Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 26)

Наш сусіда мешкав у більш-менш добрих умовах, але певні його вчинки викривали деякі архаїчні звичаї. Так, це траплялося, коли він зустрічав нашого кота, що бувало від часу до часу, бо через особ­ливості топографії йому доводилося кілька разів на день перетинати наш двір, щоб потрапити до комори. Але посеред двору на сонечку грівся Димитрій, найлагідніший і найдобросердіший кіт із-поміж усіх, який мляво спостерігав за якоюсь лісовою мишею, за якою б він ніколи не погнався. Це був ледачий кіт. Але він був чорний, а в нормандській глибочіні серед селян чорний кіт сприймався за диявольське створіння. Ось чому наш сусіда, коли проходив повз тварину, щоразу хрестився. Він учиняв так само, коли, входячи до нас на кухню, раптом помічав кота, що дрімав на ослоні чи біля вогню. Хресне знамення мало відганяти злих духів, що мешкали у тварині, колір якої міг привернути сили Зла. Білий, сірий, бурий або навіть рудий кіт не стягав таких побоювань. Натомість смугастий теж ставав жертвою упереджень і змушував людей освячувати себе хресними знаменнями. На тому світі, а саме в пеклі, смужка і чорний колір часто між собою пов’язані. У Бретані приблизно в ті самі 1960-ті роки жоден моряк не виходив у море, якщо на шляху до човна надибував чорного або смугастого кота.

Утім, такі вірування були характерні не лише для Бретані та Нормандії. Вони траплялися тоді в багатьох регіонах Франції і до сьогодні не зникли безслідно. Вони справді походять із глибини століть (але точно не з Давнього Єгипту, де котів ушановували). Про це свідчить велика кількість середньовічних документів. За феодальної епохи, наприклад, диявол і демони супроводжувалися всім почетом тварин із темною шерстю або пір’ям, які справляли враження, нібито самі вийшли з пекельної безодні. Це, з одного боку, монстри або гібридні створіння, але серед них наявні й реальні тварини, як-от ведмідь, вовк, сова, ворон, козел або кіт. Останній іще не став близькою хатньою твариною, яку ми знаємо. Як стверджують бестіарії, це хитре і загадкове створіння, лукаве й непередбачуване: воно нишпорить навколо будинку або монастиря, не спить уночі, наганяє страх на чесних людей, надто коли має чорну шерсть. Це бісівське поріддя, що, як і нечисті сили, втікає від хресного знамення. Щоб ловити щурів і мишей, брали до господарства ласку, більш-менш приручену ще за римської доби.

Надалі статус кота змінюється на краще: відтепер він може заходити у дім, грітися біля вогню, до нього можуть ставитись як до вірного супутника. Але острах перед чорним котом зберігається. За часів великого полювання на відьом, на початку модерної епохи, з’являється багато легенд, які пов’язують чорних котів із шабашем: або вони самі беруть участь у шабаші як одні з головних дійових осіб, або відьми, аби вирушити на шабаш, прибирають котячу подобу. Звідси жертвопринесення та спалення котів на вогнищі навіть у Парижі в XVIII столітті, про що залишилися свідоцтва. Звідси також жорстокий звичай, який не зник повністю в сільських глушинах, коли чорному коту відрубують хвоста, щоб він не подався на шабаш.

За наших днів чорний кіт досі залишається символом мороку й смерті. Його хвіст, кігті, чорна шерсть іще можуть викликати ірраціональні страхи й відразу, деколи справжню алергію. Що ж до котячих очей, подейкують, буцімто вони бачать у темряві, тож котам відомі таємниці, яких ніколи не пізнають ані люди, ані інші тварини.

Забобони у зеленому

Утім, найбільшу кількість забобонів породжує не чорний. У цьому його набагато випереджає зелений. Деякі люди нізащо не вдягнули б одяг цього кольору. Дехто не сприймає як подарунок смарагд, бо вважає його таким, що приносить нещастя. Ще хтось не сів би на корабель, пофарбований у зелений колір. Серед тих, хто страждав на фобії, пов’язані із зеленим, були й відомі люди. У Франції це, наприклад, Мішель Летельє (1603–1685), батько маркіза де Лувуа, державний секретар із питань оборони, а згодом канцлер, імовірно, найвпливовіший персонаж після короля й набагато владніший за Кольбера. Він настільки лякався зеленого, що заборонив його в усіх своїх помешканнях, змінив колір на своєму гербі (раніше на ньому зображення ящірок було зеленого кольору) і заборонив зелені мундири в усіх частинах армії Людовіка XIV, включаючи іноземні. Але ще відоміша фобія Шуберта, яка взагалі перетворилася на легенду. Великий музикант стверджував, що був «ладний забратися на край світу, аби не бачити цього проклятого кольору». Коротке життя Шуберта (він помер 1828-го у 31 рік) було такою низкою бід, невдач і страждань, що мимоволі постає запитати: чи була фобія зеленого кольору, якого годі уникнути повністю, бодай чимось мотивована?

