Микол Остоу – Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть (страница 16)
Фібі відклала вбік лист і з подивом відзначила для себе: дивовижно, наскільки проблеми її дописувачів тотожні до тієї психічної травми, яку вона сама пережила у своєму житті. Хоч вона була відьмою, це не завадило їй усвідомити, наскільки сильною буває прив’язаність людей до домівок, до свого дитинства і до спогадів про нього. Тож як вона могла звинуватити «сентиментальну» дописувачку в надмірній емоційності, якщо реакція її та сестер на всі химерні халепи, що траплялися в їхній домівці, були не менш емоційними?
Коли Фібі згадала про домівку, їй відразу ж захотілося туди повернутися, захотілося навіть сильніше, аніж будь-коли. На якусь мить вона задумалася, а потім присунула до себе клавіатуру і почала друкувати відповідь:
Фібі зітхнула і кілька разів перечитала листа, час від часу потираючи очі, що вже почали поболювати від яскравого світіння монітора. «А чи не занадто емоційно я висловилася, чи не стане від того моя відповідь дещо упередженою?» — подумалось їй. Але думати про це вже не було часу. Лист, на який вона щойно спромоглася дати відповідь, був лише краплиною в морі. Попереду її чекала купа роботи.
Поглянувши на годинник, Фібі здивувалася: була вже пізня година. Вона збагнула, що сьогодні з цією зливою листів уже не впорається.
«Час іти додому», — подумала Фібі й грюкнула на стіл ключі та сумочку. Вона вимкнула ноутбук і засунула його у чохол.
— Я вдома, — вигукнула Фібі, кинувши сумочку та ключі на полицю в передпокої. — Дозвольте доповісти, що на сьогодні з особистими контактами покінчено. Вам, дівчата, неодмінно сподобаються матеріали про Холівелл Менор, які я накопала у бібліотеці. Будьте певні — у нашому будинку мешкало не одне покоління Холівеллів і всі залюбки чаклували!
— А я, взагалі-то, в цьому завжди була певна, — вигукнула Пейдж із вітальні. — Але все одно хотіла б побачити, що ти там роздобула. — Ставши відьмою, Пейдж прагнула дізнатися якомога більше про своє магічне ремесло. Тому екскурс в історію Холівелл Менор був для неї особливо цікавим.
Фібі увійшла до вітальні з копіями газетних повідомлень. Вона не мала жодного сумніву, що Пейдж дуже сподобаються найхимерніші з тих історій.
— Ось, тримай. — Вона поклала стос роздруківок на десертний столик перед Пейдж. — Це цікавіше, аніж розділ світських скандалів у «US Weekly». — На мить вона замовкла, насолоджуючись тишею раннього вечора. — А куди всі поділися?
— Пайпер з Ваятом ходили на збори «Мама і я», — пояснила Пейдж, злегка насупившись. Пайпер уже встигла розповісти їй про чергову витівку Ваята і про підозрілу настирливість учасниць клубу в бажанні наступне засідання провести у їхньому будинку.
— Стривай, там щось було не так? — спробувала здогадатися Фібі.
— Ваят не пропускає жодної слушної нагоди продемонструвати свої магічні здібності, — пояснила Пейдж. — Нехай Пайпер сама тобі про все розповість.
Утім, вони з Ваятом нагорі — сплять. А Лео знову подався на раду до Старійшин. Він сподівається, що тепер, коли ми маємо дещо більше інформації про химерні халепи, вони зможуть більш глибоко розібратися в нашій ситуації.
— А що — за мою відсутність знову щось трапилося? — поцікавилася Фібі.
— Поки що ні, слава Богу — відповіла Пейдж. — Утім… — вона насторожено схилила голову. — Ти чула?
Фібі спантеличено подивилася на неї.
— Ні. Я нічого не почула. Крім твоїх слів, звичайно.
Пейдж похитала головою.
— Гм-м-м. Що ж, то, мабуть, мені почулося, — зазначила вона, скоса поглянувши вбік. — Клянусь тобі, я це чую, хоча… — Тут вона знову замовкла. — Ти що — і справді не чуєш? Не чуєш, як хтось шепочеться? Наче муха тихенько дзижчить?
Поглядаючи вбік, Пейдж нахилилася у тому напрямку, звідки, на її думку, ішло дзижчання.
— Знаю, тобі здається, ніби я зовсім з глузду з’їхала, — сказала вона Фібі, вираз обличчя якої ставав усе більше спантеличеним, — але точно кажу тобі: я чую шепотіння. Тихе, безперервне шепотіння — як у фільмах жахів. — Пейдж зробила кілька обережних кроків до виступу на стіні, звідки, як їй здавалося, лунало тихеньке дзижчання.
Раптом Пейдж перелякано зупинилася.
