Микол Остоу – Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть (страница 18)

— Ти впевнена, що впораєшся? — спитав її Лео.

Пайпер ствердно кивнула:

— Слухай, якщо ти підеш за Бобо, то ми не впевнені, що ти повернешся як єдине ціле, зрозумів?

— А я і не збирався те депортуватися, — посміхнувся Лео.

Пайпер відмахнулася від його заперечення.

— Я миттю. Одна нога тут, друга — там, — пообіцяла вона. — Ви навіть не помітите моєї відсутності.

«Ага, як же — одна нога тут, друга — там, — похмуро подумала Пайпер, обережно ступаючи коридором. — Ви навіть не помітите моєї відсутності». У будинку панував спокій, але кожен м’яз її тіла напружено очікував будь-якої несподіванки.

Заплющивши очі і зробивши глибокий вдих, Пайпер зупинилася біля дверей їхньої з Лео спальні. Потім вхопилася за ручку і розчахнула двері. Нікого. Порожнеча. Тиша.

— Порожнеча — це добре, — почала вголос міркувати Пайпер. — 3 нічого не вийде нічого.

Підійшовши до колиски Ваята, вона зазирнула всередину. Бобо вона відразу не помітила, тому почала мацати руками у пошуках іграшки. Брязкальце, плюшевий ведмедик — ні, це не те, ага — ось він! Пайпер з радістю вхопила іграшку обома руками.

І саме в цей момент двері комірчини різко розчахнулися.

Спершу Пайпер не розібралася, що саме перед нею вигулькнуло.

Придивившись пильніше, вона помітила істоту, яка являла собою якийсь аморфний згусток, щось безформне і майже прозоре, за винятком двох злих, чорних, як вуглини, глибоко посаджених очей на голові без чітких обрисів.

А ще ця істота мала ікла. Великі гострі ікла, з яких капала слина. І хоча вираз мармизи цієї потвори важко було розгледіти у напівтемряві, Пайпер не довелося довго гадати про призначення цих іклів.

Щоб швидше з'їсти тебе, моя люба!

З гарчанням та злегка похитуючись істота рушила до неї. Через свої чималі розміри просувалася вона досить повільно, тому Пайпер мала певний час на роздуми. Виставивши вперед одну руку, вона клацнула пальцями.

Пролунав удар, і на стіні за потворою з’явилася палена чорна мітка. Сама ж потвора залишилася неушкодженою.

— Ти диви, воно не збирається зникати, — саркастично зауважила Пайпер.

І спробувала знову.

І знову в неї нічого не вийшло.

Утім, дещо таки вийшло: скло картини, що висіла на стіні, розбилося на друзки, а рамка упала на підлогу і зламалася.

— Ой! — вигукнула Пайпер.

Аж раптом істота загрозливо загарчала. «Невже вона з мене… насміхається?» — подумала Пайпер.

— Е, ні, так не піде, — сказала вона, промовляючи більше до себе, аніж до потвори. — Це просто неприпустимо.

З цією істотою доведеться добряче повозитися, хоча Пайпер не зовсім розуміла чому. Вона трохи помовчала, роздумуючи, а потім поглянула прямо в очі потворі.

«Ось воно — ніщо», — пробурмотіла вона.

Істота з комірчини, Демон із могили, Я тобі наказую: Згинь, нечиста сило!

Впустивши Бобо на підлогу, Пайпер різко випростувала руки перед собою, відчуваючи, як через них проходить магічна енергія і витікає з кінчиків її пальців.

Потік цієї енергії вдарив біса, пролунав потужний удар, який нагадував багаторазово посилений звук електричного розряду. Пайпер аж назад відкинуло. На якусь мить кімната потонула в клубах диму, а коли той розвіявся, у повітрі залишився запах, схожий на запах озону або ж бензину.

Потвора зникла.

Пайпер струсила з себе пилюку і відкинула пасмо волосся з розпашілого обличчя. Нагнувшись, вона взяла з підлоги Бобо.

— Сподіваюсь, ти будеш вартим щойно докладених мною зусиль, — сказала Пайпер і рушила назад на горище.

Розділ 9

— Я таки знайшла Бобо, — стомлено повідомила Пайпер, входячи на горище і зачиняючи за собою двері. — До речі, легко сказано, та не зовсім легко зроблено.

— Ми так і подумали, коли почули шум унизу, — сказала Фібі, підбігаючи до сестри. — Усе гаразд, Пайпер?

