Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 36)

Минуло два з половиною роки з моменту мого від'їзду.

За цей час малюк вже мав би бігати. Можливо, мати навчила його вимовляти моє ім'я?

Яким же щасливим я буду вдома. Не королем, але батьком. Не чоловіком бегуми, а своєї дружини. Благо, доля позбавила мене від індуської провінції. В мене є тюльпановий сад: він мені набагато дорожчий.

Я їхав вдень та вночі, аби якомога скоріше дістатись дому; відправив дружині поштових зі звісткою про своє повернення.

Добра душа зустріла мене прекрасним бенкетом. Як тільки я зліз з коня, вона кинулась мені на шию: важила на двадцять п'ять фунтів більше, ніж коли я її залишив.

Після палких та щасливих обіймів мої перші слова були:

— Де мій малюк?

— Ось вони! — мовила добра душа з сяючим обличчям показуючи у бік двох няньок, одна з котрих вела за руку хлопчика, що починав ходити, інша ж несла на руках немовля.

— А це що таке? — питаю я, з острахом дивлячись на немовля.

— Твоє друге дитя, дурнику! — відповіла вона з милою усмішкою.

— Моє друге дитя? Але ж я вже два з половиною роки не був вдома.

— Та хіба ти забув, — прошепотіла вона ховаючи зашаріле обличчя, — як Маймуна та Данеш возз'єднали нас у палаці на горі Арарат?

— Маймуна та Данеш! Тьфу ти, з підступними ельфами!

І як я смію сумніватися в її вірності!

Адже ось докази в її руках: лист, написаний моєю рукою, в котрому я детально розповідаю як ельфи звели нас в палаці на горі Арарат. Задля ще більшої певності тут і моя лінгама, яку я подарував їй тоді. А ось і шмат тканини з вишитими драконами — свідками нашої палкої зустрічі. Тоді я був королем: отже, цей хлопчик — принц.

— Але ж, пані! В таких справах я не терпітиму жартів! — почав я кричати. — Що було сном, не може мати таких суттєвих наслідків. Я допускаю, що вам наснився я тієї ж самої миті, коли ви наснилися мені. Але це ревуче створіння — це не сон, а реальність; ще й яка неприємна реальність! Я йду до мера! І піду до архієпископа! Дійду до скликання Святого Престолу! Але я не дозволю виставити себе на посміх!

— Як забажаєте! Йдіть ви до мера, до архієпископа, зробіть ще більший скандал: виставіть себе не посміх ще більше, ніж це вже зробили.

Я зробив те, чим погрожував: пішов до мера. Витягнув його з ліжка, бо він уже спав. Сказав йому, що підходять французи, і він миттю прокинувся. Тоді я розповів йому усю історію. Він слухав позіхаючи. А тоді сказав, що над цим треба поміркувати, тож нехай прийду завтра, а зараз я маю повернутись до дружини.

Більше робити було нічого. В мене не було і копійчини в кишені, а за ночівлю в готелі потрібно платити наперед. Тож, присоромлений і похмурий, я мусив повернутись до дружини.

А вона кепкувала. Казала, щоб я не чинив галасу, бо ж це нічого не дасть. Взагалі нічого корчити з себе ображеного, бо, крім глузувань, додасться іще біда. Тоді я замовк, хотілось одного — вечері та відпочинку. А про себе подумав: «Нічого, завтра я затягну на тобі зашморг».

Наступного дня я знову пішов до мера: цього разу він не спав.

Прийнявши мене, він першим ділом запитав: чи поводитись зі мною, як з німвегенським унтер-офіцером, чи як з індійським королем?

— Як з індійським королем!

— Що ж, вельмишановний магараджо, набобе чи шаху! Прошу вас, вдягніть! — він подав мені мого капелюха, а свого зняв. — Прошу, розкажіть нам, скількох дружин, по закону, може мати індійський король? Та скількох слонів, верблюдів, носорогів, фей чоловічої і жіночої статі, та інших почвар він може тримати у своєму господарстві?

Я зрозумів хід його думок, тож вирішив усе переграти.

— Прошу вас, звертайтесь до мене, як до німвегенського унтер-офіцера, за всіма європейськими звичаями.

— Що ж, чуєш, ти, ану негайно зніми капелюха! (З цими словами він натягнув свого.) Позаяк ти, попри всі християнські закони, взяв ще одну дружину, маючи при цьому іншу, я відкриваю на тебе кримінальну справу, звинувачую тебе у двоєженстві, накажу тебе відшмагати, прив'язати до ганебного стовпа та зішлю на галеру.

Це мені зовсім не подобалось.

— Краще говоріть зі мною, як з індійським королем.

Тоді ми обоє нап'яли наші капелюхи та почали дискутувати.

— Отже, коли ти був королем, то віддавав усім накази, в тому числі і ельфам. Якщо ти був таким всемогутнім, тоді ти міг літати у повітрі, а отже, немає нічого неймовірного в тому, що ти зустрівся з першою дружиною. Тож я не розумію, в чому твоя проблема? Ти щось втратив?

— Нічого я не загубив! Навпаки, знайшов. На одного сина більше, ніж очікував.

— Він живий?

— Як би йому не жити? Інакше б я тут не стояв.

— Якщо він живий, отже існує. Його існування є фактом. А про факти сперечатись немає сенсу. Факти сильніші від суперечки.

