Микол Остоу – Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть (страница 21)

«Не дивно, що я втратив здатність те депортуватися повністю, бо мені доводиться буквально розриватися на частини. Мабуть, у мене виник стрес саме через те, що я відчував, що не можу повністю присвятити себе розв’язанню якоїсь конкретної проблеми».

У цьому важко було зізнатися собі, але він знав, що це — правда. Він любив Пайпер і Ваята більше за все на світі, але ніколи не мав можливості приділити їм стільки уваги, скільки хотів. Йому не завжди випадало бути поруч із дружиною, коли вона цього потребувала. Він знав, що вона це добре розуміла і всіляко підтримувала його, але труднощі, з якими він стикався на роботі, залишалися труднощами.

«Та, мабуть, по-іншому і не могло бути, — подумав Лео. — Не буває легких шляхів та легких способів розв’язання подібних проблем». Такий вже був його обов’язок у житті — рятувати непорочних; бути чоловіком Пайпер і батьком Ваята — це теж обов’язок його життя. А оскільки він щиро і щедро ділився з кожним своїми почуттями та своєю енергією, то, значить, він сумлінно виконував свої обов’язки, і люди довкола не могли його за це не поважати.

«Невже все так просто? — здивовано подумав Лео. — Просто взяти і визнати, що я маю проблеми з виконанням своїх обов’язків, бо розриваюся між різними людьми та різними ситуаціями?»

Був лише один спосіб це перевірити.

Лео заплющив очі й зосередився, а потім сконцентрував свою енергію, щоб телепортуватися з кушетки до своєї спальні.

Коли він розплющив очі, то побачив, що дійсно опинився в спальні. З острахом Лео підійшов до великого дзеркала в кутку.

Його побоювання розвіялись. Чоловік, що посміхнувся йому з дзеркала, був високий і… цілий — з ногами.

Пейдж, зі свого боку, вирішила, що проблема подолання видінь, які вона бачила у своїй спальні, полягала, головним чином, у питанні відновлення переваги духа над плоттю.

Але, звісна річ, навіть таке просте завдання виявилося не таким вже й простим.

Як Фібі та Пайпер не прагли запевнити Пейдж у тому, що вона їхня кревна сестра, її все одно долали сумніви, чи вдасться їй бути гідним спадщини Прю третім членом тріумвірату відьом. Пейдж часто розмірковувала, яким було б її життя, якби вона від самого початку зростала зі своїми зведеними сестрами. Так сталося б у тому випадку, коли б її батьки — відьма та янгол-хоронитель — проявили таку саму хоробрість, як і Пайпер та Лео, і побралися всупереч волі Старійшин. Саме через це її кімната викидала різні коники з її свідомістю; зрештою, вона лише при нагоді демонструвала їй ті видіння, які часто виникали у неї в голові.

«Але основним, — думала Пейдж, тихенько ступаючи сходами до своєї спальні, — основним є те, що у мене було власне, окреме від моїх сестер дитинство. Я мала батьків, які любили мене і яких любила я. І скільки б я не уявляла собі дитинство, проведене разом із Пайпер, Прю та Фібі, мені ніколи не буде шкода того часу, який я провела зі своїми названими батьками. Я на все життя залишуся вдячною їм за те, що взяли мене до себе, і за те, що вони так мене любили».

Зупинившись перед дверима, Пейдж, мабуть, уже вкотре подумала: а що там — за ними? Потім глибоко зітхнула і відкинула з очей пасмо волосся.

Перемагаючи нестримне бажання замружитися від страху, вона простягнула руку і поштовхом розчахнула двері.

Від побаченого там Пейдж відчула одночасно і розчарування, і полегшення.

Бабуся і сестри-ворожки зникли. Але все одно у кімнаті ще залишалося магічне мерехтіння. Вона і досі залишалася порталом, але цього разу Пейдж побачила свою матір та батька — своїх справжніх батьків, тобто, людей, які прийняли її у свою родину і виховали. Був, здавалося, вечір буднього дня, і вони саме подавали малій Пейдж вечерю.

— А можна мені морозива? — спиталася мала Пейдж удавано жалібним тоном.

— Може й можна, тільки спочатку будь гарною дівчинкою і з’їж тушковану капусту, тоді й отримаєш морозиво на десерт, — відповів їй батько і по-змовницьки підморгнув.

— А я хочу зараз, — уперто наполягала мала Пейдж, схрестивши руки на грудях.

«Господи, якою жахливою дитиною я була! — щиро здивувалася доросла Пейдж. — Навіть у восьмирічному віці. А це ж був тільки початок!»

Вона посміхнулася. Батьки любили її навіть такою — впертою і вередливою. І їй прекрасно з ними жилося — навіть без магії та зведених сестер-чаклунок.

Як тільки Пейдж посміхнулася, портал наче згорнувся всередину самого себе і зник, а її кімната набула звичного вигляду. Пейдж була роззявила рот від подиву, але вираз подиву швидко змінився виразом радісного полегшення.

— От бачиш, Бобо, яким корисним інколи буває психоаналіз? — пожартувала вона. Потім востаннє, щоб пересвідчитися у незворотності зміни, поглянула на свою кімнату. Дійсно все залишалося незмінним. Пейдж зачинила двері й обережно вийшла в коридор.

