Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 24)

Отож спортивна ієрархія кольорів на лижних трасах та ієрархія, яку застосовують на тамтамах, суттєво відрізняються. Ми сподіватимемося, що телебачення і глобалізація, ці страхітливі машини зі змішання всіх традицій і культур, ніколи не зліплять їх докупи і не замінять їх нікчемним кодом, продуктом злиденного інформаційного варива.

Рожевий і помаранчевий

Я вже писав про можливі розходження та невідповідності між реальним кольором і його назвою. Вони трапляються на кожному кроці, зокрема і на спортивних майданчиках. Візьмемо для прикладу регбі. На початку сезону 2005–2006 років престижний паризький клуб «Стад Франсе», який більш як століття грав у однотонних синіх майках або ж синьо-червоних (сучасні кольори Парижа), відмовився від своєї традиційної форми й вдягнувся в форму, де переважає рожевий колір у поєднанні із синіми або чорними смужками і яка перевантажена рекламними логотипами та малюнками в примітивному й вульгарному стилі. Либонь, це був такий спосіб підкреслити перехід до професійної ліги (перехід, який, як на мене, зіпсував і спотворив регбі) і зробити собі яскраву рекламу. На спортивному полі рожевий колір траплявся нечасто; на полях регбі – ще рідше: команду, яка грає в рожевому, неможливо не помітити, надто якщо ця команда одна з найкращих. Але це також була провокація, фанфаронство; новим керівникам «Стад франсе», здається, сподобався цей тип поведінки, і вони намагалися підірвати звичні підвалини надто традиційного, як на їхній погляд, середовища. Я не впевнений, що такий підхід викликає симпатію або він справді ефективний. У спорті новизна вбиває міфологію, а без міфології не буває справжнього спорту. Відмова від споконвічних кольорів клубу свідчить про занепад і може перетворитися на самогубство або ж принаймні нашкодити інтересам клубу.

Утім, на погляд нейтрального спостерігача, дивує дещо інше. А саме назва головного спонсора «Стад франсе» – мобільного оператора «Оранж» [фр.: помаранчевий], яку гравці носять на своїх майках. Слово «дивує» не зовсім доречне, точніше було б сказати: «смішить». Майки рожеві або з переважанням рожевого, але на грудях і на спині написано «ОРАНЖ»! Такий артефакт, як і вищезгаданий квиток на метро, зіб’є з пантелику археологів, що вивчатимуть звичаї та релікти нашої епохи. Я теж зачудований перед комічним ефектом такої невідповідності, яка, очевидно, нікого на стадіоні та за його межами не веселить. Може, люди, пов’язані зі спортом, стали надто серйозними або жадібними, аби щиро посміятися над цією химерною та мимовільною колірною дихотомією? Або ж це зроблено навмисно (хитрі махінації спортивного маркетингу) для привернення уваги простаків, щоб укотре розтоптати справжні спортивні чесноти? Тоді за маркетологами – повна перемога.

Міфи та символи

«Червоний Капелюшок»

Моє зацікавлення тваринами з’явилося доволі давно, значно раніше, ніж дисертація, яку я їм присвятив, коли навчався у Школі хартій («Геральдичний бестіарій за Середньовіччя»). Ця пристрасть супроводжує мене з раннього дитинства, завдяки книжкам, які мені дарували у великій кількості і героями яких були звірі. Напевне, ті книжки дали перший імпульс для моїх подальших досліджень анімалістичної символіки. Можливо, вони були також одним із джерел мого потягу до кольорів. За часів, коли кольорові зображення були не такими частими, як сьогодні, дитячі книжки становили невичерпне хроматичне вмістилище. Утім, не лише завдяки своїм картинкам, часто-густо в назвах траплявся певний колір, так, ніби поєднання «назва тварини + термін кольору» слугувало принадою для привертання уваги дитини (або її батьків) і для кращого продажу: «Синій кролик», «Помаранчева корова», «Жовте каченя», «Бурий ведмедик», «Добрий зелений дракон». З такими назвами інтерес до геральдики – не за горами.

Натомість у казках і байках, якщо інколи у назвах і згадують кольори, то колірні позначення трапляються рідше. Потрібно багато вишукувати, щоб знайти бодай дріб’язок. Уже саме через це колірні позначення мають особ­ливу потугу і, як і самі казки, становлять спадщину, що сягає далеких віків. Вона артикулюється переважно довкола первинної тріади чорний–білий–червоний, трьох кольорів, які впродовж століть, якщо не тисячоліть, відігравали суттєвішу символічну роль, ніж будь-які інші. Безперечно, найхарактерніший приклад – «Червоний Капелюшок».