— Ось де воно! — вигукнула вона і здивовано роззявила рота, показуючи на новорічну фотографію, зроблену багато-багато років тому, на якій були зображені Фібі, Пайпер і Прю. — Це фото пошепки до мене промовляє!
— Невже? — недовірливо спитала Фібі. — І що ж воно тобі каже?
Пейдж похитала головою:
— Я не можу розібрати слова. Але сама їх інтонація є… зловісною. Наче над фотографією і над спогадами нависла зловісна хмара.
— Якби цю фотографію дійсно оточувала лиха аура, думаєш, я б її не помітила, дорогенька? — лагідно спитала Фібі. — Екстрасенс тут я, і саме я маю здатність до передчуття лиха.
— Твоя правда, але портал у минуле чомусь з’явився саме тоді, коли до ванної кімнати збиралася зайти Пайпер, — нагадала їй Пейдж. — Не знаю, яка сила заволоділа нашим будинком, але я достеменно знаю, що грає вона не за правилами. — Зітхнувши, продовжила вона: — Шепіт стає дедалі гучнішим. Його вже не можна не помічати. — Раптом їй щось спало на думку і вона широко розкрила очі. — Якщо це не припиниться, то доведеться мені допомагати вам у боротьбі зі злом, що заволоділа нашим помешканням.
— Якою б не була ця сила, мабуть, саме на це вона і розраховує, — висловила припущення Фібі й щільно стулила губи, від чого її рот став схожим на тоненьку ниточку. Зиркнувши вгору, вона взяла руки в боки і крикнула — голосно і владно:
— Лео! Ти нам потрібен!
Мить — і у кімнаті в потоці мерехтливого світла з’явився Лео. Він мав розгублений і занепокоєний вигляд.
— Що сталося?
— Ти дізнався хоч про що-небудь від Старійшин? — спитала його Фібі.
Лео похитав головою:
— Я маю підтвердження від численних відьом, покоління яких мешкали в Холівелл Менор, і, напевне, зможу підтвердити будь-яку інформацію, яку ви здобудете в бібліотеці. Але досі нічого подібного в цьому будинку не траплялося. Старійшини в розпачі.
— Кому від цього легше, — простогнала Пейдж. — Гаразд, давай поки що про це не згадувати. Ось послухай. — І вона головою вказала Лео напрямок, у якому слід було прислухатися.
— А до чого я маю прислухатися? — здивовано спитав Лео.
Пейдж у відчаї аж руками сплеснула.
— Що ж, значить, уся проблема у мені. У мене дійсно поїхала стріха — несподівано й відчутно. Чудово! — Закінчивши свою сардонічну тираду, Пейдж знову обернулася до Лео. — Це — фото. Воно буквально криком кричить, звертаючись до мене. І я нічим не можу зарадити, бо не знаю, що робити.
Лео на якусь мить замислено замовк, а потім розтулив рота, щоб щось сказати. Але нічого сказати він так і не встиг, бо його перервав гучний гуркіт, що пролунав на горішньому поверсі.
— Що то було? — стурбовано спитала Фібі.
— Зараз дізнаюся, — відповів Лео, телепортуючись нагору сліпуче-білою блискавкою.
Пейдж та Фібі, довго не роздумуючи, кинулися слідком за ним. Ухопивши сестру за руку, Пейдж телепортувалася разом із нею до кімнати, у якій жили Лео і Пайпер. Те, що вони там побачили, украй стурбувало і ошелешило їх.
Одна за одною книжки Пайпер здіймалися з полиць вгору і гепалися на підлогу. Утворивши на підлозі купу, вони злітали, мов зграя птахів, і повмощувалися на полицях. Потім знову гепалися на підлогу. Пруст, Даніела Стіл, Стівен Кінг, Салман Рушді… Класика, дитяча література — книжки різних жанрів вискакували, як снаряди, з полиць і гучно гепалися на долівку.
На щастя, Пайпер, схоже, не постраждала. Вона сиділа на ліжку, але жодна з книжок, що вилітали з полиць, не могла в неї поцілити. Зате вони зчиняли страшенний гармидер, падаючи на підлогу. І неможливо було вгадати, що полетить слідком за книжками. А таке цілком могло трапитися.
Та найгіршим було навіть не це.
— О Господи! — скрикнула Фібі, коли вона повністю усвідомила посталу перед нею сцену. — Лео! Що ж це таке відбувається, га?
— Точно не знаю, — саркастично відповів Лео, — але мені здається, що моя телепортація вийшла з ладу.
— Та невже! — здивувалася Пайпер. — А чому ти так вирішив? — Вона відверто глузувала: верхня частина тулуба Лео, голова та руки потрапила в горішню кімнату, а ноги досі залишилися там, де й були.