Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 10)
Хоча до машин я не маю ніяких сентиментів, мені за своє життя довелося купувати їх декілька разів: спершу це були вживані автівки, пізніше – нові. Ця купівля справа нечаста, але осоружна, бо ж обов’язково маєш їхати в автосалон, вислуховувати всі технічні подробиці, дрімучі для більшості смертних.
Дрімучі, але й деколи повчальні, принаймні для історика кольорів. Так у 1980-ті роки я дізнався про тоді ще особливий статус автомобілів червоного кольору, яких у Франції залишалося відносно небагато. Бажаючи придбати вживану машину, я раптово зміг скористатися доброю ціною, тому що вибрав автівку «батечка сімейства», колір якої був яскраво-червоний. Продавець пояснив мені, що сама модель подобається людям поважним або ж літнім, для яких швидкість і спортивні чесноти не важливі, але їм не пасує цей колір: надто яскравий, дуже ексцентричний, занадто «швидкісний». Натомість клієнти молодшого віку, які б звабилися таким агресивним і динамічним забарвленням, вважають цю модель «старомодною», а її двигун не дуже сильним. Отож машину, як здавалося, неможливо було продати, хіба що запропонувати покупцеві добру знижку. Що й було зроблено.
Насправді донедавна червоними були лише спортивні, швидкісні машини. Красномовною ілюстрацією тут досі залишається колір «Феррарі» у перегонах «Формули 1». Та й на дорогах украй рідко побачиш червоний автомобіль, який суне мов черепаха. Червоне авто ніби зобов’язане їхати розгонисто. Доходило до того, що аж до 1970-х років у Франції деякі страхові компанії встановлювали особливі квоти для власників червоних авто. Не тому, що машини були червоними, а тому, що цими червоними машинами кермували саме ті молоді люди, які, за статистикою, потрапляли в аварії частіше, ніж інші середньостатистичні водії. Така практика, відома лишень одне покоління тому, сьогодні здається нам неприйнятною, цілковито протизаконною та надуманою. Деякі страхувальники навіть скажуть, що такого ніколи не було. Вони помиляються.
Хай там як, вибрати колір автомобіля під час покупки – справа майже нездійсненна, навіть коли мова йде про нову машину. Звісно, продавець запропонує вам ціле розмаїття відтінків зі звабливими тонами. Але насправді можливість вибору виявиться обмеженою: один колір потрібно буде почекати півроку, інший вимагає доплати, третій узагалі не пропонується для конкретної моделі або несумісний з такою-то опцією. Отже, клієнт починає вибирати шляхом відбору з-поміж трьох-чотирьох кольорів, що залишилися. Він відкидає те, що не сприймає категорично, і вибирає не той колір, який йому подобається, а той, що викликає найменше відторгнення порівняно з іншими, що запропоновані, – але ж це дещо інше. Реально вибрати колір для своєї машини сьогодні досі можна лише суто теоретично. Звідси зрозуміло, наскільки непевними є вчені висновки соціологів, які проводять статистику автомобільно-колірних преференцій за регіонами, країнами, десятиліттями або за соціальним середовищем. Цифри ці демонструють радше нестачу уяви, поганий смак, моральну застарілість або ж інфантильне прагнення до інновацій, що властиві автовиробникам, ніж реальні преференції споживачів.
Утім, хочемо ми того чи ні, про нас судять, нас сортують, оцінюють і обговорюють, ґрунтуючи судження на кольорі нашої машини – та й ще на багатьох інших речах, починаючи з одягу. Але цей колір ніколи не збігається з нашим, так би мовити, глибинним смаком і рідко – з нашим уявленням про самих себе, яке ми хотіли б передати іншим. І це обурливо. Автівка яскравого й незвичного кольору показує нас ексцентричним і провокативним водієм, порушником спокою; червона автівка – небезпечним навіженим за кермом; чорна – похмурим персонажем або чиновником. Білі або жовті автомобілі вважаються жіночими; зелені – молодіжними; машини коричневого, гірчичного або помаранчевого відтінків виказують поганий смак. Сірі тони, навпаки, сприймають як стримані й елегантні. Принаймні у Франції у 2010 році. У Німеччині, Італії, у Скандинавських країнах автомобільна палітра має інші конотації. Навіть у Франції те, що сьогодні поціновують на рівні сучасної чуттєвості, двадцять років тому не мало особливої ваги і за п’ять-десять років напевно застаріє і втратить свій нинішній сенс. Символіка кольорів завжди залежить від культури; вона різна відповідно до місця й змінюється з часом. Крім того, щоб вийти на нові системи цінностей, вона може змінювати напрямок і ламати власні рамки. Якщо поважний батечко сімейства або шанований провінційний нотаріус сідає за кермо рожевої або фіолетової автівки, то для нього це спосіб заявити, що завдяки своїй поважності й шанованості він може дозволити собі розкіш не підпадати під загальні правила.