У цій відомій казці головне питання стосується кольору: чому червоний? Чому капелюшок червоний? Але мало хто з дослідників ставив собі це запитання. Йдеться, однак, про добре досліджену казку, про яку ми знаємо все або майже все, зокрема, що коріннями вона занурюється в усну культуру західного Середньовіччя: казка задокументована в регіоні Льєжа близько тисячного року під назвою «Червоне платтячко». Але, як часто трапляється, залишається непроясненою проблема кольору: чому ж плаття червоне? Можна відразу запропонувати кілька банальних символічних тлумачень: червоний указує на жорстокість вовка, вбивство бабусі, кров, що пролилася. Це дещо вузько, навіть якщо припустити, що вовк – це Диявол. І навпаки, ідея про те, що червоне плаття є таким собі чарівним капелюхом, чимось на кшталт «Tarnkappe» [нім.: шапка-невидимка], який захистить маленьку дівчинку від злісного вовка, не помилкова, але недостатня. Якщо відійти від хронології, можна наважитися на психоаналітичну інтерпретацію. Тоді цей червоний був би кольором сексуальності: маленька дівчинка на порозі статевої зрілості дуже хотіла б насправді опинитися в ліжку з вовком. Це модерна інтерпретація, що підкупила кількох тлумачів, зокрема, Бруно Беттельгайм виклав її у своїй відомій розвідці «Психоаналіз чарівних казок». Спираючись на три середньовічні версії, що передавалися в усній традиції, а не на підчищені літературні варіанти Шарля Перро чи братів Ґрімм, Беттельгайм виявляє дикий і сексуальний підтекст цієї історії: вовк запрошує маленьку дівчинку скуштувати з ним плоті бабусі, якій він щойно перегриз горлянку, і навіть випити її крові; відтак він вкладає її до ліжка і має з нею плотські стосунки вже іншого характеру – або ж, якщо дівчинку ґвалтує не вовк, то це робить мисливець після того, як прикінчив вовка. Як вважає Беттельгайм, червоний колір символізує два виміри: антропофагію та сексуальність. Однак чи справді в середньовічній символіці червоний мав сексуальну конотацію? Не впевнений. Крім того, як історик я усвідомлюю, що психоаналіз є інструментом нашого часу, створеним для нашого часу, і як такий не надається переносу на минуле, надто на віддалене минуле.

Пояснення в розрізі історії видаються більш обґрунтованими, але й вони задовольняють не до кінця. Вдягати маленьких дітей у червоне – практика, що сягає доволі давнього минулого, вона була тривкою, зокрема, в сільському середовищі: можливо, саме звідти походить червоний одяг маленької дівчинки? Якщо тільки вона, збираючись до бабусі, не підібрала своє найкрасивіше, тобто червоне, вбрання, як це властиво зробили б за часів Середньовіччя представниці жіночої статі. Або ж червоний колір пов’язаний з особ­ливим днем, коли відзначають драматичні події, у П’ятдесятницю, одно з найбільших християнських свят: цього дня вшановують Святий Дух і все, не лише в церкві, а й в миру, прикрашено червоним кольором – кольором літургії та символом Святого Духа. Однак найдавніша версія казки, що датується близько тисячного року, не говорить, що події відбуваються в день П’ятдесятниці, – йшлося про те, що в цей день дів­чинка народилася, отож вона взяла обітницю вдягатися в червоне.

Це останнє пояснення, безперечно, може вдовольнити нашу ерудицію, але, по щирості, воно трохи розчаровує. Тоді залишаються лише пояснення з царини семіології, що розбирають структуру казки з її потрійним розподілом кольорів. Справді, червоний має розглядатися не сам по собі, а у зв’язках з іншими кольорами, які у казці прямо називають або ж передбачають: маленька дівчинка, вдягнена в червоне, несе горщечок з білим маслом для бабусі, яка вдягнена в чорне (заміна в ліжку бабусі на вовка не змінює колір адресата). Тут ми знову маємо справу з трьома «полярними» кольорами давніх культур, кольорами, навколо яких побудована більшість казок і байок, коли мова заходить про колір. У байці про ворону та лисицю, наприклад, чорна ворона випускає білий сир, яким заволодіває червона лисиця. А в «Білосніжці» чорна відьма дає отруєне червоне яблуко молодій білявці. Розподіл кольорів варіюється, але вони завжди обертаються навколо одних і тих самих трьох хроматичних і символічних полюсів: білого, червоного, чорного. Чи можемо ми просунутися ще глибше в цьому аналізі?

Хай живе латина в школі!

1 жовтня 1957 року: того дня я пішов у шостий клас у ліцеї Мішле у Ванві, південного передмістя Парижа, – великого навчального закладу, заснованого ще за часів Другої імперії, оточеного чудовим парком, про який я вже згадував. На той час колеж іще не відділяли від ліцею, як сьогодні: у рамках середньої освіти будь-яка школа, від початкового (шостого) до старшого (першого) класу, значилась як ліцей. Крім того, для всіх, включно з дитсадками і початковою школою, нав­чальний рік розпочинався 1 жовтня, дня цілком офіційного, який супроводжувався мало не літургійними ритуалами.