Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 35)

(— Що ще за кишмиш?

— Кишмиш — це виноград, але сушений. Родзинки в бочках.

— Покидьки! Родзинки їм подавай!

— Що ж, в скрутні часи людина з'їсть усе. Коло Барбадоських островів ми зустріли турецьке торгове судно, моряки котрого лиш за «благословить вас Господь» подарували нам копченої свинини та сала. Біля Канарських островів китайське судно та його моряки щедро поділились з нами вином. Біля островів Зеленого мису грек з Мадагаскару закидав наш бот рахат-лукумом так, що він мало не пішов на дно. Далі, біля Вогняної землі…

— Зачекай-но! Зачекай! — гаркнув солтис, поклавши обидві долоні на карту. — Аби простежити ваш маршрут, треба прив'язати нитку за ногу сарани і пустити її стрибати по карті туди-сюди. За тобою конем не вженешся!

— Що ж, це була трохи закручена подорож; ми не тямили в мореплавстві, в нас була погана карта та примхливий компас.

— Компас із примхами! Можливо, це був компас жіночої статі?

— Та, правду кажучи, я навіть не можу достовірно сказати, чи правильні назви островів я вам називаю, адже там ніде не було табличок з їх назвами. Єдине, в чому можу я вас запевнити, так це в тому, що ми дійсно зустрічались з усіма тими панами, поки блукали та жебракували по морських просторах.

— Нічогенько так жебракували, скажу я! Півсотні озброєних хлопаків та з однією гарматою, швидкий бот з півсотнею весел та вітрилом. Ви напевно ганялися за кожним з тих кораблів!

— Можу тільки сказати, що всі вони щедро нам допомагали та давали все те, чого ми найбільше потребували.

— А чи пригадуєш ти бременського купця?

— Як не пам'ятати! Великодушний чоловік! Ми зустрілись біля мису Доброї Надії. Не дарма його так називають. Ми були знесилені: довгий шлях та шторми перетворили наш одяг на суцільне лахміття. Тоді той благородний — благослови його пам'ять — чоловік, побачивши нашу убогість, вдягнув нас віддавши навіть власного плаща. Нехай Господь його благословить у всіх його ділах!

— Що ж, а він зовсім інакше розповідає цю історію. По поверненню він одразу написав скаргу до Ганзейського сенату про те, що піратський корабель — ваш безсумнівно — грабує моряків та морські судна, не жаліючи нікого; ви напали на його корабель, роздягли догола його самого і команду. Цілком вірогідно, бо в жодній нормальній реальності не виникне думки настільки абсурдної, що бременський купець знімає власного плаща і добровільно віддає першому зустрічному. Добре, що Бремен поруч: можемо покликати свідка, котрого, як не помиляюсь, звуть Шульце.

— Тоді попрошу викликати і моїх свідків: іспанського купця дона Родрігеса де Салдапенна з Бадахоса, росіянина Звойниміра Белобратанова — чиновника з Камчатки, італійського сеньйора Одоардо Спарафучиле з Палермо, турка Алі Бабу бен Дедімі з Брусса, китайця Чин-Чан-Тойпінг-Вана — шанхайського мандарина, грека Леонідаса Херос Караїскакіс з Трикали…

— Досить!!! — загарчав солтис, затуливши долонями вуха. — Ні слова більше! Краще я повірю усьому, що ти сказав. Тож ви були морськими жебраками? А не морськими грабіжниками. Дозвольте, ваша милість, викреслити піратство з реєстру злочинів. Втім, залишається канібалізм. Як бути з пожиранням людського м'яса?

— Дозвольте одразу підмітити, що не у всі часи, не у всіх країнах, і не за всіх обставин канібалізм вважається злочином. Жителі островів Фіджі впевнені, що з'їсти переможеного ворога — вчинок героїчний. У мексиканців людожерство зведено в релігійний культ. Під час великої монголо-татарської навали позбавлені провіанту угорці поїдали один одного — про це свідчить Рогеріус. Таке стається і в морі. Після жахливого шторму в Тихому океані нам довелося, щоб не потонути, викинути всі запаси продовольства.

— Знову брехня! — несамовито горланив солтис. — Ти сам стверджував, що Тихий океан саме тому і тихий, що на ньому не буває шторму. Зараз ми затягнемо тебе на дибу і почнемо катувати доти, доки ти не визнаєш, що на Тихому океані не буває шторму.

— Ваша правда, ваша милість. Пам'ять зрадила мені. На Тихому океані не буває штормів. Але водяться акули. Вони цілою зграєю напали на нас. Аби врятуватися, ми були змушені викинути за борт усі запаси провіанту. Ми сподівалися, що невдовзі знову зустрінемо співчутливих моряків, які поділяться з нами своїми запасами. Однак ми більше не зустріли жодних вітрил. Два тижні ми не їли нічого, окрім підошов власних чобіт. Наостанок і вони скінчилися. Ми більше не могли боротися з голодом. Тож ми вирішили влаштувати «морський бенкет». Ми тягнутимемо жереб: чиє ім'я випаде — того і з'їмо. З капелюха витягли моє ім'я. Я мав принести себе в жертву заради порятунку інших. Та коли я почав роздягатись, вперед вийшов мій бойовий товариш, іспанський ідальго, з котрим ми довгий час були прикуті до однієї лави. Благородний іспанець сказав: «Не ти помреш, славний раджо! В тебе є дружина, навіть дві. Твоє життя дорожче. Я твій брат, і вважатиму за честь, як римлянин Курцій, кинутись в голодні горлянки своїх товаришів і врятувати їх!» З цими словами він відрізав собі голову поклавши її до наших ніг. Далі справа була за іншими.

