Міхал Шьмєляк – Знахар (страница 9)

Він підійшов до дверей. У світлі ліхтарика від мобільного телефону побачив, що вони були занедбані, але міцні і оснащені замком "Герда". Дзвінка не побачив; шукав хоча б молоток. Чарівниця повинна мати калатало, бажано у формі котячої голови або якогось демона, бо як тільки ти хочеш ним скористатися, ві тебе "цап"! І відкушує собі палець. Бартош відчув, що потрапляє в атмосферу трилера, але ніколи не боявся привидів чи будинків з привидами. Йти самому вночі через цвинтар не було для нього викликом. "Не бійся мертвих, бійся живих", – так завжди казала його бабуся, а бабусь треба слухати. Ну, нічого, треба постукати.

Раптом він почув якийсь шум біля будинку, напевно, десь злегка грюкнули двері або вікно. Невідомо чому, мурашки пробігли по спині, і журналіст почав неприємно, холодно пітніти.

– Здрастуйте, добрий вечір! – голосно вигукнув він і проковтнув слину, трохи зніяковівши від звуку свого голосу, який явно ламався, з'явилося відчуття страху, мало не плачу. Зрештою, він був тут лише незваним гостем. Темної січневої ночі, в глушині, на відьомському подвір'ї. Заспокойся, Бартусь, тільки спокій може нас врятувати, – переконував він себе. Як звали ту жінку? Картка, звісно, залишилася в машині. "Такий Бартусь засранець", – казала його бабуся. Його розум працював на максимальній швидкості. Як же її звали? Зенобія, здається.

– Пані Зенобіє! Пані Зенобіє, будь ласка, не бійтеся! – вигукнув він, повільно прямуючи на шум. – Я лише хотів поговорити з вами. Я добре заплачу.

Крок за кроком він наближався до рогу будинку і боязко визирнув з-за нього, очікуючи удару сокирою по голові або якогось селюка в куфайці і з вилами. Там було порожньо. Бартош продовжив йти вздовж стіни. Він знову щось почув, напевно, знову те саме, щось зачинили. Швидше за все, вікно, можливо, якісь тоненькі двері. Що ж, тепер він сам був до біса наляканий. Сам себе підставив, дійшло до нього. Дійшов до рогу, глибоко вдихнув і визирнув на задній двір будинку. Там було порожньо. Позаду будинку був невеликий сарайчик, можливо, його двері, які він почув, були незамкнені.

– Це, мабуть, вітер, – переконував Бартош себе, хоча сьогодні той зовсім не віяв. Анітрохи.

– Є тут хто-небудь? – гукнув журналіст через деякий час. Єдиним, хто відповів на заклик, був його внутрішній критик і насмішник: "Звичайно ж, тип, який хоче тебе вбити, відповість одразу ж, як же! Дебіл".

Він стояв на місці і вслухався в тишу. Ніхто не ходив, не скрипів, тиша навіть дзвеніла у вухах. Це був ідеальний момент для того, щоб чиясь холодна рука схопила його за руку.

Біііп! – задзвонив мобільний телефон, і Бартек мусив чесно визнати, що мало не обісрався від страху. Він захлинувся повітрям.

– Слухаю? – машинально відповів він.

– Ти їдеш?

Камінчик.

– Я на місці, шукаю жінку, але, здається, нікого немає вдома.

– Пошукай, а я вишлю тобі цей файл. Я слухав його і заздрив тобі. Там більше, ніж сказав мій приятель. Коли закінчиш, послухай.

– Добре, послухаю.

– Чудово. А я виїжджаю. Не дзвони мені, бо їду в Україну. Домовився з прес-службою про зустріч на вищому рівні щодо цієї війни чи не війни. Повертаюся через тиждень, відразу з аеропорту їду до тебе на горілку і морозиво.

– Круто, я вже буду за тобою сумувати. Бувай.

– Бувай.

Він поклав слухавку і в цю мить почув, як хтось біжить. Кроки віддалялися. Бартош рушив до машини. Хтось скористався тим, що він деякий час розмовляв по телефону, і намагався втекти. Хто і навіщо? Адже він був тут незваним гостем, тим, хто мав би ховатися і тікати. Або це був незнайомець, або господиня саме зараз тікала, бо не хотіла з ним розмовляти. Зрештою, вона могла тихенько сидіти вдома. Він вискочив перед будинок і побачив якусь фігуру, що бігла до лісу. Одну, в цьому він був упевнений, але більше нічого не міг розгледіти, бо слабке місячне світло не дозволяло, а ліхтарик у мобільному телефоні – це не прожектор, ним можна по п'яні посвітити на дверний замок, а не втікачів шукати.

Бартек стояв розгублений, не знаючи, що робити. Нарешті відкрив машину і дістав ніж. Він носив із собою акуратну фінку, не для захисту, більше за звичкою. Мав її вже давно, і ніж часто ставав у пригоді, щоб відкривати пиво. Зброя так собі, але завжди. Сам він битися не вмів, та й не потребував цього. Нехай так і залишиться до самої смерті, подумав він.

