Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 11)
Колірна система сигналів також відіграє в цьому підземному царстві важливу роль, навіть важливішу, ніж у потягах чи літаках. На схемах, що допомагають краще зорієнтуватися, де через велику кількість інформації все підпорядковано ретельно розробленим правилам картографії, колір є найбільш ефективним засобом розпізнання ліній. Чимало пасажирів, зокрема в англомовних країнах, знають кожну лінію за її кольором на схемі, а не за назвою або номером. Було б цікаво з’ясувати, коли й чому в кожному великому місті лініям метро дали той чи той колір (тут я ніяк не можу повірити у довільність знака), а відтак дослідити символіку, яка сформувалася за довгі роки використання.
Те саме стосується змін кольорів для квитків на метро – предметів, що зникають буквально на наших очах, – їхню історію ще потрібно написати. Я ще пам’ятаю у Парижі червонуваті та жовтуваті квитки: у 1950-х вагони першого класу відрізнялися від вагонів другого класу. Потім я бачив, як усі квитки стали бежевими й довгий час не змінювалися; адміністрація паризького громадського транспорту (RAТP) визначила цей колір як «тютюновий» [
Дивна розбіжність між реальним кольором і назвою. Хоча не така й дивна. Непомітно для самих себе ми вживаємо той чи той термін для кольору, щоб дати характеристику предмету, забарвлення якого ніяк не стосується до вимовленого слова. Щодня, наприклад, ми говоримо «біле вино» на позначення вина, в якому немає нічого білого. Так само ми називаємо «червоним» вино, яке насправді не червоне; «чорним» ми називаємо фіолетовий виноград; «білим» – виноград, відтінок якого лежить між зеленим і жовтим. І це нас не бентежить. Тим паче що наші предки чинили так само, як і їхні предки починаючи від сивої давнини. Напевне, ще від Ноєвого ковчега...
Розбіжності між реальним кольором і його назвою стосовно повсякденних предметів або продуктів споживання, що, як вино, мають глибоку символічну вагу, нагадують нам, наскільки кольори залежать від домовленостей, міток, соціальних кодів. Їхня ключова функція – розрізняти, класифікувати, поєднувати, протиставляти, впорядковувати. В Європі вино і виноград дістали свої колірні мітки з незапам’ятної давнини, коли для цього зверталися лише до трьох кольорів: білого, червоного і чорного. Безперечно, інші кольори теж були наявні, але вони відігравали набагато слабші ролі в кодуванні та системі цінностей. Сказати, ніби вино жовте або виноград фіолетовий, за тих часів не мало жодного сенсу. Називання «білим», «червоним» або «чорним» надавало їм справжнього поетичного та символічного виміру, який вони зберегли до сьогоднішніх днів.
Червоний чи синій?
Умостімося на сидіння в метро. Або ж у вагонах швидкісного експреса RER. Тут я хотів би поділитися одним спостереженням щодо поведінки пасажирів: воно на позір анекдотичне, але добре показує, наскільки колір не буває нейтральним і наскільки він заповнений ідеологічними вимірами, що зумовлює наш вибір і спосіб поведінки значно сильніше, ніж так звані фізіологічні реакції.
На початку 1980-х років у Парижі та південних передмістях на лінії В RER (колишня «лінія Co») запустили нові вагони, в яких червоні сидіння чергувалися з синіми. Вони замінили набридлі сидіння зеленого та коричневого кольорів, які чергувалися до того. На думку творців такої заміни, це мало пожвавити громадський транспорт. Похвальний намір! Наївний, але похвальний.
Трохи перегодом після появи цих вагонів, поки що новеньких, але ненадовго, я завважив, що в спокійні години, тобто тоді, коли пасажири могли вільно вибирати місця, ніхто або майже ніхто не сідав на червоні сидіння. Так, ніби цей колір – колір небезпеки та заборони, але й водночас колір свята й любові – відштовхував, відлякував, був незручним або здавався менш нейтральним, аніж синій. Тоді мені забракло ініціативності, щоб поспостерігати за мужніми пасажирами, які в години затишшя самостійно вмощували сідниці на червоних сидіннях. Хто вони? Молодь? Бунтівники? Багатії, що не звикли їздити в електричках? Дальтоніки, що не розрізняють червоного та синього? Таке дослідження, поза сумнівом, було б корисним для соціології. Тепер це тим прикріше, адже ті сидіння добряче потерлися, забруднились і зносилися, тож сторонньому спостерігачеві, як і простому пасажирові, часом важко відрізнити синє від червоного. Почекаємо майбутнього оновлення й тоді, випереджуючи бруд і вандалів, візьмемося за етнологічне дослідження кольору в громадському транспорті. Але чи знову сидіння будуть червоними та синіми?