Щодо мене, віру в прокляття зеленого я виявив незвичним способом, під час одного сільського весілля в Бретані на початку 1970-х років. Наречена була вдягнена в класичну білу сукню, наречений – у стриманий чорно-сірий костюм. На голові його огрядної матері сидів капелюшок сливового кольору, прикрашений рясноцвітними квітами. Однак небезпека крилася не в цьому ефектному головному начіпкові, а в одягу двох родичів (чи друзів) нареченої, батька й сина, напевне, мисливців, які з’явилися в зелених камізельках і сірих штанах. «Елегантно, але зловісно», – зауважив один з моїх знайомих, вхожий до середовища місцевих дворян Пентьєвра, прихильних до традиційних цінностей. Заінтригований його ремаркою, я запитав, що такого зловісного в зеленому або зеленуватому вбранні. Він пояснив, що звичай забороняє вдягати цей колір на весілля: це неминуче нашкодить молодій парі або їхнім нащадкам. Він навіть уточнив, що цього дня не можна подавати на стіл зелені овочі – окрім артишоків, які дарують успіх і вважаються афродизіаком, – і за жодних обставин згадувати цей колір. Я був спантеличений. Не тільки тому, що мій улюблений колір, як виявилося, мав таку негативну репутацію, а, либонь, ще більше тому, що мій товариш і одноліток, бувалий моряк, чудовий тенісист і закоренілий гульвіса, знав такого роду забобони й вірив у них.

Мені невідомо, чи нашкодили ті дві зелені камізельки молодятам після весілля, яке ми святкували того дня. Згодом я, однак, мав інші нагоди пересвідчитися, наскільки поширений цей страх зеленого кольору. Наприклад, мої пошуки темно-зеленого светра часто завершувалися невдачею, бо в магазині чоловічого одягу зрідка мали такий товар. Один продавець мені пояснив, що у Франції не дуже багато блондинів для успішного збуту продукції такого кольору. Справді, зелений популярний радше у країнах Північної Європи, де у чоловіків частіше трапляються білі шевелюри: згадаймо відомий «англійський зелений» на шотландських светрах, які були в моді в 1960-ті, або ж одяг різних відтінків зеленого, які неважко знайти у великих німецьких чи австрійських магазинах. Утім, таке розходження між Францією та Німеччиною не нове. Влучне спостереження великого протестантського ерудита Анрі Етьєнна, висловлене 1566 року після повернення з ярмарки у Франкфурті, показує, що воно існувало вже в XVI столітті. На ті часи зелений вважався доб­рим тоном у Німеччині, тоді як у Франції його залишали за хатньою челяддю та блазнями:

Якби вам трапився у Франції шляхетний пан, удягнений в зелене, ви б подумали, що в нього трохи грайлива вдача; натомість у багатьох місцинах Німеччини таке вбрання виглядало б цілком порядно («Апологія Геродота», вид-во П. Рістелюбер, Париж, 1879, I, 26).

Але те, що французькі магазини ще й сьогодні пропонують на продаж так мало зеленого одягу, пов’язано не лише з кольором волосся. Ще одна, і далеко не остання, причина, чому зелені вироби продаються гірше, – забобони, якими він оточений: серед чоловіків, а надто серед жінок заведено сприймати цей колір як такий, що призводить до невдачі. Нерідко продавці одягу для дам зізнавалися мені, що зелені сукні «гірше продаються». Один із них, працюючи у великому паризькому магазині, навіть уточнив, що, на погляд деяких клієнток, «зелена сукня – вбрання для відьми». До цих зауважень продавців одягу могли б додати свої спостереження ювеліри, які добре знають, що смарагди, попри свою незаперечну красу, продавати непросто.

Двадцять років тому я зробив скромний внесок до цього переліку забобон, здійснивши невеличке дослідження щодо прокляття зеленого кольору в театрі. Справді, актори не люб­лять вдягатися в зелене, вважаючи, що цей колір нашкодить виставі, якщо не їм самим. Схожа прикмета побутує серед видавців, які впевнені, що книжка із зеленою обкладинкою продаватиметься гірше. Кілька істориків, які зацікавилися цими питаннями й спробували віднайти їхні причини, здебільшого зверталися до епохи романтизму: освітлення тієї доби, ще не електричне, але вже й не таке, як за попереднього століття, забарвлювало всі відтінки зеленого у тьмяний і тривожний колір. Тому на сцені почали від нього відмовлятися. На мою думку, цього пояснення не досить, потрібно заглибитись у більш давню історію. У театрі страх зеленого наявний уже у середині XVIII століття. За легендою, щоправда, необґрунтованою, Мольєр помер на сцені нібито в зеленому костюмі.

Насправді страх зеленого в театрі, ймовірно, пов’язаний з проблемою фарби. На підмостках епохи бароко було заведено розрізняти головних дійових осіб п’єси однотонними костюмами; кожен персонаж носив відмінний від інших колір. Утім, у XVIII столітті фарбування у зелений було складною процедурою, зокрема тому, що ще не навчилися змішувати синій і жовтий. Ремесло фарбарів тоді строго регламентували: якщо ти фарбувальник синього, то не маєш дозволу фарбувати жовтим кольором і навпаки. Тому чани з синьою та жовтою фарбами тримали в різних майстернях, і не можна було занурити тканину спершу в чан із синьою фарбою, а потім – із жовтою. Жовтий колір добували в інший спосіб – за допомогою рослинних барвників, але він залишався бляклим, блідим, сіруватим. Але на це мало зважали, адже він не був у моді, його використовували хіба що у те­атрі, де з ним пов’язували певні ролі.