І, вже, звісно, жодним чином не бажала бачити ані пекельних поїздів, ані водіїв-перевертнів. Цей худий, саркастичний хлопець, у чиїх зіницях мудрості та гіркоти вистачить на кілька сторіч, зараз — єдиний її якір. Зникне він — і її віднесе у відкрите море безумства та марення, де немає порятунку від видінь безжальної пам’яті, бо вони є коловорот, без початку та кінця. Владі й без того увесь час здавалося, що вона бачить сон уві сні, якийсь божевільний подвійний міраж, і ще добре, якщо тільки подвійний, якщо міражі ці не ховаються один в одному, мов яскраві, розмальовані мотрійки. Поки що вона дісталася хіба до третьої ляльки; чим буде остання, нероз’ємна, знає тільки Бог.

Хмарне небо розкололося навпіл, по тріщинах жовтою лавою розтеклася блискавка. Ударив грім. Влада зіщулилася, очікуючи холодних, хльостких, як батоги, крапель останнього осіннього дощу, але їх не було. Шурхотіло листя на деревах, вкрадливо наспівуючи пісню згаслої пристрасті, темний масив лісу плазуном розпластався на гірських схилах, і щось брунатне, тривожне розливалося в повітрі терпким густим бальзамом. Влада не знала, що це, однак крихітні терміти болю вже точили її душу.

Щось насувається. Гроза?.. Ні. Щось піде на гірше.

— Люба, я не те, щоби хотів тебе турбувати, але ти раптом не в курсі, де усі?

Сполохана Влада глянула в той бік, звідки вони з Юрком прийшли і де їх мали чекати ще п’ятеро подорожніх.

Місяць уповні, хоч і плавав між кошлатих хмар, та усе ж таки давав досить світла, аби побачити, що все зникло.

Вулиця. Село. Стежина.

Геник, Юля і Павло. І Ліда та Ксеня.

Усе як пощезло. Усе й усі.

Там, де були будинки, нині лежав пустир. Клапоть випаленої землі поміж гір-ординців.

Владі не хотілося плакати, але вона відчула, що плаче. Крізь напівстерті вже клоунські рум’яна проступили сірі пелюстки болю. Юрко це зауважив і міцніше стиснув дівочі пальці.

— То нічого, пусте. Усе буде добре.

Влада знову дуже хотіла повірити йому. Дуже. Та цього разу — не вийшло.

Павло Вільгельмович Штос ніколи не оперував так багато, як нині. Працював, як-то мовиться, в поті чола. Він стояв біля операційного столу в закривавленому фартусі хірурга, в медичній масці та шапочці, в гумових рукавичках, а до нього все йшли і йшли пацієнти. Він не розглядав їх — часу бракувало. Лише робив свою справу. Пришивав відірвані руки та ноги, а також пальці та язики. Укладав у порожні очниці вийняті очі. Повертав на місце видалені органи — нирки, печінки, легені та серця.

Час спливав, а хворих не меншало. Вони йшли рядком, один за одним, не мішалися докупи, не намагалися пролізти без черги, аби «щось спитати», а чи «просто взяти довідку». Ідеальні пацієнти.

І так, ще одна цікава деталь — усі вони були небіжчиками. Жертвами лікарських помилок, злочинної недбалості медиків, постраждалими від «а мені за це не платять, щоб я біля вас сиділа», медсестер. Їх було багато. Так багато, що він утратив їм лік. Виправляв аберації своїх колег і, закінчивши, чув незмінне «Дякую, лікарю».

Штос уже дістав більше подяк, аніж за все своє життя.

Від подяк його вже нудило.

З-під медичної шапочки вибивалося срібне волосся. Хвацькі чорні вуса під маскою також посивіли. Під очима з’явилися коричневі кола.

У повітрі витав різкий сморід формаліну і тлінної плоті. У Штоса йшла обертом голова. Він загубив відчуття часу. Він існував поза часом, тому що в жодній реальності — ані у звичайній, де Павлові незле велося дотепер, ані в паралельній — такого бути просто не могло.

Мертві оживають лише в дешевих голлівудських жахалках. Або в дорогих.

Зомбі не буває.

Раю не існує, і пекла також. Хоча щодо останнього він уже не був певен. Важко не повірити в пекло, знаходячись у центрі його сьомого кола.

Вічність — це лише повторення минулого. Знову, знову й знову. Це дежавю без кінця-краю. Це вервечка мертвяків, залитий кров’ю стіл в операційній, стародавні хірургічні інструменти — а ти чомусь достеменно знаєш призначення кожного з них, і умієш ними користуватися, і — відчуття, що ти помер.

І жаль за тим, що не помер насправді.

Ксеню вже нічого не дивувало. Зникнення Штоса вона сприйняла не те, щоби спокійно, але по-філософськи. Зникнення рудої та Бобиря зачепило її більше, але не досить для того, аби за ними побиватися. Щось промчало повз молодят з першою космічною швидкістю, і це «щось», напевне, забрало їх із собою. Ксеня не могла нічого з цим удіяти, то ж каратися сенсу не бачила.

