Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 48)

— Як по щирості, ця зустріч мене лякає. Тим-то і не хочу я його бачити. Хтозна, чому я такий упертий. Коли щось вирішуєш, то знаєш, чому ти так вирішив, і це рішення має свою силу інерції. З кожним роком його стає чимраз важче змінити.

— Запроси його! — сказала вона.

Повертаючись пополудні з корівника, вона почула якісь голоси на шляху. Підійшовши, угледіла Томашеву вантажівку. Томаш нахилився вперед і знімав колесо. Довкола зібрався гурт людей, які чекали, коли він скінчить лагодити.

Тереза стояла непорушно і не могла відвести погляду: Томаш здавався таким старим. Чуприна його була сива, а незграбність, із якою він знімав колесо, була не незграбністю лікаря, який став водієм, а незграбністю вже немолодої людини.

Вона згадала нещодавню розмову з головою. Він казав, що Томатів автомобіль у жалюгідному стані. То була не скарга, сказав він це наче жартома, проте в голосі його відчувалося занепокоєння. «Пан Томаш більше знається на тому, що в людини всередині, ніж що там у двигуні», — сказав він. Потім по секрету сказав, що вже кілька разів клопотався перед адміністрацією, щоб Томашеві дозволили працювати лікарем у тутешнім краю. Та він дізнався, що поліція ніколи не дозволить йому цього.

Тереза заховалася за стовбуром дерева, щоб її не побачили люди довкола автомобіля, але й далі не зводила очей із Томаша. На душі в неї було тяжко від докорів. Якби вона справді любила Томаша великою любов’ю, то лишилася б із ним за кордоном! Адже це задля неї покинув він Цюрих і повернувся до Праги. І навіть тут вона дошкуляла йому, навіть біля вмираючого Кареніна шпигала його невисловленими підозрами.

Подумки завжди йому докоряла за те, що він недостатньо її любить. Свою любов вона вважала недоступною для будь-яких сумнівів, а його любов — просто поблажливістю.

Тепер бачила, якою несправедливою була: якби вона любила Томаша великою любов’ю, то лишилася б із ним за кордоном! Там Томаш був щасливий, перед ним відкривалося нове життя! А вона покинула його і поїхала! Звісно ж, вона вважала, що чинить великодушно, щоб не бути для нього тягарем! Та чи не була ця великодушність просто хитрим вивертом? Насправді Тереза знала, що він повернеться, що приїде до неї! Вона погукала його і тягнула нижче й нижче, як ото болотяні вогні заводять селян у трясовину, щоб вони там утопилися. Вона скористалася тим, що в Томаша були спазми у шлунку, щоб вирвати в нього обіцянку, що вони поїдуть жити в село! Яка ж хитра і підступна вона була! Змушувала його іти за собою, наче знову і знову хотіла перевірити, чи любить він її, кликала його, аж він опинився тут: сивий і зморений, з наполовину покаліченими пальцями, які вже ніколи не зможуть тримати скальпель хірурга.

Вони дійшли до краю. Куди іще можна було йти? За кордон їх не пустять. До Праги їм уже не повернутися, ніхто там не дасть їм роботи. А якщо перебратися до іншого села, то хіба зміниться щось?

Боже, невже і справді треба було докотитися до самого краю, щоб вона повірила, що він її любить!

Нарешті він надів колесо на вісь. Люди позалазили в кузов, заторохтів двигун.

Вона пішла додому і напустила води у ванну. Лягла у гарячій воді й подумала, що все своє життя вживала на зло Томашеві свою слабкість. У сильному завжди вбачають винного, в слабкому — невинну жертву. А тепер Тереза збагнула: у їхньому випадку все було навпаки! Навіть її марення, ніби знаючи про єдину слабкість цього сильного чоловіка, демонстрували йому Терезині страждання, щоби змусити піддатися! Терезина слабкість була агресивною слабкістю, яка щоразу змушувала його капітулювати, аж до тієї миті, коли він перестав бути сильним і перетворився на зайця в її руках. Вона весь час думала про той сон.

Вилізла з ванни і знайшла свою найкращу сукню. Їй хотілося вбратися найліпше, хотілося сподобатися йому, дати йому задоволення.

Щойно застебнула останній ґудзик, як у дім із галасом вдерся Томаш, а за ним і голова кооперативу та блідий, як смерть, парубок.

— Мерщій! — гукнув Томаш. — Горілки, та щоб міцна була!

Тереза хутко знайшла пляшку слив’янки. Налила чарку парубкові, й він вихилив її одним духом.

Їй пояснили, що сталося: хлопчина вивихнув плече на роботі й репетував від болю. Ніхто не знав, що вдіяти, погукали Томаша, і він одним порухом поставив плече на місце.

Парубок вихилив другу чарку і сказав Томашеві:

— Твоя жінка така гарна сьогодні!

— Дурнику, — сказав голова, — пані Тереза завжди гарна.

— Та знаю я, що вона завжди гарна, — відказав парубок, — але сьогодні на ній така гарна сукня. Я ніколи ще не бачив її в цій сукні. Ви збираєтеся в гості?

