Міхал Шьмєляк – Вники (страница 79)
– Добрий вечір, пані Люцино.
– Добрий? Ви, мабуть, глузуєте.
– Так ви вже чули?
– Це чули всі Вники. Коли поліція приходить допитувати пароха і костельного, як можна не знати?
Це пан знайшов його, так?
– Новини поширюються швидко.
– Люди люблять знати. Ви ж теж прийшли про щось дізнатися. Про того молодого священика, що ви
сказали за обідом?
– Так. Поговоримо?
– А чому ні? Пропав молодий чоловік, люди хвилюються, чиясь мати, мабуть, ночами очі плаче.
Якби я могла допомогти, то з радістю. Давайте тільки не будемо тут стояти, у мене за хатою є лавочка, запрошую. Я вечерю для пароха я заздалегідь приготувала, тож ми можемо посидіти разом.
Вони зайшли за будинок, де Косма побачив справжню сільську базу відпочинку, мрію кожного
міського жителя. Дерев'яна альтанка з цегляним мангалом, столом і лавками, гамаком і навіть гойдалкою і
батутом для дітей.
– Син іноді приїжджає з Вроцлава з онуками, – пояснила жінка, побачивши здивування
поліцейського. – Твердо вирішив мати, як він каже, зону відпочинку. Власне, це був не він, а та його
співмешканка. – Тон голосу Люцини чітко повідомляв про її ставлення до партнерки сина. – Без шлюбу
живуть, добре, що дітей похрестили. В церкві з'являться, мабуть, тільки на моєму похороні.
Вони сиділи під альтанкою, яка захищала лавки від дощу. Обличчя Люцини, яке Косма запам'ятав з
першого дня свого перебування у Вниках, трохи пом'якшало, наче вона власне для пароха надягала маску
впевненої й лютої жінки, готової на все.
-– Не бажаєте чогось напитися? Також є пиріг з ревенем.
– Не треба, дякую.
– Ну, я не знаю, пан, мабуть, на кухні Валясякової довго не протримається.
– Вона готує цілком непогано.
– Пан милий. Але ж навіть мила брехня є таким же гріхом, як і паскудне
Жінка встала і на мить зникла в хаті. Повернулася з плетеним кошиком, з якого витягла півлітрову
пляшку наливки, пиріг з ревенем, блюдця, келишки й виделки.
– Таке життя в селі мені подобається, – сказав Косма.
Пиріг вийшов смачним, кисленьким із солодкою крихтою. Настоянка з айви, хоч і терпкувата, але
ідеально підійшла до десерту.
– Яке там село, корів майже ні в кого немає, курей і качок не знайдеш. Сараї перебудували на
гаражі, а курники — на майстерні. Але я розумію, про що ви говорите, коли народився Морицій, мій перший
онук, я поїхала до сина у Вроцлав, щоб трохи допомогти з дитиною. Так, Морицій, бо та чучундра не
дозволяє його інакше називати Маврись чи Марцись, зменшувально, як то дитинку, бо це, мовляв, шкідливо. Воно ж прочитало кілька розумних книг і тепер стало великим експертом. Сама вона фотографує і
викладає в інтернет, мабуть, і поважання має, а мій Войтусь пелюшки міняв, щоб їй ручкам не пошкодило і
кігті не відпали. Не варто й говорити.
– Світ швидко змінюється, – сказав Косма, щоб підтримати розмову.
– Він завжди змінювався, але зараз це надто швидко. І я вам скажу з того Вроцлава, так я втекла
швидше, ніж диявол від свяченої води. Великі багатоквартирні будинки, подвійні двері, скрізь темно, сусіди
навіть "доброго дня" не скажуть. Син встає вдосвіта, йде на роботу і повертається, коли на вулиці вже темно.
94
Що-небудь в рота закине і спить. У неділю замість відпочинку він проводить час перед комп’ютером, надолужуючи прогаяне. Сину, кажу йому, ти втомишся, будеш працювати до смерті. А йому як горохом об
стінку, а та його пройда тільки ходить і кігті пиляє. Добре попрацювати, але й відпочити, вийти на вулицю, випити наливки, поїсти щось з друзями, іноді прийняти гостей, іноді сходити в гості. Добре слово сказати, іноді почути його. Тому мене дивує, що Ядзя Валясякова їде до доньки в місто. Зачахне вона там, ой засохне.
– Вона каже, що донька подбає про неї.
Люцина сумно кивнула. Знову наповнила келишки.
– У неї хороша дочка, дорога дитина. Але так переїжджати на старість — все одно, що зловити лева
в Африці й посадити його в клітку в зоопарку. У нього буде все, але насправді нічого з того, що він знає і
любить. Не ті запахи, різні світанки та заходи сонця, навіть інший пісок під ногами.
– Давним-давно всі жили з покоління в покоління в одній хаті, – сказав Косма. – Як і моя бабуся, старі доглядали онуків, а потім молоді – старих. Тепер усі їдуть у широкий світ, а хати порожні. І, мабуть, те
саме у Вниках, казав мені Рисєк, той, із шрамом на щоці. Скаржився, що вся молодь роз’їжджається.
Люцина допитливо подивилася на гостя, він навмисно підняв тему Шрама. Цей тип йому трохи не
подобався.
– І мені шкода Рубенса. – Вона раптом змінила тему. – Він був майже такий, як наш, хоч до церкви і
не ходив.
– Я бачив, що люди дбають про нього. У крамниці йому давали продукти без грошей, а Валясякова
готувала обіди.
– Таки дбали. Християнський обов’язок — нагодувати голодних і одягнути бідних. Не дивно, люди у
Вниках добрі. Йому, мабуть, було важко, кажуть, що він втратив сина, і від того в нього в голові
запаморочилося. Люди по-різному переживають жалобу, але найстрашніше - не знати, що сталося з твоїми
близькими. Це найбільше покарання.
– Як ви вважаєте, він заслужив на таке покарання?
– Людина не для того, щоб карати і судити. Якщо він отримав таке покарання, то, можливо, він його
заслужив. Можливо, Бог випробовував його, як Йова, і хотів потім за все винагородити, але тепер уже пізно.
– Пізно?