Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 19)

Цією думкою я настільки себе підбадьорив, що задзвонив на вечірню, напився свіжої води зі струмка, заморивши голод, влігся на ліжко з папороті та моху, які приніс із собою, і до самого ранку уві сні бачив літаючі шинки та інші смаколики.

Зранку я знову задзвонив та поспішив покинути дупло, аби дати можливість невідомому пророку чим скоріше приготувати для мене сюрприз. Я цілий день бродив та уявляв, що саме міг принести незнайомець корисного для мене? Можливо, він принесе вдовиний ківш з олією, що ніколи не спорожніє? Чи ворона пророка Ілії, що кожного дня приносив хліб у дзьобі? А, можливо, сушеної сарани зі столу Іоана Хрестителя?

По дорозі я знайшов цілу купу букових горішків. Спершу вирішив не брати їх. Адже який сенс турбуватися про харчі тому, хто знаходиться під захистом незнайомця? Та все-таки я наповнив ними свій мішок. Не годиться жебраку зневажати милостиню, якою б вона не була. Під вечір я пошкандибав до свого дупла.

Оскільки я спізнився, то першим ділом задзвонив до вечірні, після чого дістав вервицю, яку сам зробив з більших та менших горішків, і почав молитись. Тільки після цього я відправився до свого самітницького дупла.

Коли наблизився, почув з нього якесь бурчання.

— Він тут! — сказав я з переповненим радістю серцем. — Він прийшов, говорить до мене, чекає мене. І голос його не схожий на звичайні голоси!

Я повз навколішки до місця, котре посланець раю обрав для створення чуда і смиренно запхав голову всередину.

І одразу ж дістав по голові. Я скочив з колін і послав тисячі «грім би тебе вдарив» на голову свого гостя! То був величезний ведмідь: старий бурий ведмідь, котрий заповнив собою усе моє дупло. Він лежав, поклавши голову собі поміж лап і бурмотів. Це був він! Вчора він зжер всі мої зимові запаси, а сьогодні він зайняв моє зимове житло.

— Трясця твоїй матері, — кричав я на всю горлянку, забувши, що смиренний анахорет.

(— Votum violatum![32] — диктував солтис нотарю. — Порушення обітниці! Blasphemia[33]. Capite plectetur![34]

— Однак я й сам не втримався б від лайки, — втрутився великий князь. — Qui bene distinguit, bene docet[35]. Погляньте на абзац, в якому йдеться про лайку. «Хто ближнього свого обізве так і так…» і так далі. Однак там не написано, «хто ведмедя обізве, того слід покарати». Крім того, про votum ruptum[36] все відносно. Адже обітницю порушив не обвинувачений; обітницю порушено з вини ведмедя!

— Тобто винуватий ведмідь, — єхидно зауважив солтис. — «Ursus comburatur»[37]. На черзі пограбування церкви. Мені вже цікаво, як з цієї історії виплутається наш підсудний? А я голову даю на відріз, що він виплутається.)

А що я мав зробити? Почав падати сніг, і я був змушений покинути ліс. Відлюдника з мене не вийшло, але жебраком я ще міг бути. Це теж спосіб життя, для якого в мене було все необхідне. Коли я розпочав свій шлях, то можна було сказати, наче зі мною йшов цілий табір. У Польщі не вмирає той, хто може сказати: «Подай на хліб» та «Нехай винагородить тебе Господь!»

А залізний ошийник був мені на руку. Давав перевагу над іншими жебраками. Якщо питали звідки він у мене, то я відповідав: я прийшов зі Святої землі, з Єрусалиму, мене полонили сарацини і вдягли на мене цього ошийника. Я врятувався тільки дивом. І тепер носитиму це залізо до кінця днів своїх на знак подяки. Добрі люди вірили моїм теревеням. За допомоги цього залізного ошийника я нагріб достатньо грошей і успішно прожебракував крізь Польщу. Я перетнув кордон Бранденбурга, маючи намір повернутись у рідне місто і продовжити ремесло батька, який був чинбарем. Та в першому ж місті мене оточили; та не для того, аби нагодувати, а для того, аби випитати хто я, що я і як насмілююсь тут жебракувати? Я відповів, що їм страшенно пощастило приймати в своєму місті жебрака зі Святої землі та ще із залізом на шиї. Але в німців є така хиба, вони люблять доказувати, що розумніші за інших. Посеред ринку в натовп просунувся наглядач і почав мене випитувати.

— Як тебе звати?

— Туди, де зовуть, навіть не хочуть запрошувати.

— Хто ти?

— Голодний.

— Звідки йдеш?

— З Єрусалиму.

— Мені не бреши. Я знаю туди шлях. Через які провінції пройшов?

— Через маркоманські землі і Скіфію, Бессарабію та кам'янисту Аравію, Бактрію і Месопотамію.

— Не правда! Брешеш! Я знаю, де Палестина. Мене не обдуриш! Туди можна потрапити тільки через Пафлагонію, Коппадокію та Індію. У нас, брандербургців, є мапа!

— Та я крізь них і прийшов, просто була ніч і я не міг прочитати назви.

— Що за залізо в тебе на шиї?

— Чорний султан Сагахріст, котрий тримав мене в полоні п'ятдесят два роки та три дні, вдягнув його на мене.

— Та тобі самому навіть тридцяти нема!

