Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 47)

— Томаше, він живий! — вигукнула вона, коли Томаш прийшов зі саду в обліплених землею черевиках.

Він нахилився і похитав головою.

Кожне зі свого боку, вони взяли простирало, на якому лежав Каренін. Тереза там, де лапи, Томаш — із боку голови. Підняли його і понесли в сад.

Тереза відчула долонями, що простирало мокре. З калюжкою прийшов він до нас, із калюжкою і йде, подумала вона. Була щаслива, що відчуває цю вогкість, прощальне вітання її пса.

Вони поклали його поміж двома яблунями й опустили в могилу. Вона нахилилася поправити простирало, щоб воно накрило його цілком. Навіть думати не могла, що земля, якою вони зараз його закидають, упаде на його голе тіло.

Потім пішла до хати і принесла нашийник, поводок і жменю шоколаду, який від самого ранку лежав долі й до якого він так і не доторкнувся. Усе те вкинула в могилу.

Біля могили лежала купа щойно викопаної землі. Томаш узяв до рук заступа.

Тереза згадала свій сон: Каренін народив два рогалики і бджолу. Раптом та фраза видалася їй епітафією. Вона уявила, як поміж тими двома яблунями стоїть обеліск із написом: «Тут спочиває Каренін. Він народив два рогалики і бджолу».

У саду западали сутінки, була пора, наче ні вечір, ні день, у небі з’явився блідий місяць, що скидався на лампу, забуту в покої мерців.

Взуття їхнє було обліплене землею, заступ і лопату вони занесли до комірчини, де стояв інший реманент: граблі, кирки і сапи.

6

Він сидів у своїй кімнаті, де зазвичай читав книжки. Такої миті Тереза завжди підходила і нахилялася над ним, притуляючись щокою до його обличчя. Учинивши так само сьогодні, побачила, що Томаш не читає. Перед ним лежав лист, де було тільки декілька рядків, видрукуваних на машинці. Томаш уважно дивився на нього непорушним поглядом.

«Що це таке?» — стривожено запитала Тереза.

Не обертаючись, Томаш узяв листа і простягнув їй. Там було написано, що він повинен того ж таки дня з’явитися на аеродром у сусідньому містечку.

Коли урешті обернувся до неї, вона прочитала в його очах той самий жах, який щойно відчула і сама.

«Я поїду з тобою», — сказала Тереза.

Він похитав головою.

«Це сповіщення стосується лише мене».

Вона повторила:

«Ні, я поїду з тобою», — і вони сіли в Томашеву вантажівку.

За кілька хвилин опинилися на летовищі. Стояла імла. Перед ними невиразно вимальовувалися силуети літаків. Вони переходили від літака до літака, та двері скрізь були замкнені, ввійти було неможливо. Аж ось натрапили на літак, де двері були відчинені, а трап опущений. Вони почали підійматися трапом, у дверях вигулькнув провідник і кинув, щоб вони заходили. То був невеличкий літак, місць на тридцять, і геть порожній. Тримаючись весь час одне за одного і не дуже звертаючи увагу на те, що діялося довкола них, пройшли поміж кріслами. Посідали поруч, і Тереза поклала голову на Томашеве плече. Попередній жах розвіявся, і його заступив смуток.

Жах — це приголомшеність, мить цілковитого засліплення. Жах позбавлений щонайменшої ознаки краси. Видно тільки яскраве світло невідомої події, що на тебе чекає. А смуток, навпаки, передбачає, що вона відома. Томаш із Терезою знали, що на них чекає. Спалах жаху минувся, і перед ними постав світ, огорнутий блакитним, ніжним сяєвом, у якому речі здавалися кращими, ніж були насправді.

Тієї миті, коли прочитала листа, Тереза не почувала любові до Томаша, тільки подумала, що вона повинна ні на мить не кидати його: жах погамував усі інші почуття, інші відчуття. Тепер, коли вона притулилася до нього (літак линув у хмарах), страх минув і вона відчула свою любов, і знала, що любов ця безмежна і незмірна.

Нарешті літак приземлився. Вони підвелися і пішли до дверей, які відчинив провідник. Так само тримаючи одне одного за талію, вони зупинилися на порозі. Внизу побачили трьох чоловіків у масках і з рушницями. Вагатися було марно, однаково їх не уникнути. Вони помалу спустилися вниз, і коли ступили на злітну смугу, один із тих чоловіків звів рушницю і націлився. Пострілу не чутно було, але Тереза відчула, як Томаш, який іще мить тому притулявся до неї й обіймав її за стан, повалився додолу.

Вона хотіла було притиснути його до себе, та не змогла утримати. Він повалився на бетон летовища. Тереза схилилася над ним. Хотіла впасти на нього, щоб прикрити його тілом, аж сталося щось дивне: його тіло простісінько на очах почало дуже швидко меншати. Це було так неймовірно, що вона остовпіла, наче прикипівши на місці. Томашеве тіло меншало і меншало, воно вже геть не схоже було на Томаша, аж лишилося щось мізерне, і те крихітне створіння завовтузилося, а потім почало гасати летовищем туди й сюди.