— Агов! — гукнула вона. — Тут є хтось? Чи зміг іще хто-небудь подолати своїх особистих демонів? Бо мені здається, що я врешті-решт впоралася з психічною травмою свого дитинства.

Наче їй у відповідь, у мерехтінні білого сяйва перед нею матеріалізувався Лео. Посміхнувшись, він демонстративно поворушив пальцями.

— Бачиш, я знову здатен телепортуватися!

І вони привітали одне одного, ляснувши долоня об долоню.

— Ми з тобою впоралися зі своїми проблемами. А Пайпер? — запитала Пейдж.

Лео схилив набік голову, прислухаючись на відстані до своєї дружини.

— У неї вже нічого не болить, — відповів він. — Наскільки я зрозумів, зустріч віч-на-віч зі своїми страхами у вітальні та розповідь Ваяту про його народження допомогли Пайпер подолати силу, яка викликала у неї оті «пологові болі».

— Прекрасно, — сказала Пейдж, широко посміхаючись. — А що ж там наша Фібі? — спитала вона і завмерла, уважно принюхуючись. — І справді пахне смаженим курчам, чи то мені тільки здалося?

— То, напевне, Фібі, — прокоментував Лео. — І цей запах означає, що вона теж подолала свою проблему «волаючої їжі».

— Подолала тим, що приготувала нам поїсти? — спитала Пейдж, щиро здивувавшись. І, знизавши плечима, додала: — Тим краще, що вона зробила це саме в такий спосіб. Бо я зголодніла! — з цими словами Пейдж поплескала себе по животу.

Ступаючи навшпиньках коридором, Пейдж і Лео наштовхнулися на Пайпер, яка світилася посмішкою.

— Ну як твоя спальня? Краще? — запитала вона в Пейдж.

Пейдж кивнула:

— Залишилися тільки спогади про те, що дійсно зі мною трапилося, — вигукнула вона. — Я не кажу, що мені було нецікаво бачити й інші сцени, але мене більше цікавить те, що відбувалося насправді.

— А я і не докоряю тобі, — завважила Пайпер.

— А ти як? — кивнула головою Пейдж на живіт сестри.

— Знаєш, я принесла Ваята в їдальню і розповіла йому історію про те, як він народився, — відповіла їй Пайпер. — Це не було чаклунство в повному сенсі цього слова, але моя розповідь справила дійсно магічний вплив. Я не жартую, це дійсно так.

— А я й не збираюся ставити під сумнів твої слова, — сказала Пейдж і розсміялася, підкотивши очі. — Який може бути сумнів, коли все владналося! А де Ваят зараз?

— Та я телепортував його до колиски, нехай поспить малюк, — жартівливо відповів Лео.

— Ага, значить твої телепортаційні здібності знову в нормі! — зазначила Пайпер.

— Невже ми перемогли Бобо на його власному полі? — здивовано спитала Пейдж.

— Не роби поспішних висновків, — застерегла Пайпер сестру. — Нам іще треба пересвідчитися, що у Фібі теж усе гаразд. Хоча, — тут вона понюхала повітря, як гончак, і з задоволеним виразом на обличчі додала: — Хоча, судячи з пахощів, що долинають з кухні, можу зробити припущення, що вона теж не побоялася зіткнутися віч-на-віч зі своїм страхом. А потім нарізала його, потушкувала і полила соусом. Мабуть, у нас із нею набагато більше спільного, ніж мені здавалося раніше.

— Не наганяй апетиту, — сказала їй Пейдж, і в очікуванні трапези знову поплескала себе по животу.

Двері в кухню розчахнулися і на порозі їх зустріла Фібі з розчервонілим обличчям, що аж сяяло від радості.

— Чому я не чую магічного слова? — спитала вона, жартома намірившись на Пейдж дерев’яною ложкою. — Бо я приготувала їжі на цілу армію!

— А три відьми та один янгол-хоронитель схожі на армію? — спитала Пайпер.

— Ще й як! — посміхнулася Фібі й махнула рукою, запрошуючи всіх у кухню. — Мені здається, варто влаштувати урочистий обід у їдальні. Бо, зрештою, це особлива нагода, щось типу святкування перемоги над злом, чи що…

— Особливо тепер, коли я можу входити в їдальню без страху! — весело додала Пайпер.

— Що ж, тоді хутчіш накриваймо на стіл! Я саме збиралася це робити. Хапайте страви і несіть їх до їдальні! — І вона змахнула рукою, показуючи на кухонний стіл, на якому було безліч всіляких страв.

Сестри і Лео, буркочучи зголоднілими шлунками, без зволікання підкорилися команді. Вони з подивом побачили, що Фібі приготувала цілу купу зеленого салату, наваристий картопляний суп, смажене курча і навіть трохи канадського рису.

— Оце так! А що у нас на десерт? — підколола господиню Пайпер, несучи до їдальні глечик з охолодженою водою. Утім, вона це запитала напівжартома, сподіваючись, що, усе ж таки, якийсь десерт буде.

— На десерт у нас шоколадне суфле, — з нарочитою недбалістю кинула Фібі.

— Не може бути! Не обманюй! — ошелешено сказала Пейдж. — Мені майже почало хотітися, щоб злі біси обсідали нас якомога частіше, тоді й всілякої смакоти більше перепадатиме. Я сказала «майже», — швидко нагадала вона, побачивши здивовані погляди інших членів родини.