Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 5)

Але я вже не дослухався. Оті милі вранішні балачки діяли на мене заспокійливо. Я почувався затишно і захищено поміж двох моїх королев, що їх оберхольцландці, через якісь незбагненні для мене дурниці, думали спалити на багатті. Правда, іноді я і сам вірив, що мої приятельки — відьми. Кожного разу, як вони вели такі пікіровки, збиралося на грозу. І усякого разу, як Аліна солодко вимовляла «голубонько», або Віра воркувала «серденько», небо над списом найвищої вежки нашого замку розрізала блискавиця. Але з тих пір, як я дізнався, що блискавиці для нас не становлять небезпеки, я мирно засипав і спав аж до обіду.

Коли я говорю, що під час їхніх милих пікіровок, які я просто обожнював, збиралося на грозу, то пересічний читач може прийти до висновку, що мої красуні були насправді відьмами і таким чином грозу викликали. Оце вам типовий приклад, коли неправильно трактуються причинно-наслідкові зв'язки. Приміром, ви читаєте у газеті про чергове дослідження допитливих американських учених, котрі доводять, що, буцімто, старигани, які кожного ранку трюхикають підтюпцем, хворіють значно менше за тих дідусів і бабусь, що куняють перед телевізорами. Людоньки добрі, вони не тому здорові, що бігають, а тому бігають, що здорові. А як тебе спаралізувало і ти прикутий до крісла-качалки і катетера, то зась тобі трюхикати у кросівках! І таким прикладам нема кінця і краю.

Так було і з грозою. Не мої красуні викликали грозу через сварки, а наявність передгрозового озону у повітрі спричинювала подразливість у їхньому настрої.

Але тоді я ще не міг аналізувати події логічно. Я був екзальтованим романтиком, і мене дуже цікавила відьмацька тема. Погодьтеся, у тому було справді щось романтичне — дві чарівні відьми і здоровенний чорний котяра, який прислуговує їм глупої ночі під час шабашів. А ще була спокуса. Спокуса піднятися над пересічністю життя. І, признатися чесно, я сам усіляко підтримував серед аборигенів ті чутки, із насолодою граючи ролю Чорного Котяри, Лицаря Могутніх Чаклунок. Боже, я був такий дурний, що не міг навіть уявити, якою небезпечною для усіх нас буде ота моя аматорська гра.

Тепер я майже упевнений, що Віра і Аліна були не відьми, а пересічні жінки. Себто, кожна з них, сама по собі, була пересічна жінка, але їхній, пов'язаний не зовсім мені зрозумілими родинно-приятельськими зв'язками, альянс, давав критичну масу, супроти якої були безсилі навіть рутландці із усіма їхніми заклинаннями і чортівнею. Як говорив геніальний Леонардо, вони являли собою силу, складниками якої були дві слабості. Хоча, здається, він мав на увазі якусь архітектурну притичину.

… і ми жили, як я уже казав, наче казкові королі, і у нас був невеличкий замок, оточений ліщинками, луками, струмками і мальовничими схилами. Єдине, що мені страшенно дошкуляло, то — чужі коти. Я був тоді ще «a junga hupfa» і ганяв їх ночами з молодечим запалом. Особливо я турбувався через Мишаче дерево, що його власноручно посадовив посудомийник-марселець минулої осені, іще до мого появлення у цій казковій місцинці. Він говорив, що вже цього літа ми матимемо на десерт соковитих мишей. Я уже подумки бачив як Мишаче дерево відцвітає і на ньому зав'язуються маленькі мишки з пружними, гострими, догори закрученими хвостиками, як тоді оті мишки наливаються солодко-духм'яним соком, важко гепаються додолу і розбігаються поміж кущами порічки.

І от, врешті, Мишаче дерево укрилося буйним цвітом, і я вже відчував легкий мишачий дух і ганяв тих скажених котів, і коли мене що і врятувало від Nervenzusammenbrueh'y, а може і від передчасної смерті, то це мороз. Він ударив раптово і підступно і побив усі чисто квіточки. Тієї ж ночі зник старий марселець і, хоча Аліна запевняла, що то трапляється час від часу перед черговим запоєм, я був певен, що живим його більше не побачу. Так воно й вийшло. Казали, він повісився десь у лісі. Тоді я думав, що через відчай, бо очікуваний рясний урожай мишей загинув у одночасся.

А Мишаче дерево, до речі, так з того часу і не цвіло.

Мій новий, вже котрий за рахунком адвокат, переглянув оці нотатки і мало не луснув з люті. Для початку він ляснув мене по лапах своєю грубезною текою, а тоді заходився битися головою об прикручений до стіни столик. Я думав навіть, що той старезний дідуган тут-таки, у моїй камері, дасть дуба, і мені навісять іще одне убивство. Але він просто відмовився мене захищати.

Забув вам сказати, що я почав писати автобіографічний роман. Мене до того намовила наша нова прибиральниця, яка має далеку родичку у Америці, а та працює прибиральницею у одному видавництві. Тож, я ночами пишу, а ранком таємно передаю їй дрібно списані тонкі листочки.