Щиросердно кажучи, вона майже нічого не чула нині. Сама собі нагадувала одну велику затерплу литку. Тобто тіло її боліло. Ступні пекли вогнем, стерті до крові від затісних черевиків пальці не згиналися, і вона шкандибала, як чапля. Від холодного повітря почало саднити горло, а від тонкої одежини та нічного холоду прихопило поперек. Усе це Оксана відчувала, безумовно.

А ось серце заніміло, та й край.

Вона брела, похитуючись, за Юлею та Геником, і не збиралася питати, куди йдуть вони. Власне, що змінило б це питання? Пара просто йшла, аби не стояти, йшла, щоби зігрітися, йшла, бо за їхніми спинами клацав карбачем липкий, огидний страх. Вони не озиралися, а Ксеня їх не гукала. Зрештою, вони не мусять з нею панькатися. І з Лідою також… де вона, до речі?

Ксеня озирнулася. Ліда йшла до лісу.

— Гей, чекайте! Та чекайте ж, пані! — проклинаючи саму себе за те, що їй іще не байдуже, припадаючи на ліву ногу, Оксана побігла — пошкандибала за причинною. Оця точно пропаде, якщо з очей зникне, от біда, та й годі!

— Пані Лідо, заждіть! — надривалася Ксеня, гублячи на ходу слизькі й розбухлі від дощу черевики. — Будьте зі мною, так безпечніше! Та зупиніться ж, трясця тому всьому!

Ліда підкорилася, завмерла — на мить, якої вистачило, щоб Ксеня наблизилася до неї упритул — усміхнулась винувато і знову побігла. Та де, накивала п’ятами так хутко, що в Ксені аж віддих перехопило. Ні, на цих ходулях гнатися за Лідою марно. Курям на сміх. Що ж… можливо, десь серед гілля, та ненормальна знайде своє щастя.

Або свою смерть.

Ксені більше не хотілося йти — ані за кимсь, ані взагалі. Вона важко опустилася на укриту вузлуватою пожовклою травою землю, притулилася спиною до якогось дерева, нібито платана, і раптом смачно позіхнула. Ніч густішала, вступаючи у свої права, якщо місяць ще й за хмари зайде, стане темно, хоч око вийми.

Треба поспати, набратися сил. Прямо тут, чом би й ні? Вона горянка, чи хто?

Ідіотка. Ти — ідіотка. Підіймайся негайно, заклякнути хочеш на смерть?!

Ксеня радісно посміхнулася. Баба Галя до неї говорить! Треба щось відповісти, а слова не йдуть. Жінка кволо підняла руку і помахала бабі. Ось так. Тепер можна спати.

Баба Галя була їй не рідною. Вона — друга дружина діда, овдовілого батькового неня. Та, не маючи власних дітей, вона з усім палом нерозтраченого материнського почуття прийняла і полюбила Ксеню. І вона єдина стала дибки, дізнавшись, що кохана онука зібралася заміж у сімнадцять років.

— А чому так пізно? — саркастично спитала вона, коли Ксеня зателефонувала їй, аби порадувати. Задум не вдався, баба Галя не зраділа. — Треба було у тринадцять, нє? Щоби в сорок уже померти із чистою совістю.

— Я люблю Василька! — закомизилася Ксеня. — І він мене теж!

— Те, що ви любите робити, до кохання стосунку не має. Ви обоє дітваки малі. Тобі ще ляльками бавитися, а не дітей няньчити. Я проти.

Звісно, бабу Галю ніхто не послухав.

Утім, у селі на Січеславщині, куди після другого шлюбу переїхав дідо Михась, вона була ніяка не баба, а Галина Василівна. Учителька, викладачка української мови та літератури, для селян авторитет другий після попа, а як піп нездалий, то і перший. Баба Галя цим авторитетом користувалася управно, як-от швачка голкою, та похитнути переконання пасинка, невістки та онуки, що «вже пора», їй так і не вдалося.

На весілля вона прибула в останню мить, уже ніхто і не ждав, убрана, як до школи: темно-сірий костюм-двійка, біла блуза з рюшами, строгі чорні черевички-човники, перлові сережки, низка перлів на шиї й акуратний вузол важкого волосся на потилиці, закріплений черепаховим гребінцем. Хусток баба Галя не визнавала, і ніколи їх не носила.

Вона дуже полюбляла капелюшки, дорогі парфуми і хороші книги. І діда Михайла.

І її, Ксеню, теж. Дуже.

Під час вінчання, коли піп розпочав чин заручення, баба Галя заплакала, на святкування не лишилася, повернувшись, як сама сказала, «на хазяйство». Дідо Михась зостався, але після трьох чарок відвів сина вбік і шпетив, ніби найостаннішого лайдака.

У питанні раннього шлюбу дід, сам оженений у двадцять років волею батьків, став на бік своєї Галі. Утім, звісно, це вже нічого не могло змінити.