— Тю, в Абіссинії таке палюче сонце, що стягує дні, і один рік там за шість.

— Як таке можливо? — рявкнув на мене пристав. — Ти брехло! Тепло навпаки все розтягує, саме тому влітку дні довші. Нам в Бранденбурзі це відомо!

Він вже схопив мене за барки і був готовий кинути до в'язниці.

— А нехай твоя милість спробує присісти на гарячу піч в штанах з козячої шкури і побачиш, як вони стягнуться.

Тут натовп став на мій бік.

Та це все одно не скінчилось би нічим хорошим, якби випадковість не підіслала мені на допомогу лицаря на коні.

На голові в нього був шолом з пір'ям, на тілі лати з буйволячої шкури, з плеча спадав червоний плащ з білим хрестом. До сідла був прикріплений щит у формі серця, на котрому був зображений такий самий лицар, як він сам, а позаду нього на коні сидів такий самий обірванець, як я.

(— Йохо! — втрутився солтис. — Зараз я тебе викрию, а не наглядач. Це герб тамплієрів, а їх винищили ще в чотирнадцятому столітті!)

Знаю, що винищили, але деякі з них врятувались і, стягуючись до Бранденбурга, по сьогоднішній день існують, зберігши свій герб під іменем «лицарі терніїв». Як саме це їм вдається, розповім далі.

Побачивши лицаря, натовп загув, жінки намагались проштовхнутись до нього, і та була щасливіша, котрій вдалось доторкнутись та поцілувати його плащ. Потім його стягли з коня.

У лицаря було довге руде волосся та довга руда борода. Навіть якби мені не сказали, я б і сам здогадався, що я маю справу з «червоним братом».

— Он іде рудий брат! — сказав наглядач. — Йому й розкажеш, як ти прийшов з Палестини! Він був там двічі, на суші та на воді. Він особисто вбив двісті невірних і визволив тисячу паломників. От з ним поговори! Нехай він тебе розпитає.

Тепер я перелякався не на жарт. Якщо тамплієр почне мене випитувати, то мої глибокі знання в області географії навряд мене врятують! Він же підійшов до мене і дізнавшись від натовпу, що я начебто паломник зі Святої землі, погладив свою розкішну бороду і жахливим, низьким голосом запитав:

— Чим доведеш, що прийшов зі Святої землі?

Одразу спала мені на думку ідея, яка могла б мене врятувати. Під пахвою було моє спасіння. Я показав костур, який дістався мені від благородного мусульманина: ручка його була інкрустована дивним візерунком з міді.

— Поглянь на це, лицарю, — сказав я йому. — Тобі знайоме арабське письмо. Ось, можеш прочитати на ручці усю неймовірну історію мого перебування у полоні невірних та визволення.

Ех, як здригнувся лицар! Від переляку затрусилась навіть його велика борода. Він злякався, що зараз я розкрию, що він ніколи не був на Святій землі, і ніколи не спілкувався з жодним турком.

Аби цього не сталось, він узяв до рук костура і, роздивляючись його справа наліво, як читають східні мови, почав говорити:

— Це і справді арабське письмо, ще й до того ж сарацинське, а ще турецьких кочівників, в котрому описано все, що з тобою трапилось в полоні невірних, благородний паломнику. Слідуй за мною до замку, будеш моїм гостем.

Після цього наглядач розчинився у натовпі так швидко, наче його там і не було. А от люди підійняли мене на свої плечі і понесли за лицарем до місця, де жили «червоні брати». Житло їхнє, оточене ровом, знаходилось за містом. Потрапити всередину можна було тільки через підйомний міст.

Тут лицар передав мене охоронцям, які мене роздягли, запхали у ванну з водою, намилили, вибрили маківку. Далі вдягли на мене яскраву червону рясу. З огляду на її розміри можна було здогадатись, що тому, хто носив її, пощастило в житті більше, ніж мені.

Після цього охоронці провели мене до трапезної. Окрім рудого лицаря, тут засідало ще дванадцять лицарів, серед яких він виглядав найповажнішим.

— Quadraginta tonitrua![38] (Це було одним з м'яких виразів лицаря.) Хлопче, ти мені сподобався. Такої нахабної брехні, яку втнув ти, я ще ніколи не бачив і не чув. Тобі треба тут залишитись. Нашого пономаря чорт забрав. Вчора сконав від чорної віспи. Його місце займеш ти. Його ряса вже на тобі.

Можете собі уявити, як добре мені стало, коли я дізнався, що пономар, чию рясу я маю на собі, віддав Богу душу від чорної віспи.

Я насмілився підмітити, що ніколи не навчався наукам, які для цього потрібні.

— Per septem archidiabolos![39] — зареготав лицар. — Цьому я вірю! Не хвилюйся, ми тебе всього навчимо. Ти тільки лишайся.

Тоді він помітив залізний ошийник на моїй шиї.

— Та — Lucifer te corripiat![40] А то що?

Слово за слово, почав я трохи з цього-іншого, свята обітниця і все таке.

Після цього вони всі зареготали.

— Знаєш що, trifurcifer![41] — закричав лицар. — Ut Belsebub te submergat in paludes inferni![42] Або через обітницю тягаєш ти це залізо на своїй горлянці, або ж за розбійництво на тебе його вдягли. Якщо через обітницю — носи до смерті. Але якщо за розбійництво, то в нас є коваль, котрий зніме його з тебе.