Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 21)

— І хто тепер справжній Месія? — закричав Навуходоносор.

— Бафомет! Бафомет! — закричали всі в один голос.

Навуходоносор вдарив кулаком у великий тамтам і по цьому сигналу розсунулися штори намету, що стояв у глибині зали. У яскравому світлі на чудовому вівтарі постали два ідола, правим з яких був Бафомет.

У цього ідола було два обличчя; одне чоловіче, інше жіноче. Вся його статура була напівчоловічою та напівжіночою. Велика змія обвила його, і на кожному кільці був вибитий знак зодіаку. В одній руці він тримав сонце, в другій — місяць. Під його ногами була земля, яка трималася на крокодилі.

Зліва стояв інший ідол — Мілітта. Верхи на кабані гола жіноча постать, на її голові — всіяна карбункулами та рубінами корона.

Дами та лицарі почергово підходили до ідолів та цілували плечі Бафомета і коліна Мілітти. Після цього вони поклали між ідолами дароносицю, брали звідти проскури і, поплювавши на них, розсипали їх по підлозі, після чого почали танцювати. Вели хоровод навколо двох ідолів та дароносиці, тримаючись за руки. Жінки задирали ноги, намагаючись штовхнути дароносицю, при цьому з-під суконь виднілись підв'язки до панчіх. Вони співали пекельні псалми на якійсь невідомій мені східній мові.

У цей час у мене було завдання наповнювати келихи вином із в великих ковшів і подавати його гостям, котрі пили за Бафомета.

Мене нудило від цього, але ще більше мене цікавило, чим це все закінчиться.

Коли я повернувся з вином, то всі лицарі та дами сиділи за столом, а цариця Савська — в обіймах Навуходоносора.

Коли я наповнив їхні келихи вином, цариця Савська сказала мені:

— Чуєш, Малкх! Моя корона дуже тисне мою голову, тож спустись до храму і принеси мені корону жінки з Назарету.

Від п'ят до голови мене затрусило.

У нашому храмі, коло вівтаря стояла велична статуя Богородиці Діви, голова котрої була увінчана прекрасною короною. Корона ця була зроблена з перлів та діамантів. Це був дар від княгині на знак її обітниці. До цієї святої статуї сходились паломники на великі свята і приносили щедрі дарунки, які складали до її підніжжя. А тепер я мав зняти корону із святої постаті; я мав вдягнути цю священну реліквію на розпатлане волосся брудної шльондри? Навіть якби мати Ісуса і не була Марія з Назарету, а просто матір'ю звичайного благородного мужа, навіть тоді було б святотатством вчинити такий ганебний вчинок!

Я вагався, не хотів виконувати божевільне бажання, але тоді мій рудобородий покровитель так врізав мені по спині, що мало душа з тіла не вискочила, і почав кричати:

— Ти не чув наказу? Піди до галілеянки і скажи, що цариця Савська чекає на свою корону. Поспішай!

Я мусив виконувати, що наказали, інакше б мені проломили череп.

Мені здалося, що всі святі зійдуть з своїх постаментів і жбурнуть мені в голову ціпком, книгою чи ключем небесним, коли я зробив те блюзнірство, а після закинуть мене в самісіньке пекло. Сама ж статуя Богородиці ніби нахмурила свої брови, коли я зняв корону. І хоч корона була маленькою, однак здавалась такою важкою в моїх руках, навіть земля розходиться у мене під ногами, як тільки я ступив крок.

Коли я повернувся до зали поклоніння Бафомету — оргія набрала повної сили: грішниці минулих тисячоліть в гріховних одежах вакханок танцювали безсоромний хорей з Іродами та Пілатами. Як тільки Астарта побачила мене, то вихопила корону, натягла її на своє розпатлане волосся і почала божевільний танець жриці Мілітти. Навколо неї, наче козел, скакав Навуходоносор, виконуючи фригійський обряд. Астарта кружляла так швидко, що здавалось ніби в неї, як і у Бафомета, два обличчя. Раптом Навуходоносор захитався, впав, спираючись на коліна і долоні, і став жалісно мукати. Очі його вилізали з орбіт, я подумав, що з ним вдруге відбудеться чудо перетворення в бика. З його мукання я зрозумів, що він кричить: «Малкх». Може варто принести йому свіжої трави? Можливо він хоче пастися? Та ні, просто хоче блювати. Звір, коли нажреться, то блює. Коли людина стає звіром, також блює. «Неси сюди хрестильницю!» — кричав він мені. І мерзка тварюка заблювала святу утварь, яку мені довелось перед ним тримати.

Трохи очистившись, він наче почав приходити до тями.

— Позбирай-но посуд, помий і віднеси все на місця. Дароносицю поклади на звичне місце. Проскуру склади в чашу для причастя. Потім йди спати.

Від запального танцю Астарта втратила свідомість. Коли Навуходоносор перекинув жінку через плече, корона з голови красуні впала і покотилася мені до ніг. Я її підібрав і витер.

— Це також віднеси на місце, — наказав Навуходоносор.

