Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 10)
— А хто бачив нашого водія?
Якби голос міг узятися іржею, то звучав би так, як зараз у Штоса.
— А навіщо він вам? — непривітно буркнула Влада. — У таку зливу ми хіба що попливемо в цій маршрутці, як у підводному човні. Ще й з усіх боків драному…
— Хочу спитати, нащо він нас сюди завіз!
— Мабуть, це село по дорозі до Зоряного, — без жодної впевненості проказала Влада.
— Ні, красуне, — Штос заводився дедалі більше з кожним своїм словом. — У мене карта є. Цей відрізок шляху, ось він, — тицяючи пальцем у мапу, що лежала в нього на колінах, просторікував Павлуша, — геть безлюдний. Тут ведмеді є, можливо, і немає ані сіл, ані поселень, ані бодай одної вошивої автозаправки!
— Гадаєте, ми заблукали? — перелякано спитала Ксеня.
— Я вважаю, нас викрали! І доправили сюди не просто так! Я не знаю, де ми…
— Дощ ущухне, і дізнаємося.
— Був би вам вдячний, юначе, якби ви мене не перебивали!
Юрко пирхнув і склав долоні човником, удаючи сумирність.
— Так ось, про що це я… — вуса у Штоса вже висохли і красиво розпушилися, до біса нагадуючи вінички, котрими сексуальні кіношні покоївки змахують пил у багатих будинках. — Не уявляю, де ми, але певен, що все це не випадковість. І буцімто спущене колесо, і мотор, що так вчасно заглух, та й узагалі. Ми всі спали! Коли потрапили сюди, згадайте — всі ми спали!
— Ну, я завжди дрімаю в дорозі, — Юля не втрималася, аби не втрутитися в бесіду; це було цікавіше, аніж плекати свою образу. — Крім того, гормони даються взнаки, викликають сонливість. Я вагітна, якщо хтось не в курсі.
— Бурхливі оплески, що місцями переходять в овацію, — урочисто сказав Юрко. — Але мушу визнати, щось у цьому є.
— Теорія змови? — рівненькі, як шнурочки, брівки Влади смикнулися. — Не певна, хоча… я в дорозі нечасто сплю, а нині…
— «Нечасто» не значить «ніколи», — резюмував Бобир.
— Я — ніколи, — вступив і Геннадій. — Ніколи не сплю, себто.
— Бо ти весь час за кермом.
— Байдуже, Юльцю, де я. Не сплю в автівках під час руху — так краще?
Юрко замислився.
— А цього разу?..
— Спав як убитий.
Від цього порівняння Ксеня здригнулася.
— Ну й що ви хочете довести? Шофер моровицю наслав на нас? Чи гіпноз?
— Та тебе, коровисько, жодний мор не візьме, — вишкірився Штос, геть забувши, що має справляти добре враження на рудокосу. Коровисько булькнула так, ніби їй хтось горло перетяв, а дебіл-малолєтка, котрий сам, ну сам же називав її не менш паскудно, нахилився до Павлуші, благо, сидів навпроти, і, защепивши пальцями обидва вуса, дуже проникливо мовив:
— Закрий пельку, бо ще пломби видує.
І вельми боляче смикнув.
Штос безпомічно змахнув руками. Він уже зрозумів, що підтримки тут не дочекаєшся, а сам битися ніколи не вмів. І його, щиро кажучи, лякав цей хлопчисько — такий юний, на позір тендітний і безсердечний, як медуза. Ну його до дідька, із таким зачепишся — перший пошкодуєш.
— Відпусти, — гугняво сказав Павлуша, чим неабияк насмішив Владу.
Бобир послухався. Ледь не плачучи від публічного приниження, Штос кілька разів шморгнув носом, утягуючи в себе кривду упереміш зі слізьми, і вперто продовжив:
— Самі поміркуйте. Ми не знаємо, де знаходимося, а водій зник без жодного слова. Щось недобре коїться. Може, він завіз нас сюди, щоб пограбувати?
— Так, лісів по дорозі йому забракло, звісно, — єхидно підтакнув Геннадій. — Для грабунку треба було нас лишити посеред села.
— І село це дивне, — стояв на своєму Штос. — Ви людей тут бачили? Хоч хтось, бодай одного селянина зауважив?
— Я курей помітила, — пригадала Влада.
— Майже селяни, — гигикнув Павлуша. Звук вийшов такий, ніби десь рохнула свиня. — Або ось що. поміж нами жінки… Що, як той шоферюга їх задумав зґвалтувати?