— Ні, я вбралася для Томаша.

— Пощастило тобі, пане лікарю, — сказав голова. — Моя жінка і не подумала б гарно вбратися задля мене.

— Тим-то і ходиш ти попід руку з поросям, а не з жінкою, — мовив парубок і довго реготався з того дотепу.

— А як там Мефісто? — запитав Томаш. — Я вже не бачив його, — він удав, ніби замислився, — либонь, із годину.

— Нудьгує там без мене, — відказав голова.

— Оце дивлюся на вас, таку гарну в цій сукні, і мені кортить потанцювати з вами, — сказав Терезі парубок. — Ти дозволиш мені потанцювати з нею, лікарю?

— То їдьмо всі на танці, — сказала Тереза.

— Ти поїдеш? — запитав парубок Томаша.

— А куди? — запитав Томаш.

Парубок сказав, що можна податися до сусіднього містечка, там є шинок і танцювальний майданчик у готелі.

— Ти теж їдь із нами, — сказав парубок голові кооперативу наказовим тоном, а що вихилив уже третю чарку слив’янки, то додав: — Як Мефісто нудьгує, то й його прихопимо! Отак у нас буде два кнури! Усі дівки попадають горілиць, як побачать двох кабанів! — і знову вибухнув реготом.

— Якщо Мефісто вас не бентежить, то і я поїду з вами, — сказав голова, і всі посідали до Томашевого автомобіля.

Томаш сидів за кермом, Тереза коло нього, а ті двоє в кузові, з напівпорожньою пляшкою горілки. Уже виїхали зі села, аж голова згадав, що вони забули взяти Мефісто. Почав гукати з кузова, щоб Томаш повертав назад.

— Та годі вже, вистачить і одного кабана, — сказав парубок, і голова вгамувався.

Вечоріло. Дорога звивалася петлями.

Вони приїхали до міста і зупинилися перед готелем. Тереза й Томаш ніколи тут не були. Східці провадили в підвал, де була барна стійка, танцювальний майданчик і декілька столів. Якийсь шістдесятирічний добродій грав на роялі, а жінка такого самого віку — на скрипці. Звучали шлягери сорокарічної давнини. Чотири чи п’ять пар танцювало на майданчику.

Парубок роззирнувся довкруги.

— Тут жодної для мене нема! — заявив він і відразу ж запросив на танець Терезу.

Голова сів за вільний столик разом із Томашем і замовив пляшку вина.

— Не можу я пити. Я ж за кермом! — сказав Томаш.

— А завтра? — запитав голова. — Переночуєте тут. Я замовлю дві кімнати.

Коли Тереза повернулася з парубком із танцювального майданчика, її запросив на танець голова; аж потім вона танцювала з Томашем.

Під час танцю сказала:

— Знаєш, Томаше, причиною твого лиха завжди була я. Через мене ти докотився сюди. Це я винна, що ти опинився так низько, що далі вже й нікуди.

— Ти помиляєшся, — відказав Томаш. — Про яке «низько» ти оце торочиш?

— Якби ми лишилися в Цюриху, ти оперував би хворих.

— А ти б фотографувала.

— Тут і порівнювати нема чого, — сказала Тереза. — Твоя робота для тебе означала більше, ніж будь-що на світі, а я можу робити що завгодно, мені байдуже. А ти все втратив.

— Терезо, — сказав Томаш, — хіба ти не бачиш, що тут я щасливий?

— Але ж твоє покликання — оперувати!

— Ох, Терезо, покликання — безглузде слово. Немає в мене покликання. Ніхто не має покликання. І це величезне полегшення, коли ти усвідомлюєш, що вільний, що покликання в тебе немає.

З його голосу чутно було, що він каже це щиро. Перед нею знову постала вранішня сцена: Томаш лагодить вантажівку, і вона бачить, що він постарів. Що ж, вона сягнула того, чого й хотіла сягнути. Їй завжди хотілося, щоб він був старий. І знову подумала про зайця, якого притуляла до обличчя у своїй дитячій кімнаті.

Що ж означає обернутися зайцем? Це означає втратити силу. Означає, що вже жодне з них не сильніше за другого.

Вони кружляли танцмайданчиком, витинаючи танцювальні фігури під звуки рояля й скрипки; Тереза поклала голову Томашеві на плече. Як у тому літаку, що ніс їх крізь імлу. Тепер вона почувала дивовижне щастя, такий самий дивовижний смуток, як і тоді. Той смуток означав: ми біля останньої межі. Щастя те означало: ми разом. Смуток був формою, а щастя змістом. Щастя наповнювало простір смутку.

Вони повернулися до столу. Ще двічі вона танцювала з головою і раз із парубком, який так напився, що впав із нею на майданчику.

Далі вони піднялися нагору і розійшлися по кімнатах.

Томаш обернув ключ і засвітив люстру. Вона побачила два ліжка, що стояли одне коло одного, а біля ліжка — нічний столик із лампою в узголів’ї. Великий нічний метелик, якого наполохало світло, випурхнув з-під абажура і почав кружляли кімнатою. Знизу до них ледве чутно долинали звуки рояля й скрипки.