Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 12)

— Сідай, — сказала біла жінка, не вітаючись, і кивнула на лаву уздовж стіни. Велетень послухався, лава жалібно рипнула під його вагою. — Як вони?

— Чудово. Уже перезнайомилися.

— Із тобою?

— Між собою. Я вчасно пішов.

Жінка кивнула, глянула на стільницю, порожню і чисту, наче перший сніг.

— А він що тут робить?

Блондин, вочевидь, добре тямив, про кого йдеться, бо незворушно відказав:

— Він записаний у її долі. Вона тут — і він теж.

— Ти міг би його позбутися.

— Міг би, а навіщо? Так цікавіше, Мойро.

Білі губи жінки скривилися.

— Я не хочу, щоб ти мене так називав.

— Але це твоє ім’я.

— Більше — ні. Не тут, не тепер. Що роблять наші підопічні?

— Пообідали, та й хліб їдять. А ти як гадаєш, Мо? Шукають ночівлі.

— Добре. Усе йде за планом… Що таке?

Ледь помітна тінь ковзнула лицем Інгольва, очі кольору морської води потемніли, набувши забарвлення штормових хвиль.

— Я втомився.

— Невже?

— Не треба іронії. Я так більше не можу. Мені набридло топити кошенят у лайні.

— Що ти таке кажеш?

— Це метафора, Мо.

— О, — ідеально вигнуті брови жінки вигнулися ще ідеальніше, напівколом, а рот округлився, наче нуль, ретельно виписаний учителькою на класній дошці. — Я тебе вірно зрозуміла? Ти хочеш у відпустку?

— Я хочу у відставку.

— О! — жінка враз утратила всю незворушність. — Ні. Я відмовляюся обговорювати це. Навіть думати про це не хочу.

— Це не тобі вирішувати. Проінформуй, кого слід.

Біла жінка трохи нахилилася вперед.

— Я що, по-твоєму, самогубця?

— А що, ні?

У повітрі тонким лезом забриніла напруга.

— Ти не можеш змусити мене, — нарешті сказала жінка. — Силувати заборонено будь-кого, і нас це також стосується. Найперше — стосується нас.

— Я про те й говорю. Я себе силую, Мойро. Щоразу, як вирушаю за новою партією неборак — я себе ґвалтую. Буквально. Набридло.

— А ти досить рідко рушаєш, — схоже, ненависне ім’я вона пропустила повз вуха.

— Досить рідко — це ніколи. Усе інше занадто часто. І ось що, Мо… або ти відправиш, куди слід, моє прохання, або я піду сам. Прямо зараз. І тоді…

— Ми помремо. Ти і я. Знову. І вони. Усі вони — вперше. Ти це пам’ятаєш?

Інгольв знизав раменами, виглядаючи при цьому солідно і монументально, як ожилий шифоньєр.

— Ти цього не допустиш, правда ж? — украдливо мовив він.

Жінка закрила лице долонями та, за хвильку опанувавши себе, опустила їх на стіл.

— Гаразд. Я доповім. Але одна умова. Цих ти доведеш до кінця. Я сама не впораюся.

— Упораєшся, і то добре, але нехай так. Домовилися. Тільки не жди від мене трудових подвигів.

— Ну то йди. Ще маєш роботу.

Велетень підвівся і посунув до дверей, але на порозі зупинився.

— Мо, я мушу. Розумієш? Просто мушу, і все. Ці всі люди… вони невинні.

— Безумовно, — голос Мойри сочився сарказмом. — Особливо той лікар. Ну стояв собі, дивився, як помирає студентка, бо грошей йому не дали — теж мені, велике діло. Або ця, як її… цибата. Записалася на аборт, а чоловіку про вагітність сказати забула! Ну буває, що тут скажеш. Дівоча пам’ять! Правда, він про дітлахів мріяв років десять, ну то й що? Його проблеми. О, ще та, з пухлиною — вбила доньку…

— Утратила.

— Убила. Бо дозволила тому вишкребку, з яким була вінчана, лупити себе ледве не щодня. І сина свого, вважай, що вбила.

— Це не її вина!

— А чия? Моя?

— Ні. Суспільства, мабуть. Ця… суспільна мораль, правила поведінки, статус… усе це робить жінку неповноцінною, якщо поруч із нею немає хоч когось у штанях. Тобто, насправді не робить, але стереотипи… Їх впливу важко позбутися, знаєш.

Особливо тій, яку в буквальному сенсі забив власний чоловік. Він забив її до повної втрати тями, Мо. Змусив вірити, що таке ставлення — це єдине, на що вона заслуговує.

Мойра засміялася — сміх у неї був дзвінкий і прохолодний, наче лід у кришталевому бокалі.

— Ти відколи став психологом?

— Ну, відтоді, як Ліда — наша онкохвора — ледь не розтрощила собі голову насмерть об постамент під пам’ятником Мідному Вершнику.

— Невідомому Солдату.

— Байдуже. Я бачив її там, у процесі. Те ще видовище.

Біла жінка зацікавилася.

— Ти її врятував?

— Ти ж знаєш, що ні. Мені заборонено. Хлопці. той Юрко і Юлін муж…

— Геннадій.

— Ага. Їхня робота.

— Колективна свідомість. Це мені подобається. І дарма ти так переймаєшся, Інгольве. У твоєї Ліди буде вибір. Справжній вибір. Другий шанс. Їй пощастило.

— Неабияк, — Інгольв похитав головою. — У тому шансі вона втратить ураз усю родину. Як вважаєш, що вона обере?

Мойра дуже повільно встала з-за столу.

— Є ще третій варіант.

— Вони не дадуть на це дозволу.