Гризайлі
Перший мій візит до країни, що жила під комуністичним режимом, відбувся досить пізно, в 1981 році. Я вже перетнув риску свого тридцятиріччя і кілька років працював над історією кольорів. Я взяв участь у низці колоквіумів і конференцій, і для мене то була нагода вперше виїхати по той бік залізної завіси – до Східної Німеччини. Хоча напруга між двома блоками залишалася відчутною, до великих міст НДР, зокрема до Східного Берліна, вже почали просочуватися західні товари й одяг. Однак, попри скромне послаблення відносин, найбільше мене вразило у цих перших відвідинах не суворість тамтешнього університетського світу, не спартанський стиль більшості готелів, іще менше зміст деяких розмов під час моїх зустрічей, від яких часто відгонило позитивізмом і волюнтаризмом. Найсильніше й найболючіше враження на мене справив вигляд вулиць. Колірна атмосфера не мала нічого спільного з тим, що можна побачити на Заході, який і сам не може похвалитися тією різнобарвністю, що буяє у країнах, що розвиваються, або в країнах третього світу.
Тут, у великих містах Східної Німеччини, все або майже все було сірим або коричневим. Не обов’язково старим, брудним чи зашарпаним, а сумно-сірим, тьмяно-коричневим, ніби згаслим. Звісно, де-не-де траплялися великі плями яскравих кольорів, що були покликані звеселяти життя мешканців і гостей, але вони були надто різкими, несли більше агресії, ніж радості. Водночас, хоча в одязі переважали здебільшого коричневі тони, деякі люди прагнули вдягатися більш сучасно, однак обирали надто кричущі кольори, зарізкі барви. Сувора однотонність і непомітна смужка, які на загал у Західній Європі є ознакою доброго смаку, тут були практично невідомі. Усе навкруг виказувало не так бідність, як похмурість, утому, вульгарність. Це тим більш засмучувало тому, що у західного відвідувача складалося враження, що тут східнонімецькі дизайнери і промисловість могли б без додаткових витрат легко винайти й запровадити більш вишукану атмосферу для життя.
У цьому сенсі мені здався показовим один відтінок кольору, на який я багато разів натрапляв у метро Берліна й на вулицях Єни та Ляйпцига. Я ніде не бачив його раніше. Тут він був частий на одязі чоловіків і жінок (зокрема, на плащах), на фасадах будинків, на різних побутових предметах і на деяких засобах транспорту (велосипеди, автомобілі, вагони поїздів). Описати його словами заскладно. Це не просто коричневий з фіолетовим відливом, радше щось середнє між коричневим, сірим і фіолетовим з часткою зеленувато-жовтого – і в цьому, мабуть, і криється особливість, – так, ніби хтось в останню мить вирішив «приправити гірчицею» відлив уже створеного мерзенного тону. Створити такий відтінок на Заході було б завданням досить важким, а продати його було б і зовсім неможливо. Відразливий на вигляд, образливий для душі, абсолютно потворний, він, крім того, мав щось грубе, нерозвинене, що відносить до первісних кодів суспільного життя, щось на кшталт
Після падіння Берлінського муру в колишній Східній Німеччині утворилася ціла традиція пам’яті для збереження спогадів про ті десятиліття за комуністичного режиму. Спогади ті часом ностальгічні, здебільшого пов’язані не лише з літературою або кіно, а й з деякими предметами повсякдення, що стали культовими й потрапили до музею. Але ніде я не спромігся знайти жодного музеографічного сліду того сіро-коричневого кольору з бузково-гірчичним відливом, який символізував для мене минулий режим. Можливо, цей хворобливий, майже нелюдський відтінок виявився нездатним на будь-яку міфологію?
Квитки на метро
Метро – надзвичайно корисне місце для спостережень за численними кодами та звичками людей у тому, що стосується кольору. Саме в метро, як я вже наголошував, спостерігач має перед очима палітру одягу, що найбільш наближена до тієї, якій насправді надають перевагу мешканці великих міст. Саме тут якнайкраще помітна величезна різниця між повсякденними кольорами, які носять люди, та уявними, непридатними у реальному житті барвами одягу, які можна побачити на світлинах у журналах мод. Либонь, соціологам, стилістам і кутюр’є варто частіше бувати в метро.