Міхал Шьмєляк – Вники (страница 80)
– Бог не прощає самогубців.
Ну так, за старою доктриною Церкви, самогубців не можна ховати в освяченій землі.
– Можливо, він і не повісився, — сказав Косма, бажаючи побачити реакцію жінки. Єдиною зміною
на його обличчі було повернення маски затятості. – Наскільки я знаю, поліція розглядає версію, що хтось
допоміг йому покінчити життя самогубством, а може, навіть убив його та імітував повішення.
– Хто?
– Не знаю, але справа підозріла. Його вагончик був ретельно очищений, усі особисті речі та картинки
зі стін зникли. Все.
– Це ніхто з нас, я маю на увазі, з Вників, — твердо заявила Люцина.
– Може, хтось незнайомий? Але тут швидко помітили б незнайомця. Може отець Марек?
– Ну що пан такого говорить? – щиро здивувалася жінка.
– Єдиний чужак.
– Є ще й пан, — сказала вона.
– Так.
– Це пан знайшов порожній і прибраний фургончик і труп на дереві, так?
– Правильно.
Косма вилаявся про себе, не тому, що боявся бути засудженим Люциною. Він знав, що в очах
слідчих і справді стане підозрюваним номер один, якщо не знайдуть інших слідів чи непрямих доказів. Його
захищали дві вагомі причини: у нього не було мотивів, і Синиця свідчив би за нього.
– Бачите, як легко когось звинуватити, когось вказати, наприклад, костельного. – Вона багатозначно
подивилася на нього. Так ось в чому була справа: він наважився підняти руку на односельця, якого тут
поважали.
– Тож будемо сподіватися, що поліція знайде якісь на місці якісь сліди, і ми матимемо відповідь.
– Щодо отця Марека, то він хороший хлопець, тільки загубився.
– У понеділок у мене склалося враження, що він пані не сподобався.
– Мабуть, в нього було легке виховання, без стресів, як зараз кажуть. А потрібна тверда рука.
– А отця Пьотра пані любила?
– Мені вони всі подобаються. До нас приїжджають оздоровлюватися, лікуватись, бо й душа
потребує лікаря. Я ніколи не питаю, які гріхи у них на совісті, і який демон сидить у них на плечі.
– І багато з них потрапляє у Вники?
– Колись були інші часи. Знаю, що базікаю, як і всі старі люди, що раніше було краще. Але це справді
було так. Хлопці йшли в священики за покликанням, на служіння, не було стільки телевізора та Інтернету,
95
дівчата одягалися скромно, а показувати голий живіт соромилися навіть на пляжі. Раз на рік приїжджали до
нас і священики. Хтось попадав навесні і залишився до літа. Іноді ми по півроку нікого не приймали. Зараз
все змінилося, десь від того мілленіума, коли по телевізору сурмили, що буде кінець світу. Так і сталося. Я
пам’ятаю, тому що був тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятий рік, коли Іоанн Павло ІІ прибув до Польщі з
паломництвом. Тут не було нікого, крім одного священика. Йому тут так сподобалося, що він захотів
залишитися. Його звали Валерій, і коли він виїжджав, у нього були сльози на очах. А через рік їх стало
чотири. Потім шість. І коли Святіший Отець вирушив у паломництво у дві тисячі другому році, їх було дев’ять.
Тепер десять, а то й дванадцять щороку. Роботи до холери. Один йде, інший приходить. Цей Валерій —
останній, кого я пам’ятаю по імені.
– Пьотр Дембіцький не пішов, як усі, – втрутився Косма, бажаючи, щоб вони повернулися до теми
зниклого священика.
– Не кожен може подивитись правді в очі і вижити у Вниках. Важко впоратися з соромом, ой, важко.
Один лежить хрестом перед вівтарем, плаче над собою і тими, кого скривдив, другий блукає вночі по селу, третій таємно пакується і зникає.
– Я не переконаний у цій втечі. А як там отець Марек?
– Хороший хлопець, заблукав, але хороший. Ви бачите, що він шукає кохання, може він неправильно
вибрав і йому недостатньо Божої любові, він повинен мати жіночу любов? Якщо твоя мати тебе недостатньо
любила, ти починаєш шукати інших жінок. Але в його очах я бачу доброту.
– А як же Пьотр? – запитав Косма, згадавши, що Сільвія сказала про нього, що від спілкування з ним
у неї по спині пробігали мурашки.
– Пьотр не повинен бути священиком, – твердо відповіла Люцина. – Коли він дивився на людину, у
того аж серце в п'яти збігало. Це як із собакою, іноді дивишся на неї і знаєш, що вона вкусить. Він, мабуть, теж знав, що це видно, що він відчував, що так далі тривати не може, і, як мені здається, зібрав речі і втік.
Люцина повільно кивнула, ніби підтверджуючи сказане.
– А що буде з тими, кому перебування тут не допоможе? - спитав він.
– Зазвичай, коли я вранці приходжу готувати сніданок для пароха, кімната для гостей уже порожня.
Моя робота — стежити, щоб вони не вмирали з голоду та бруду.
– Отже, пані не знає?
– Я знаю, чи хтось знаходиться в згоді сам із собою, чи йому нічого не допоможе. Ви також бачите, що хтось не може знайти собі місця в світі. З пана такий поліцейський, що ніхто не повірить. А отець Стефан
каже, що пан теж був в семінарії?
– З поліцією так, що люди надивилися фільмів, начиталися кримінальних історій, а потім вважають, що кожен поліцейський алкоголік, бурчить, сильно курить, лається і кричить на всіх. Коротше: бидло.
Насправді таких дуже мало, особливо зараз. Часто це люди з юридичною освітою, освічені, розумні та
досвідчені. Щодо семінарії, то я там був.
– З тебе був би хороший священик, — переконано сказала Люцинка.