Він вирішив підійти до дверей і постукати. Може, це був просто коханець, який вистрибнув з вікна, бо пані Зенобія чекала на повернення чоловіка. Можливо. Він став перед входом і енергійно постукав. Тиша. Він повторив. І знову тиша. Журналістська нахабність лише підштовхнула його руку до дверної ручки. Двері піддалися легко, здається, навіть трохи прочинилися. Чорт забирай, чому вони повинні були піддатися! – докоряв він собі. Якби вони були зачинені, то все, він би сів у машину, поїхав, десь заночував, а вранці повернувся б сюди. Але якщо вони були відкриті, то як він міг не зайти? Очевидно, що в таких мікромістечках люди почуваються в безпеці, всі всіх знають, але жити поруч з лісом, досить далеко від інших будинків, і не замикатися на ніч? Дивно.

Напевно, щось сталося, це міг бути зловмисник, промайнуло в голові, і він зайшов всередину.

Ну, так, – пролунала його особистий насмішник, – не було кращого виправдання, еге ж? Сподіваюся, там на тебе хтось чекає, і він так тебе відлупцює, що й дитсадок спам'ятаєш. Будеш знати, що не варто залазити в чужі хати.

Бартош, незважаючи на докори сумління, повільно попрямував до темного приміщення. Він міг би, зрештою, увімкнути світло, але щось у ньому рішуче протестувало проти цього. Він продовжував світити власним мобільним телефоном, який щойно видав характерний звук, що інформував про те, що батарея сідає.

– Срані смартфони, – голосно сказав він. – Пані Зенобіє! Ви тут?

Може, й була, але ж, хіба, грала з ним у хованки.

Або вона не живе, – сказав насмішник.

– Пані Зенобіє! Агов! – гукнув Бартош, ігноруючи внутрішній голос. – Пані Зенобіє!

Він пройшов маленьким коридором і озирнувся. Побачив кілька дверей, з-під одних з них пробивалося слабке світло. Схоже, це були двері ванної кімнати.

Ну, так, вона купається, а ти тут вештаєшся по хаті! – добряче розсміявся насмішник.

Він підійшов до них і постукав.

– Пані Зенобіє?

Тиша.

Він натиснув на дверну ручку, ці двері також одразу ж піддалися. Бартек проковтнув слину. Зробив крок вперед. У ванній кімнаті було дуже тепло, а газовий титан для підігріву води дзижчав. Він подивився ліворуч і побачив себе в дзеркалі, а праворуч стояла ванна, наповнена водою.

– Вибачте, але... – Він зазирнув у ванну без жодних перепон, бо вже давно зрозумів, що щось тут явно не так. І вже знав, що краще було залишитися вдома і спокійно ковтати горілку. Слабке світло маленької лампочки, прикріпленої зачепом до тримача для рушників, освітило бліду шкіру мертвої жінки, що лежала там. Він відскочив назад і вдарився об дзеркало. Мабуть, збив дезодорант і при цьому добряче вдарився головою. Він підняв циліндрик і поставив його назад на полицю. Потім почав тікати. Бартош пробіг через будинок і грюкнув дверима. Зупинився лише біля машини.

Він глибоко дихав, відчуваючи, що його зараз знудить. У голові була каламуть, справжня війна світів, операція "Барбаросса" і День Д одночасно. Йому не вистачало повітря, боліла голова і, крім того, напевно, вперше в житті він був по-справжньому наляканий. Але Бартек був журналістом, і для нього було щось важливіше, ніж відчуття, що його власне життя в небезпеці. Матеріал. Стаття. Слава. Гроші.

Обов'язково треба сфотографувати, зробив висновок він. Відчинив двері і дістав з рюкзака маленький фотоапарат.

– Але ж, курва, буде стаття! – сказав він собі. Йому також спало на думку, що було б круто, якби ця тітонька стала наступною жертвою вбивці. Нерозумно так думати, але яка трупу різниця, якщо вона все одно мертва.

Він повернувся до вхідних дверей, хаотично озираючись на всі боки. Нікого не побачив. Схопився за ручку. Нічого. Вони були замкнені. Як то, курва, замкнені?

"Герда, синку, автоматично захлопується" – в живі очі підказав насмішник. – Ніхто в світі не знає, як ця штука насправді працює. Особливість її в тому, що вона завжди замикається, коли ти виходиш з дому без ключів".

Бартош сердито вдарив ногою у двері, але вони, звісно, не відчинилися. Він вирішив обійти будинок у пошуках чорного ходу або прочиненого вікна. Страх перед нападником зник, він нарешті почув, як той тікає. Так, тут точно вже нікого не було.

Нікого живого – він міг розраховувати на свого насмішника, мабуть, у будь-який момент.

На жаль, вікна були нові, класичні пластикові, всі зачинені. На що він розраховував у січні? Не виб'єш – не потрапиш. Ні, він не міг собі цього дозволити. Якби він вдерся, його б точно назвали злодієм або, не дай Боже, вбивцею. Ходімо назад, Барте. Думаю, треба викликати псів[13].

Але що він їм скаже?

А скаже їм правду. Йому нема чого боятися, у нього є свідок в особі Камінчика, який все підтвердить, були білінги їхніх розмов, спокуха.

Він дійшов до машини, і в ту ж мить ліхтарик на його мобільному згас, а разом з ним пішов собі спати весь телефон.

Трясця.

Хе-хе-хе, – прокоментував у своєму стилі насмішник. – Ти пошкодував витратити дві тисячі на автомобільну зарядку? Шкода було? Хе-хе.