Світлофори
Коли з’явилися перші світлофори в системі міських сигналів? Я намагався знайти відповідь на це запитання тридцять років тому, коли досліджував походження знаків на дорогах і ролі, яка була відведена кольорам. Серйозних праць на цю тему було обмаль, гідних довіри документів практично не існувало. Не знайшовши ніякої інформації в Національній бібліотеці, а відтак у Національних архівах, я вирішив відвідати Бібліотеку мостів і доріг, сподіваючись, що вже у такому місці віднайду спеціалізовані праці на цю тему, зокрема, німецькомовні статті, опубліковані в міжвоєнний період у маловідомих часописах.
Ця бібліотека, яка тоді розташовувалася в Парижі на вулиці Сен-Пер, була зачинена на ремонт. Довелося їхати до її філії у передмісті. На практиці це виявилося марною справою: в довідниках і картотеці бібліотеки я нічого не знайшов. Долаючи соромливість, я звернувся до чергового бібліотекаря в читальній залі й пояснив йому, що мені потрібно. Поглянувши на мене зажурено, він попросив повторити моє прохання і переформулював у такому запитанні: «Історія червоних вогнів?» Я уточнив, що працюю над ширшою темою – походження міської системи знаків у Європі та Сполучених Штатах. Це, очевидно, засмутило його ще більше. Він дав мені зрозуміти, що йому потрібно порадитися з колегою, який сидів за столом на іншому боці зали, мабуть, його безпосереднім керівником. Я супроводив його поглядом і спостерігав, як двоє чоловіків перекинулися кількома фразами, підозріло поглянули у мій бік, потім поговорили ще, аж поки той другий бібліотекар не поклав край розмові, покрутивши пальцем біля скроні, напевне, даючи зрозуміти цим жестом, що я належав до когорти тих божевільних читачів, що беруться за дивакуваті теми, забираючи у бібліотекарів дорогоцінний час. Поза сумнівом, то був не мій день.
Отже, з Бібліотеки мостів і доріг, чи то пак її тимчасової філії, довелося піти з порожніми руками. Я тільки упевнився, як непросто доводити людям навколо мене, наскільки історія кольору не є аж таким порожнім предметом досліджень. Це вже не вперше, коли я наштовхувався на нерозуміння співрозмовників, рідних, друзів, колег чи студентів. У кращому разі історію кольорів зараховували до рубрики «дрібних історійок», набору анекдотів і курйозів; у гіршому – вважалося, що ті, хто нею захоплюється, мають схильність до інфантильних, невизначених або нікчемних зацікавлень. І то відбувалося не в якісь далекі 1880-ті роки за доби сцієнтизму та позитивізму, а в 1980-ті, в епоху семіотики, історії ментальностей і славнозвісної міждисциплінарності!
Кілька років по тому внаслідок моїх робочих засідань по різних бібліотеках у Німеччині та Великій Британії мені вдалося реконструювати основну канву історії світлофорів і дійти висновку, що система дорожньої сигналізації була нащадком сигналізації залізничної, а та своєю чергою успадкувала морську сигнальну систему, що виникла у XVIII столітті. На дорозі, як і на морі, перші світлофори були двоколірними та протиставляли червоний і зелений кольори. Найперший міський світлофор був встановлений у Лондоні у грудні 1868 року на розі вулиць Пелас-ярд і Бридж-стрит. Це був газовий ліхтар, що обертався навколо осі, за яким слідкував регулювальник. Але конструкція виявилася небезпечною: рік по тому вибухом газу був смертельно поранений службовець, який запалював лампи. Хай там як, лондонський світлофор значно випередив усі інші: у Парижі приклад перейняли лише у 1923 році, у Берліні – наступного року. Перший паризький світлофор був встановлений на перехресті бульварів Севастополь і Сен-Дені; горів лише червоний, зелений додали тільки на початку 1930-х. Тим часом двоколірні світлофори заполонили США: у 1912 році – Солт-Лейк-Сіті, у 1914-му – Клівленд, у 1918-му – Нью-Йорк.