Микол Остоу – Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть (страница 23)
— Ми навіть використали проти Бобо поєднану
— Та годі вам, народ! — енергійно сплеснула руками Фібі. — Завжди майте на увазі, що склянка наполовину повна, а не наполовину порожня!
— Ну то й що? — похмуро кинула Пейдж і сіла на підвіконня, підперши щоку рукою.
— Так не можна! — з рішучим виглядом заперечила Фібі. — Такий настрій нікуди не годиться. Ми відьми — чи хто? Невже ми допустимо, щоб цей самозваний психоаналітик збиткувався з нас?
— Та який там він психоаналітик? — кинула Пейдж. — Він — просто іграшка.
— Ага, і все це, по-твоєму, просто дитячі забави, так? — спитала Пайпер, яка теж почувалася дещо розгубленою.
— Ми маємо заклинання, — переконувала Фібі. — І воно сильніше, аніж те, яке ми склали напередодні. Тому що воно йде не від нас; у ньому сконцентровані досвід і сила наших предків, тих, які мешкали у цьому будинку. Звісно, я можу це заклинання дещо змінити, щоб краще пристосувати його до конкретних обставин.
Пайпер кивнула, уперше оживившись відтоді, як вони повернулися на горище.
— Може, це дійсно спрацює.
Пейдж поправила волосся і глибоко замислилася.
— Ртуть! — нарешті вигукнула вона, і її очі засяяли.
— Яка ще ртуть? — злегка підозріло спитала Пайпер.
— Ртуть — ось що ми забули додати до нашого останнього зілля, — пояснила Пейдж. — Якби ми це зробили, то нам точно б вдалося знищити Бобо!
— Можливо, — сухо промовила Пайпер.
— Зілля, якщо в нього додати дещицю ртуті, діятиме набагато швидше, — вголос розмірковувала Пейдж. — Ми скажемо заклинання, кинемо зілля і — гоп! — Бобо вмить щезне, як його і не було!
— Гадаю, що ми залишаємо щось поза увагою, — завважила Пайпер.
— Не будь такою песимісткою, — жартома пригрозила їй пальцем Фібі.
Лео, який сидів у кутку кімнати, насупився.
— А мені здається, що вона має рацію. Тут має бути щось іще. Якась іще одна стадія, чи що… якби було так легко знищити Бобо, ви давно б уже це зробили.
— Угу, — задумливо мугикнула Пейдж. — Гальорка, помовчіть, будь ласка, уже якось без вас спробуємо обійтися. — Побачивши ображений вираз на обличчі Лео, вона швидко додала: — Вибач, будь ласка, то у мене нервове. — І пригнічено затарабанила пальцями по підвіконню.
— Ну що, хлопці та дівчата, — озвалася Фібі, відриваючись від «Книги таїнств». — Скажіть мені, що я схибила.
— Ти схибила, — швидко озвалася Пайпер.
— Не поспішай. Скажеш це після того, як вислухаєш мене, — зауважила Фібі з удаваним обуренням. — Ось дивіться. Коли Вугі вперше з’явився переді мною у цьому будинку, то де це сталося?
— Мене тоді ще тут не було, — сказала Пейдж, — але, здається, він з’явився перед тобою у підвалі.
— А коли Коулу ненадовго вдалося встановити контроль над Холівелл Менор, — спитала вона, аж здригнувшись при спогаді про свого колишнього чоловіка, який колись став Джерелом всього Зла, — то де знаходився центр його чорної магії?
— У підвалі, — кивнула Пайпер, приєднавшись до розмови.
— Тому, гадаю, можна з упевненістю сказати, що коли у нашому будинку зло являє нам свою огидну мармизу…
— Що трапляється надто вже часто… — швидко додала Пайпер.
— …можна з упевненістю сказати, що центр зла, яке проявляється у нашому будинку, знаходиться у підвалі, — зробила висновок Фібі. — А коли зло проявиться у якійсь іншій частині будинку, то це значить, що воно не буде таким сильним, як у підвалі, і тому ми зможемо його подолати. Бо у нас є
— Я відчуваю, що в цій бездоганній теорії має бути одне «але», — зауважила Пейдж.
— Та ото ж, — кивнула, погоджуючись з нею, Фібі, і з емоційною ноткою в голосі продовжила: — Бобо — це втілення страхів, що коріняться глибоко в нашій свідомості. Тому нам треба загнати цю потвору в підвал, де його сила буде найпотужнішою, і там його знищити.
Пайпер задумливо мовчала, а потім взяла слово:
— Усе правильно, я погоджуюся з тим, що ви тут говорили. Але чи не стане він тільки сильнішим, якщо ми заженемо його у підвал?
— Узагалі-то, так, — відповіла Фібі. — Але він вдарив нас у найуразливіше місце. Тому, гадаю, що коли ми збираємося назавжди з цим бісом покінчити, то маємо вдарити в
— Що ж, доведеться заганяти його до підвалу, — сказала Пейдж, наче побачивши чітку логіку в плані, запропонованому Фібі. А вона дійсно побачила в цьому плані чітку логіку.
— Не скажу, що ти мене повністю переконала, — неквапливо мовила Пайпер, — але оскільки ніхто з нас нічого кращого не придумав, то я згодна.
