Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 29)

Людвіг Вітґенштайн (1889–195l) – один із найвидатніших філософів XX століття. Визнання він здобув лише після смерті, адже багато його праць було оприлюднено посмертно. Серед них і нотатки, які він робив наприкінці життя, маючи задум дослідити зв’язки між кольором і мовою. Уперше їх упорядкували й видали у Франкфурті 1979 року під назвою «Bemerkungen über die Farben» [«Нотатки про колір»]; французький переклад з’явився 1983 року: «Remarques sur les couleurs» (Éditions T.E.R.). Це численні збірки висловів і записів, складених без особливої системи, до того ж деякі залишилися незавершені.

Попри сирий і неповний характер, чимало роздумів Вітґенштайна мені видаються доволі проникливими, зокрема, ті, що стосуються філософії мови: всі вони підкреслюють, наскільки сильно в наших уявленнях про колір ми залежимо від слів. Натомість інші думки, як на мене, більш дискусійні, надто ті, що торкаються матеріальності кольору або його художніх властивостей: «Якщо додати білий до того чи того кольору, це позбавляє його забарвлення» або «Чорний позбавляє колір його сяйливої сили; не буває осяйного чорного (kein leuchtendes Schwarz)». Щодо останнього пункту, нагадаймо, скільки художників – починаючи від Веласкеса, Мане чи Сулажа – вміли створювати неймовірно яскраві й осяйні чорні тони.

Деякі спостереження чи формулювання мене дивують. Як-от, наприклад: «Чому глянцевий і матовий чорні кольори не можуть мати різні назви?» Хіба Вітґенштайну невідомо (чи, може, він це вдає?), що чорний колір має різні назви в багатьох індоєвропейських мовах і насамперед у латині? Як у класичній, так і в середньовічній латині niger позначає чорний глянцевий, ater – чорний матовий; кожен латиніст-початківець це знає, – а у Відні 1900-х років Вітґенштайн напевне вивчав латину. Те саме стосується середньоанглійської (та й більшості давньогерманських мов): black позначає глянцевий чорний, а swart (близьке до сучасного німецького schwarz) – матовий чорний. Шекспір у багатьох своїх п’єсах також розрізняє ці два терміни.

Іще одна ремарка, що під пером Вітґенштайна набуває форми гіпотези, мене зачіпає особливо. Він формулює це так:

Якби існувала теорія гармонії кольорів, вона б починалася з розподілу кольорів на різні групи й забороняла б певні поєднання або змішання, а заразом дозволяла б інші. І, як будь-яка Гармонія, вона б не підводила під свої правила ніяких підстав (Bemerkungen über die Farben, 1, 67).

Не усвідомлюючи того (або вдаючи), Вітґенштайн формулює іншими словами правило використання геральдичних кольорів у тому вигляді, в якому воно існує від XII століття. Дивно, що філософ, який народився і виріс у Відні, а потім продовжив своє навчання та викладання в Кембриджі, двох містах, де повсюдно наявні герби, не поставив собі запитання ні про гербові кольори, ні про правила їхніх поєднань – правила з неухильними настановами, походження яких досі невідоме. Якщо тільки цей Вітґенштайновий фрагмент, що зберігся, не був вступом до розлогого міркування про геральдичні кольори. Ми ніколи про це не дізнаємося.

Згідно з правилами, герби можуть містити всього шість кольорів, які французькою мають особливі назви: or («золото», жовтий), argent («срібло», білий), gueules («червлень», червоний), sable («чернь», чорний), azur («лазур», синій) і sinople («зелень», «смарагд», зелений). Можна помітити, що це ті самі шість основних кольорів у європейській культурі. Ці геральдичні кольори є кольорами абсолютними, концептуальними, нематеріальними: відтінки ролі не відіграють. Наприклад, на гербі короля Франції («лазурове поле, засіяне золотими ліліями») лазурове поле може бути небесно-блакитним, синім або темно-синім, а лілії – лимонно-жовтими, жовто-помаранчевими або золотавими: це не важить і не змінює ніякого значення. Художник вільний передати цю лазур і це золото на свій розсуд, згідно з носіями, на яких він працює, техніками, які застосовує, власними естетичними завданнями, які він ставить. Отож за різних часів один і той самий герб може зображатися з різними відтінками й однаково залишатися тим самим.