Тоді я розізлився. Я говорив, він говорив і жоден з нас не слухав іншого. Наостанок ми збили капелюхи один з одного. Я заявив, що вирішення цієї справи не в його компетенції, а в компетенції Святого Престолу: там цей скандал не пройде безкарно. Та не так сталось, як гадалось.

Весь Німвеген наче велика родина: всі тут браття, куми, приятелі, хрещені, ще й на додачу страшенно моральні люди. Тут просто неможливо довести, що хтось вчинив щось аморальне. А якщо таке і трапилось, то всі тут намагаються це приховати. По закутках усі про це говорять та сміються, однак перед законом всі стають глухими, сліпими і німими.

Всі слуги, родичі та сусіди в один голос стверджували, що за моєї відсутності моя дружина була уособленням подружньої вірності. З дому вона виходила тільки в церкву, а до неї не приходив ніхто, окрім духівника. Вона навіть не пошила собі нового очіпка. Тож для моїх звинувачень не було жодних підстав.

Зате на якому фундаменті був її захист!

Написаний мною власноруч лист на китайському пергаменті. Неймовірна історія нашої зустрічі, завірена підписами семи бонз. Відомо, що бонзи такі ж поважні та шановані, як у нас члени капітулу. Вони ж-то мусять знати, чи існують в їхній країні ельфи Маймуна та Данеш? Те, що їх немає в Європі — це все через клімат. Адже слонів у нас також нема, однак вони існують. Хто посміє заперечувати існування слонів тільки тому, що їх не бачив? А священне писання: пророк Ілля, наприклад, вознісся на вогненній колісниці. Іона подорожував у череві кита. Якщо такі чудеса траплялися зі святими, то звести чоловіка з дружиною ельфам Маймуні та Данешу — всього лиш дитячі забавки.

А ще, в руках моєї жінки є докази тієї зустрічі: лінгама, котру в Європі не виготовляють, та шовкова тканина з драконами — таємницю виготовлення якої тут не можуть відкрити. Це беззаперечні докази.

Члени капітулу після довгих обговорень прийняли рішення та виголосили: хоча розуму людському не зрозуміло, яким чином фея на ім'я Маймуна, із Східної Індії, в години нічного сну, змогла полетіти на гору Арарат, посадивши на спину добропорядну містянку, а на світанку повернутися не поміченою ані прислугою, ані нічними сторожами, однак це більш вірогідно, ніж те, що респектабельна містянка, колишня вдова капітана, тепер дружина унтер-офіцера і індійського короля, порушила шлюбну обітницю. В Німвегені! Це ж просто нечувано! Ніколи подібного не траплялось (ніхто не жалівся), тож звинувачена в перелюбстві жінка визнається чистою і невинною, а батьком дитини ніхто інший, як «nuptiae denominant!»[72]

З цими словами мені на шию повісили дружину з дитиною — і роби, що хочеш.

(Великий князь так реготав, що підборіддям поламав накрохмалений комір: «До чого ж кумедна історія! Не проміняв би її навіть на осідланого коня! Вирок суддів: запиши, що тобі наснилося, і воно стане реальністю!»

— Та чи так воно було насправді, як ти розповів? — запитав солтис.

— Честю клянуся… та що я таке кажу? Клянуся мотузкою на своїй шиї, що саме так все і було. Можете поцікавитись у влади міста Німвеген. Бо випадок цей занесений до міської хроніки через свою унікальність. І саме це виправдає вчинок, який потім я зробив і про який розповім.

— Але вже завтра!)

Ну що ж, що сталося те сталося. Я розумів, що не перший, з ким доля зіграла подібний жарт. Раз інші не померли, то і я якось переживу.

У німвегенців є один жахливий звичай, котрий відрізняє їх від інших звичайних людей. У деяких країнах, якщо мужчину спіткає нещастя, коли його дружина сплутається з іншим, завжди сміються поза його спиною; а реально йому завжди відчинять двері, аби він помістився разом з рогами. А тут чоловіка висміюють та глузують над ним прямо в очі. Жінці вибачають її оступ, а от на чоловікові відриваються, що є сили.

Тож я прийняв рішення пробачити своїй дружині і закрити на все очі. Але варто було мені вийти на вулицю — господи помилуй! Кожен зустрічний іменував мене «ваша величність» і вважав, що корона мені дуже личить. Один навіть запитав, чи не навідувалась до мене фея Маймуна? Інший сказав, що бачив лелеку в небі, який ніс у своєму дзьобі малюка. Варто було мені десь зняти капелюха, як у ньому з'являлися дірки. А на запитання: «хто це зробив?» мені відповідали, що це зробили мої роги. По пошті мені прислали «диплом тюхтія». Вночі вони приходили під мої вікна і оспівували моє життя в глумливих пісеньках. А на ранок на моїх дверях красувався малюнок дурня верхи на півні.

Я був злий, наче тигр.

І я не міг себе захистити.

В інших країнах такі проблеми легко вирішують. Там засилають картель[73] до найзлобливішого насмішника, викликають його на бій і годують його залізом. Інші після цього стуляють свої пельки. Але от лихо! Тут ніхто виклику не понесе. Викликати кривдника на дуель письмово або усно марно; він одразу побіжить до мера та публічно заявить, що його хочуть вбити. Лусни його по носі за відмову від поєдинку, він побіжить до міського солтиса. І взагалі: за щиглик по носі плати три марки, за ляпас — шість. Моя дружина втомилася платити штрафи за щиглики та ляпаси, а я мав повну можливість безперервно стовбичити в суді.