Фібі з ентузіазмом сплеснула руками.
— Я знала, що вам сподобається мій план!
— А ти зможеш переробити заклинання? — спитала її Пайпер.
Фібі з готовністю кивнула головою.
— А я можу зробити нове зілля, — додала Пейдж.
— Добре придумано, — резюмував Лео, поплескавши Пайпер по спині. — Пропоную завтра вранці відразу ж приступити до втілення цього плану.
— Завтра? — невдоволено спитала Пайпер.
Лео ствердно кивнув:
— Ось послухайте, — серйозно почав він. — Для знищення Бобо без сумніву знадобиться вся ваша сила. Вам треба добряче виспатися.
— Гаразд, — капітулювала Пайпер. — Але спочатку мені б хотілося з’їсти іще одну порцію отого суфле.
— Всього-на-всього? — хитро примружилася Фібі. — Запросто.
Добряче виспавшись, сестри прокинулися рано-вранці, щоб втілити у життя свій план. Вони мали намір матеріалізувати Бобо — цього разу, звісно, у підвалі — а потім проговорити новий покращений варіант заклинання і пригостити його щедрою порцією приготованого Пейдж зілля (цього разу із ртуттю!). Приготування почалися на світанку. Фібі ознайомила сестер з новим текстом заклинання, а на газовій плиті забулькотіло зілля, яке готувала Пейдж. Лео нагодував Ваята і всадовив його в ігровий манеж, щоб мати можливість допомагати в разі потреби сестрам-ворожкам. Дівчата мали намір увесь ранок присвятити Бобо, і тому були дуже здивовані, коли о десятій ранку задзвонив дзвоник.
— Якщо це комівояжер, то нам нічого не потрібно, — крикнула Пайпер з кухні. Вона якраз допомагала Пейдж з приготуванням зілля і тому вирішила, що двері відчинить або Фібі, або Лео.
— Це не комівояжери, — гукнула Фібі з непевністю в голосі. — Пайпер, це, здається, до тебе прийшли!
— От халепа! — прошипіла Пайпер, витерши руки об кухонний рушник і вирушаючи до дверей. — Та хто ж це… О! Яка приємна несподіванка!
— Ми принесли вам крекери, — прощебетала їй замість привітання Селеста, та що з клубу «Мама і я». У голосі жінки лунала натужна офіційна доброзичливість.
— Але… але навіщо мені крекери? — спантеличено спитала Пайпер.
— Вона принесла їх, щоб було що перекусити під час перерви. На зібранні клубу «Мама і я», — пояснила Фібі сестрі, свердлячи її сердитим поглядом. — Сьогодні, виявляється, твоя черга бути хазяйкою.
Пайпер вимушено посміхнулася кутиками рота.
— А й дійсно! — з ентузіазмом сплеснула вона руками, сподіваючись не видати своєї розгубленості.
— Холлі вам телефонувала, — пояснила Селеста. — Після останнього зібрання, яке відбулося у мене, хазяйкою мала бути Холлі, але вона страшенно застудилася. А ви сказали, що на вас можна розраховувати «будь-коли».
— Так і сказала? — спитала Пайпер, поступово усвідомлюючи увесь жах ситуації, у яку вони потрапили. Але швидко опанувала себе і сказала вже ствердно: — Так я і сказала, дійсно. — Намагаючись заспокоїтися, вона зробила глибокий вдих, бо за Селестою вона побачила довгу вервечку з мам, що прийшли до неї зі своїми малюками і принесли з собою закуски, іграшки й гостинці. Гіршого часу для візиту годі було й вибирати.
«Невже я і справді сказала “будь-коли”? — з сумнівом подумала Пайпер. — Що ж, може і сказала».
— Пайпер, — звернулася до сестри Фібі підкреслено-ввічливим тоном. — Зайдімо на секунду всередину, я хочу тобі дещо сказати. — Схопивши сестру за руку, вона буквально затягнула її у вітальню, де їх ніхто не міг почути.
Опинившись усередині, Фібі сердито вхопила Пайпер за плечі і щосили струсонула.
— Пайпер, ти ж знаєш, я люблю тебе, але невже ти серйозно намірилася пустити сюди отих мам в день, коли ми зібралися виганяти біса? — вигукнула вона, не в силах опанувати голос, що зривався на вереск.
— Так, сестро, але що ж мені тепер робити? Бачиш, Селеста має рацію — я дійсно запропонувала їм прийти до нас, коли виникне потреба. Вочевидь, я запросила їх саме на сьогодні — точно не пам’ятаю.
— А ти можеш відмовитися? — наполегливо спитала Фібі. Пайпер зітхнула:
— В ідеальному світі — так. Але реальний світ не є ідеальним. У реальному світі нас переслідують дитячі іграшки і кошмари дитинства. Або ні з того ні з сього приходять мами зі своїми малюками. — На обличчі Пайпер з’явився вираз паніки. — Господи, що ж мені робити? Я не можу просто так взяти і не пустити їх. Вони й так вже про мене не надто доброї думки, бо я пропустила багато зібрань — до речі, через свої відьомські справи. Еге ж. Ну чому, чому я вирішила, що зможу підтримувати видимість нормального життя і мати нормальних подруг?