Утім, це не єдина особливість шістьох гербових кольорів. Вони розподілені на дві групи: до першої належать білий і жовтий; до другої – червоний, чорний, синій і зелений. Фундаментальне правило використання кольорів полягає у забороні поєднувати або накладати один на одного (якщо не йдеться про незначні деталі) двох кольорів з однієї й тієї самої групи. Візьмемо, зокрема, щит, на якому зображена фігура лева. Якщо поле цього щита червоне (червлене), лев може бути білим (срібним) або жовтим (золотим) і не може бути синім (лазуровим), чорним, зеленим, позаяк синій, чорний і зелений належать до однієї групи з червоним. І навпаки, якщо поле щита біле, тоді лев може бути червоним, синім, чорним або зеленим, але тільки не жовтим. Це засадниче правило застосовується від самого моменту виникнення гербів, і його дотримуються завжди й усюди (відступи від цього правила становлять не більше 1 % всіх відомих гербів). Припускають, що воно було запозичене у знамен, вплив яких на перші герби був суттєвий і пов’язаний насамперед із питаннями помітності. Перші герби, суцільно двоколірні, власне, були візуальними знаками, які мають бути помітні здалека. На значній відстані краще за інші проглядається червоний, коли він поміщений на білому або жовтому тлі, ніж на синьому, чорному або зеленому. Але цих питань помітності не достатньо, щоб пояснити сукупність проблем. Правило поєднання гербових кольорів також пов’язане з багатою колірною символікою феодальної доби, яка на той час зазнавала серйозних змін.

Новому суспільному ладові, що формується в Західній Європі після тисячного року, відповідає і новий лад кольорів: білий, червоний і чорний – це вже не єдині базові кольори, як за часів Античності та раннього Середньовіччя; відтепер на передній план також виходять синій, зелений і жовтий, як в суспільному житті, так і в усіх соціальних кодах, що пов’язані з розвитком суспільства.

Правило поєднання геральдичних кольорів, що впродовж століть впливало на інші знакові системи – прапори, військові та спортивні відзнаки, системи сигналів, зокрема, в дорожньому русі, – це і є та справжня «Гармонія» в тому сенсі, який у нього вкладав Вітґенштайн. Вона водночас граматична, образотворча і музична. Як видатний філософ, який був посвячений у стільки сфер знання, міг пройти повз неї?

Про смаки і кольори

Американський подарунок

Найпрекрасніший подарунок, який я коли-небудь отримував, мені зробила старша сестра моєї бабусі, двоюрідна бабуся Алін. Вона була вдовою художника Анрі Каро-Дельвая, модного портретиста напередодні Першої світової війни, друга письменника Едмона Ростана, якому він декорував віллу в Камбо. Потім він переїхав до США, де став салонним художником; помер він у 1928 році. Мешкаючи в Лос-Анджелесі, моя двоюрідна бабуся зрідка приїздила до Європи відвідати сестер. Їх було п’ятеро, всі вони народилися між 1876-м і 1884 роком у буржуазній сім’ї, де освіту здобували почергово за старшим віком. Алін, найстарша, закінчила Еколь Нормаль і одна з перших у Франції здобула диплом агреже з класичної філології; вона написала кілька романів, серед яких бестселер 1920-х років «Цей чарівний Тадеуш Свенко». Друга, Люсі, здобула ступінь ліценціата з англійської; у свої 85 років, уже бувши прикутою до ліжка, вона захопилася сучасною математикою і набула солідний багаж знань у цій сфері. Я добре її знав і пригадую, що їй страшенно не подобався синій колір. Третя сестра, Елен, яка загинула в горах іще замолоду, встигла лише скласти екзамен на бакалавра. Луїза, моя бабуся, була четвертою; вона зупинилася на дипломі вищої освіти, але мала надзвичайну пам’ять, що дозволяла їй навіть у досить поважному віці перелічувати всі чотириста п’ятдесят чотири супрефектури Франції і показувати їх на мапі. Її молодша сестра Емма, остання в родині, не мала жодного диплома, та, напевне, вона була найбільш освіченою й розумною з-поміж усіх п’ятьох. Я дуже її любив: для мене вона була другою бабусею. Окрім Елен, усі вони померли у віці від 96 до 100 років.

Навесні 1953 року Аліна здійснила свою передостанню подорож до Європи, щоб відвідати молодших сестер і їхні родини. Вона перетнула Атлантику на пароплаві «Queen Mary» і привезла у своїх валізах чимало американських подарунків. Один із них був призначений для мене: кулькова ручка з чотирма стрижнями різних кольорів – предмет, що на той час у Франції ще був невідомий. Моя кузина Катрін теж отримала такий подарунок. Нам обом було шість років, і ми залишилися неабияк вражені подарунком. Ми ніколи ще не тримали в руках такого дивовижного знаряддя. Це була майже чарівна паличка: корпус із сріблястого металу мав чотири маленьких жолоби, якими рухалися спеціальні важелі, що за вибором висували червоний, синій, зелений або чорний стрижені; простим натиском стрижень повертався всередину корпусу ручки. У Лос-Анджелесі такий предмет, напевно, коштував кілька доларів; у Парижі йому ціни не було. А тепер він належав нам, а не батькам: наше щастя неможливо було передати словами. Ми грали своїми ручками кілька місяців, хоча трохи засмутилися, коли дізналися, що наші двоюрідні брати П’єр і Лоран теж отримали такий само подарунок.