— Тепер усе гаразд, — відповіла вона. — Ключове слово — тепер. Зазначу лише, що у комірчині на мене чекала невеличка несподіванка.

— Стривай, ти хочеш сказати, що на тебе напала потвора з комірчини? — недовірливо спитала Фібі.

— Так, — Пайпер знизала плечима. — Враховуючи все те, що коїлося у нас останнім часом, я не розумію, чому тобі так важко в це повірити.

— Та я не кажу, що не вірю тобі, — заперечила Фібі, пригладжуючи волосся. Очі її збуджено заблищали. — І мені зовсім не важко тобі повірити, Пайпер, ти що — не розумієш?

Пайпер кинула на сестру швидкий погляд.

— Ні, не розумію. Поясни мені, Фібі.

Фібі похитала головою.

— Не можу повірити, що ти не пам’ятаєш. Хоча, мабуть, це добре, бо це означає, що ти стала дорослою. Потвора з комірчини? Та годі тобі, Пайпер. Коли ти була маленькою, ти дуже її боялася. Прю вдалося переконати нас, що ця істота і справді існує. Тобі, здається, було тоді років шість. Приблизно рік ти боялася навіть наближатися до комірчини. Мама бідкалася, що вдягнути тебе вранці було майже неможливо.

Спогади Пайпер нарешті виринули з глибин підсвідомості, у карих очах відбився переляк.

— І дійсно, ти маєш рацію. На сто відсотків. Спогади повернулися до мене. — На її обличчі з’явився збуджений вираз. — Просто неймовірно: як я могла заблокувати ці спогади?! — скрушно зітхнула вона. — Що ж, я гадаю, це означає, що поява останнього демона теж якимось чином пов’язана з недавніми халепами.

— Еге ж, це наші дитячі спогади проти нас самих і повстали, — повільно проговорила Фібі. — І звичайно ж, ми і досі ані найменшого поняття не маємо чому. — Вона зітхнула. — У цьому й весь секрет.

Лео позіхнув:

— Слухайте. Тепер, коли ми позбулися потвори з комірчини та дитячих страхів Пайпер, може, є сенс повернутися до плану А? Як ви вважаєте? Гадаю, нам треба добряче виспатися, і це буде перший крок у пошуку злої сили, яка заволоділа будинком, і до її остаточного знищення.

— Згода, згода, — вигукнула Пайпер, войовниче розмахуючи іграшкою Бобо, а потім поклала Бобо в ліжечко. — Поглянь-но, Ваяте, — ніжно заворкотіла Пайпер, — поглянь, що мама тобі принесла!

Вереск Ваята поступово стихав і перетворився на тихеньке скигління. Однак при появі Бобо малий знову почав несамовито волати на весь голос. Його реакція була абсолютно протилежною тій, на яку розраховували сестри і Лео; дихання малого стало переривчастим, а обличчя почервоніло як буряк.

— Що таке? — спантеличено спитала Пайпер. — Нічого не розумію! Я була впевнена, що саме Бобо йому й не вистачає.

— Схоже, він і дійсно його не хоче, — зазначила Пейдж. — Або так, або Ваят висловлює своє ставлення у дуже дивний спосіб.

А тим часом малий несамовито дригав ногами і намагався якомога далі відсунутися від іграшки. Він не бажав бачити Бобо. Було таке враження, що після його появи Ваят взагалі став сам не свій.

— Шкода, а я так сподівалася, що Ваят заспокоїться! — сказала Пайпер. — Не знаю, що й робити. Нічого не спадає на думку. — Нахилившись над ліжечком, вона спитала: — Любенький, ну чому ти плачеш? Скажи, що трапилося?

Наче відповідаючи на її запитання, Ваят товстенькими пальчиками схопив Бобо і викинув за перильця.

Іграшка вдарилася об підлогу.

І враз все змінилося.

Тільки-но Бобо гепнувся об підлогу, Лео та сестри вмить обернулися і побачили, що перед ними постав зовсім інший Бобо: у подобі демона.

Пейдж закліпала очима і тихенько мовила до Фібі:

— Узагалі-то, у вигляді іграшки він мені більше подобався.

— Справді? — сухо спитала її Фібі.

Бобо-демон мав не менше від восьми футів росту, очі його палали люттю, а лапи-щупальця ворушилися, рухаючись на різні боки. Відскочивши на безпечну відстань, дівчата хутко заходилися обговорювати ситуацію, що склалася.