Стрілець скинув маску й лагідно всміхнувся Терезі. Потім обернувся й почав ловити те мале створіння, що знай гасало летовищем назад і вперед, наче хотіло втекти від когось і відчайдушно намагалося десь сховатися. Отак той чоловік декілька хвилин гнався за ним, а потім зненацька упав додолу і переслідування скінчилося.

Він підвівся і попрямував до Терези. Те, що він зловив, було у нього в руках. Воно трусилося із жаху. То був заєць. Він простягнув його Терезі. Вмить жах її і смуток зникли, вона відчула, як її охопило щастя, адже вона тримала те створіння у руках, воно належало їй, і вона могла пригортати його до себе. Від того щастя вона обіллялася сльозами. Вона плакала й не могла зупинитися, нічого не бачила крізь сльози, несла того зайця додому, думаючи собі, що нарешті сягнула мети, нарешті вона там, де й хотіла бути, там, звідки вже не треба тікати.

Вона попрямувала вулицями Праги і легко знайшла свій дім. У ньому вона мешкала з батьками, коли була маленька. Уже там не жили ні батько, ні мати. Її зустріли двоє старих людей, яких вона ніколи не бачила, але знала, що це її прадід і прабаба. В обох обличчя були зморшкуваті, мов кора старого дерева, і Тереза тішилася, що житиме з ними. Але поки що їй хотілося лишитися на самоті з тим звірятком. Вона легко знайшла кімнату, де мешкала від п’ятирічного віку, коли батьки вирішили, що вона заслуговує на кімнату, щоб жити окремо.

У кімнаті був диван, столик і стілець. На столику світилася лампа, що чекала її весь цей час. І на тій лампі сидів метелик з розгорнутими крильцями, де були намальовані два великих ока.

Тереза знала, що вона сягнула мети. Вона вклалася на дивані й притулила зайця до свого обличчя.

7

Він сидів за столом, де зазвичай читав книжки. Перед ним був відкритий конверт і лист. Він сказав Терезі:

— Вряди-годи я отримую листи, про які не хотів тобі казати. Пише мій син. Я зробив усе, щоб наші життя ніколи не перетиналися. І ось поглянь, як доля помщається мені. Кілька років тому його відрахували з університету. Тепер він працює на тракторі в селі. Авжеж, поміж нашими життями немає стосунку, але вони точаться пліч-о-пліч у тому самому напрямі, як дві паралельні лінії.

— А чому ти не хотів казати мені про ці листи? — з глибоким полегшенням запитала Тереза.

— Хтозна. Неприємно мені це було.

— Часто він тобі пише?

— Час від часу.

— І про що розповідає?

— Про себе.

— І це цікаво?

— Так. Його мати, як ти знаєш, була запекла комуністка. Він давно вже розірвав із нею стосунки. Зв’язався з людьми, які були в такій самій ситуації, що й він. Вони спробували вдатися до політичної діяльності. Дехто потрапив до в’язниці.

Але він і з ними припинив стосунки. Віддалився від них. Він прозиває їх «вічними революціонерами».

— Сподіваюся, він не змирився з режимом?

— Та де там, нітрохи. Він став віруючим і гадає, що у вірі ключ до всього. Вважає, що кожен із нас повинен узгоджувати своє повсякденне життя з нормами, які запровадила релігія, не звертаючи уваги на режим. Режим треба просто ігнорувати. Як його послухати, людина, що вірить у Бога, здатна завдяки своїй поведінці у будь-якій ситуації запроваджувати те, що зветься «Царством Божим на землі». Пояснює мені, що церква — єдине добровільне об’єднання в нашій країні, яке уникло державного контролю. Я оце думаю, чи він навернувся до Бога, щоб чинити дужчий опір режимові, чи і справді в нього повірив.

— То запитай його!

Томаш провадив:

— Я завжди захоплювався віруючими людьми. Думав, що вони відзначаються особливим даром надчуттєвого сприймання, який мені недоступний. Наче ото ясновидці. А тепер бачу, на прикладі свого сина, що стати віруючим дуже легко. Коли він ускочив у халепу, йому допомогли католики, і він відкрив для себе віру. Може, навіть із вдячності. Людські рішення страшенно легкі.

— То ти жодного разу не відписав йому?

— Він не дає своєї адреси.

Потім Томаш додав:

— Але на конверті є штемпель із назвою місцевості. Можна послати йому листа на кооператив.

Терезі стало соромно перед Томашем, що вона підозрювала його, і в раптовому пориві великодушності до його сина вона сказала:

— То чому ти не пишеш йому? Чому не запросиш його до нас?

— Він схожий на мене, — сказав Томаш. — Коли він говорить, то сіпає верхньою губою так само, як і я. А мені видається трохи чудним бачити, як моя верхня губа говорить про Царство Боже.

Тереза вибухнула реготом. Томаш теж засміявся разом із нею.

— Томаше, — сказала Тереза, — не будь дитиною! Це давня справа. Ти і твоя перша дружина. Хіба це стосується його? Що в нього спільного з нею? Якщо в тебе замолоду був кепський смак, то хіба це причина завдавати болю комусь?