Єдина утіха, яка мені час від часу трапляється, то це листи, які я отримую від моєї видавниці. Вона вважає, що книга матиме шалений успіх, і я мушу підписати угоду з її видавництвом на ексклюзивне право друкуватися саме у неї.

Судячи за стилем її листів, це дуже інтелігентна людина. Вона приохочує мене до писання і просить contentus paucis lectoribus. Вона обіцяє мені, окрім того, підшукати вправного адвоката, що визволить мене із лабет так званого правосуддя, щоби я зміг насолодитися плодами своєї слави на свободі.

Я заздрю тим простим створінням, що для них процес життя — то само собою зрозуміла череда їжі, сну, сексу і задоволень, які являються результатом зароблених тяжкою роботою, або, що значно приємніше, унаслідуваних від багатої тітоньки грошей.

Філософія — то розкіш, що приступна або ж дуже багатим людям, або ж тим, котрі від багатства на користь самої філософії відмовляються і перебираються жити до бочки. Взагалі ж, сила людей так і помирає, навіть ні разу не задумавшись над сенсом свого життя. Більш за те, вони взагалі не почувають потреби філософствувати. І то дуже добре. Народ, що починає філософствувати, не здатен коритися, що, кінець-кінцем, шкідливо для політиків.

Мені здається, що філософи і мислителі — то просто вибракувані за статисткою відхилення від нормальної вибірки, а річ непотрібна, більш за те, шкідлива. Коли б я був королем чи правителем, то заборонив би законодавчим шляхом роздуми і рефлексії, порозвішувавши на стовпах відповідні укази, а заразом усіх без винятку філософів і багатьох письменників, поетів і сценаристів, зробивши виняток лише для Голівуду —  «О, навій мені золотії сни!» — чи за яким там мотто вони, у ката, працюють.

А коли випадково лишиться один зайвий стовпчик, то на ньому б було непогано повісити і мене. Бо, як я уже колись говорив, я сам працюю над лінгвістичною теорією самосвідомості і прийшов до висновку, що навіть такий складник, як, скажімо, термінологія, ускладнює порозуміння між носіями різних мов, незважаючи на незліченні орди тлумачів і перекладачів, котрі після невдалого архітектурного проекту у Вавілоні упродовж тисяч років працюють на ниві об'єднання людства.

Візьмімо, приміром, таке поняття як «істина». Слов'янські мови знають два, так би мовити, її сорти — вони відрізняють істину і правду, себто, істину як абсолют, у відношенні, скажімо, до Бога а чи філософічних управ, а для повсяквжитку, що завжди на підхваті, її буденний варіант, правду, що вимальовує не всю картину, а лише вигідний за тих чи інших обставин зріз. Як ото, приміром, приходить додому чоловік за північ і каже дружині: «Пробач, любонько, я мав дуже важливу зустріч». І то — правда. Істина ж полягає у тому, що ту зустріч призначила йому молоденька стенографістка.

Романо-германські мови не відрізняють таких нюансів — правда то і є правда, вона ж таки являється і істиною в останній інстанції. Тому саме і видається романо-германцям слов'янська душа такою загадковою, оті брати Карамазови чи сьогочасні політики. Це просто — неадекватність перекладу через брак відповідних лексичних одиниць. Як, скажімо, при перекладі древніх греків, у яких було кілька десятків а чи й сотень слів для означення поняття «отримати перемогу», як ото «взяти ворога облогою», «розгромити де-інде у піщинці чи на березі моря», не може не втратитися ціла палітра важливих для стародавніх греків і вже несуттєвих для нас емоційних відтінків, що робить для сучасників їхню культуру загадковою. Я вже не говорю про те, на які б труднощі наштовхнувся перекладач кулінарної книжки канібальського племені і яка б то була пожива для старого друзяки Фрейда — психоаналіз її рецептів.

Я перечитав таку прірву словоблудів-філософів і не стрів жодного із ясним розумом і нормальним викладом. Колись я займуся укладанням універсальної книжки, де спробую по-людськи викласти розумування отих асоціальних типів. Наприклад, таке: «Мислення, то є не увага свідомості до свідомості, а націленість до говоріння, до того, що говориться у говорінні», що у перекладі на нормальну, зрозумілу будь-якому плебею мову має означати: «Звідки я знаю, що я думаю, доки не почую, що говорю».

Взагалі ж, філософія мала зупинитися на Декартові, коли він, натомлений словесними розумуваннями, капітулював фразою «мислити — то означає розуміти, хотіти, уявляти і відчувати». Тут немає місця словам, і якби це твердження прийняли за істину, то покоління філософів і психоаналітиків були б безробітними, що, з огляду на необхідність створювати нові робочі місця, являється несприйнятним для профспілкових діячів усіх країн і народів. На превеликий жаль для людської цивілізації, яка — Oh, my profetic soul! — впаде жертвою словоблудства.