— А ти теж куштував його м'ясо? — спитав солтис.

— Я був дуже голодним.

— Тож вина твоя констатована. За поїдання вмістилища душі людської, а саме тіла, винний карається спаленням на вогнищі.

— Зачекайте-но! — втрутився великий князь. — Яку частину іспанця ти їв?

— Ступню.

— Питання в тому, чи є в ступні людська душа?

— Та як би не була? — обурився солтис. — Скільки разів ви чули вираз «душа втекла в п'ятки» чи «накивав п'ятами»? Де є страх — там повинна бути душа: одне без іншого не існує. Хіба не кажуть: «Чесний з голови до п'ят»? Отже, п'ята має честь, а отже і душу.

— Це всього лише приказки, — відповів великий князь. — Якби в ногах таїлась душа, то якщо кому-небудь відріжуть ногу, приблизно чверть душі пропадає. Виходить: три чверті душі прямо в небеса, чверть в пекло і vice versa[68]; це абсурд. Це важливе питання, яке може вирішити тільки теологічний факультет. Поки не буде винесено рішення, процес над реусом потрібно припинити.)

Цілий тиждень без турбот та печалі провів обвинувачений в камері смертників. Саме стільки часу знадобилось теологічному факультету, аби дати відповідь на питання: чи все тіло людини пронизує душа?

Висновок був наступним:

«Людська душа доходить до колінних чашечок. Саме тому в церкві люди моляться навколішках. Все що нижче коліна — бездушний апендицит.»

(— Таким чином звинувачення в канібалізмі прошу перемістити до інших irrelevabilis[69], — мовив великий князь.)

Частина десята

Uxoricidium[70]

(— Попередні звинувачення залишились позаду разом з покаранням, але попереду у нас Uxoricidium.)

Та хіба ж я звільнився від покарання, милостиві панове? Воно мене наздогнало. Всіх, хто скуштував протиприродну їжу, вразило безумство, як коли пса кусає пес. Одного шматка було достатньо, аби людина за життя відчула пекельні муки. Я скуштував тільки ногу, можливо саме це і врятувало мені життя. Однак мене страшенно пекло, від мозку до останньої клітини, наче все моє тіло було шлунком, який стягували нестерпні спазми. Мої товариші страждали ще від більших мук. З ними коїлося щось дике: очі вилазали з орбіт, на губах клубочилась піна, вони кусалися, тупотіли ногами, верещали, кричали, сміялися, вили на місяць, немов собаки. Більшість не витримували такого катування, кидалась у море, де їх пожирали акули та риба-молот, яку ще називають морським янголом.

Після судом і лихоманки мої руки і ноги ніби скам'яніли: я тільки бачив, чув, але не відчував та не рухався. Пекуче сонце палило шкіру та намагалось випалити очі, а я не міг заплющити повіки. Здавалося, легше схопити горизонт і підняти в зеніт, ніж опустити повіки на непомірно роздуті очі. Посеред нескінченної агонії помах крила, наче легенький вітерець, торкнувся мого обличчя. На моє плече всівся мій білий голуб. Той самий голуб, котрий вірно супроводжував мене після визволення з в'язниці. І от він знову прилетів врятувати мені життя. Мені здалося, наче його розкинуті крила затулили моє обличчя від пекучого сонця. Я відчув прохолоду і заснув.

Куди і як довго носило наш бот без вітрил, весел та керма? Хто керував ним? Чи не білий голуб? На це я не зможу дати відповіді. Товариші, котрі були зі мною на боті, всі загинули. Більшість викинулась за борт, інші померли від пекельних тортур. Одного мене зберегли сили небесні для подальших випробувань.

Антверпенський корабель з індійськими моряками натрапив на мій бот, що гойдався туди-сюди на примхливих хвилях. Добродушний капітан, запідозривши ознаки життя в моєму тілі, звелів витягти мене на палубу і якось втримав відлітаючу душу. Я пробачу всім своїм ворогам, однак цьому добродію не вибачу ніколи. Якби він викинув мене у море, мене проковтнув би кит і я перетворився б на амбру. Адже відомий факт, милостиві панове, що у шлунку кита утворюється амбра; тож тепер мною б обкурювали церкви. А так я залишився на світі для вчинення подальших злочинів.

Завдяки догляду індійського мореплавця моє тіло знову набралось сили і витерпіло всі муки. Коли ми прибули в Голландію, на мені не залишилось і сліду випробувань, через які довелось пройти.

Я нетерпляче прагнув дістатись Німвегена, побачити дружину та свого малюка.