— Спершу випий, — розпорядилася Астарта втомленим, захриплим голосом, зняла з пояса надзвичайної оздоби красиву флягу і простягла до моїх вуст. Маленька фляга була викарбована із золота та прикрашена опалами і бірюзою. — Це вино з виноградної лози, посадженої ще Ноєм. Кам'яна урна з цим вином стоїть біля саркофага моєї бабці Семіраміди в Ніневії. Пий!

Я зволікав. Тоді Астарта надпила з фляги, несподівано обхопила мене за шию, нахилилася, притиснула свої губи до моїх — вино залило мені рота. Ніколи я не пробував настільки солодкого, пекучого та п'янкого напою.

— Хто дав мені ляпаса? — раптово спитала цариця Савська, озираючись навколо.

— Ну, пий же! — сказала Астарта, знов простягуючи мені флягу.

Я приклав її до вуст, однак з першого ж ковтка зрозумів, що то не таке вино, яке я пив хвилину тому. Цього разу вино було гірке, з дивним запахом, від якого мене перекосило. Я зробив вигляд, ніби п'ю, і з вдячністю повернув флягу.

— Залиш собі на згадку! — сказала язичницька цариця і кинула флягу до іншого посуду, який я поклав до хрестильниці, аби віднести все зразу.

П'яні демони почали гасити свічки, а я кинувся навтіки зі священним посудом, аби не застрягти з ними в темряві.

Я вимив церковний посуд тричі у чистій воді і розклав усе по місцях. Дароносицю поклав на вівтар, одягнув корону на статую Богородиці та поцілував край її вбрання, вимолюючи прощення. Майстерна робота була виконана руками самої княгині: різнобарвними шовковими, срібними та золотими нитками вона тонко вишила зображення дванадцяти апостолів.

— А це куди мені покласти? — спитав я себе, дивлячись на флягу, — аби її в мене не вкрали? Адже продавши це, я зможу купити хутір або п'ятиколісний млин. А може, все це мені сниться і коли прокинусь, її вже не буде в моїх руках? Причеплю її на пояс (я ще був у вбранні ліктора), так вона не загубиться.

Так я і зробив, після чого здолав мене сон. І я навіть не знав, де заснув і як довго спав.

Знаю тільки те, що хтось тягнув мене за вухо і копав ногами по ребрах.

Це був мій покровитель.

— Та годі, Іскаріоте, зараз встану! — бурмотів я у напівсні.

— Ах ти ж, падлюка, ще й Іскаріотом мене називаєш! Зараз ти в мене швидко протверезієш!

З цим він узяв ківш із водою і облив мене з ніг до голови. Від цього я відразу прийшов до себе.

— Ну що ж, Сатире, добре ж ти себе повів! — вичитував мене лицар. — Я наказав тобі чекати біля входу у крипту, поки не прийдуть наші гості, а ти переплутав двері крипти з дверима погребу. Там ми тебе і витягли з-під бочки. Ти навіть не знав, в якому світі знаходишся.

— А моя дорогоцінна фляга, що була прив'язана до поясу?

Та не було там вже ані фляги, ані поясу, а тільки стара ряса, що дісталась мені від старого дяка.

— Ну, досить було спати, біжи до каплиці, покрути деркача-тріщалку, зараз почнеться меса.

Але ж все здавалось таким реальним!

Зайшовши до каплиці, я побачив, що все на своїх місцях.

У боковій ніші був саркофаг, оточений свічками та з фігурою Ісуса, котру минулого вечора прихильники Бафомета штрикали голками. Однак зараз вона була ціла і неушкоджена.

У церкві було багато люду. Процесія за процесією — всі зачаровані помпезністю церемонії. Потім довгою чергою з'явилися лицарі, котрі були одягнуті у сірі ряси. Вони навколішки та босоніж наближались до саркофага Спасителя і цілували мармурові сходи, котрі вели до нього.

І саме цю людину — великого магістра — я бачив минулої ночі, з короною із чотирьох бичачих рогів на голові, котрий плював на лик Христа і твердив, що той — шарлатан! А зараз він цілує його ноги. А всі інші, які вчора сперечалися, що він чи то еон, чи син Ялдаваофа, що злякався Офіоморфа, чи взагалі ніхто? Всі вони зараз йдуть до нього з опущеною головою і б'ють себе кулаком у груди, і падуть ниць, і жодного звуку не чути в переповненій натовпом церкві, коли великий магістр підіймає тіло Христа догори. Чорти так і підбурювали мене закричати: «Люди! Християни! Не ставайте на коліна! В цьому келиху лежить проскура, по якій топталися ноги Астарти!» На щастя, білий голуб прикрив мені рота своїм крилом.

Потім заграв орган і почався церковний спів, мені почулись жіночі голоси, які заспівали «Miserere» та «De profundis»[43]. Тоді я збагнув, що ті самі голоси співали вчора: «Йди до мене, квітонько, іди». Це голос Астарти. Це — Даліли. А цей — Єзавель. І саме тут вони заходили через двері крипти! А тут піднімались одна за одною по гвинтових сходах! Але де ж це було? Адже тут немає сходів. На тому місці, де я тричі піднімався, ступаючи по сходах, нема навіть дверей, а тільки мармурова гробниця великого магістра ордену — Армінія. Певне, це і справді був тільки сон.