— Чотирьох водночас? — Геник присвиснув. — Я б на це подивився!
— А я би-м ще доплатила, аби хто пристав до мене з ґвалтом, — раптом заявила Ксеня, демонструючи загалом не притаманну їй здорову самоіронію. — Та де знайти такого вар’ята?! Наш водій пішов, не сказавши… — тут жіночка змовкла. — Ні. Він казав. Щось казав цій дамі, — і вона нечемно тицьнула пальцем у Ліду. — Я не чула, що саме, говорили тихо, та крізь віконце бачила… він ніби сміявся, а її тіпало, як від пропасниці. Вона, видко, слаба…
— Вона ще й лиса, а це значить «рак», — печально згодився Юрко. — Отже, наш драйвер щось таке їй намолов, що вона аж убитися захотіла. Що, цікаво? І куди він зник?
— Якщо в неї справді рак, то вона могла й так захотіти смерті, — висловилась Юля. — Безвідносно до його слів.
— Дуже дивний спосіб вчинити самогубство. Є простіші, менш болісні та більш ефективні. І їх досить багато.
— А ти як знаєш? — ще не встигла луна від останнього слова розтанути в повітрі, а Влада вже відчула, що відповідь їй не сподобається.
— А я їх пробував. Майже всі, — Бобир знизав плечима. — Не спрацював жоден. Не щастить мені, а чи навпаки… та не про мене мова. Наш вусатий друг має рацію. А, можливо, й кулемет. З дядечком, що в цьому відрі з гайками баранку крутив, щось не так.
— Треба його знайти, — по хвилі роздумів запропонував Геннадій.
— Немає сенсу, — заперечив юнак. — Знайдемо його, і що? Він на копках-баранках нас до Зоряного довезе?
— То давайте перевіримо мотор. Якщо працює, самі звідси вшиємося, — Геник, наче об натягнуту нитку, перечепився об Юлін погляд.
— Що?
— Ключі. Чим мотор заведеш?
— Юлю, ради Бога. Два дроти з’єднати, от і все. Я таке робив колись… давно, в юності.
Юлія округлила очі, мов перепуджена сова. Отакої, що не день, то новини. Законослухняний Геник, жива Феміда у штанях, і ось тобі й маєш, розпишися! Що він ще робив колись, давно, в юності, про що вона не знає? Жінка похитала головою. Байдуже. Їй сім місяців потерпіти, а потім забрати гроші — і слід за нею охолоне. Хай як хоче, так і дає собі раду, механік клятий! Фальшивий праведник… чого ще ждати від лихваря?
— Це має сенс, — говорив тим часом Юрко. — Тільки почекаємо, доки дощ перейде.
— А зараз, — збадьорилась Ксеня, — гадаю, нам усім слід нарешті познайомитись.
— А це ще на хєра? — брякнув Штос зопалу. Обличчя товстухи витягнулося, і побіліло, мов пузо дохлої рибини.
— Ну, я просто подумала…
— Ти ще й думати вмієш, чудо?
Губи тітки затремтіли, очі набрякли слізьми.
— Ви… хам! Хто дав вам право… я хотіла, як краще… нас дорога звела, і ми… ще будемо всі вкупі якийсь час, і тому…
— Не хвилюйтесь, дорогенька, він того не вартий, — Влада нахилилась наперед і простягнула Ксені руку. — Я — Владлена, можна Влада. А ви?
Якусь мить жінка дивилася на Владину долоню, як на кобру, а потім несміливо потиснула.
— А я — Ксеня. Оксана. Дуже приємно. Вибачте, я була… подумала… не має значення. Я справді рада знайомству.
— Бобир, — коротко назвався Юрко. — І прошу без дурних коментарів, бо і так вже руки сверблять, — він кивнув у бік Штоса.
— Я. Павло Вільгельмович Штос. Павло. І знайомству я геть не радий.
— Переживемо. Я — Геннадій, для друзів, навіть випадкових — Геник. А це моя дружина, Юлія.
— Лі-і-і-і… — пролунало з того місця, де сиділа потрощена бабця. Вона досі мовчала, лише погойдувалася з ритмічністю маятника, і неочікуваний звук налякав усіх без винятку. Штос узагалі ледь у штани не наклав, так перепудився від цього тихого, більш схожого на комариний писк, скімлення.
— Здається, вона пробує назватися, — Ксеня, що сиділа навпроти сердешної жінки, поклала тій на пальці свою зашкарублу долоню. — Хто ви, дамочко? Як ваше ім’я?