Міхал Шьмєляк – Вники (страница 5)
не виставляти напоказ те, що він поліцейський, хоча, мабуть, рано чи пізно, це все ж випливе.
– Художник? – підозріло спитала хазяйка, відступаючи на половину кроку.
– Боже заховай, — бурхливо заперечив той. – Не художник, практично не п'ю.
– Так, значить не художник. – Жінка ніби заспокоїлася. В розгубленості, вона поклала листочок в
кишеню фартуха. – Тут різні люди, вони шукають того, ну, натхнення. Письменники з них найгірші, п’ють, не
голяться, воду за собою не змиють. Вони просто дивляться на комп’ютер, наче після тої... маріхуани. В
телевізорі бачила.
– Так я ж не письменник.
Господиня кивнула повільно, ніби не дуже в це вірила.
– Сніданок о сьомій, обід о чотирнадцятій. Я можу розігріти його на вечерю, коли загубитесь в горах.
– Дякую, – посміхнувся Косма і скинув рюкзак на підлогу. – Але сьогодні в гори не піду. Спочатку
хочу вивчити місцевість. Я чув, що у вас тут гарний цвинтар і цікавий костел.
Хазяйка не відповідала й глянула з проникливістю, яку не часто можна побачити в очах старших
людей.
– Так, маємо. Знайдеш без проблем, бо то на кінці вулиці. Як іти до пожежної частини.
Косма не згадав хазяйці, що сьогодні вже відвідував це місце і що першим, кого він зустрів у Вниках, був таємничий чоловік, який хотів замовити йому вбивство.
7
– А парох там буде? Чи вікарій2? - спитав він.
– Парох, мабуть, сидить зранку в саду чи збирає виноград, бо він сам робить вино для меси.
– А вікарій?
– У нас тільки священик. Нас небагато, сюди не часто присилають когось на допомогу, такий, мабуть, тут не вижив би. Хрестин і вінчань мало. Більше похоронів, як воно зараз.
– Такі часи.
– Так, так. То чи обід готувати?
– Приготуйте.
– Тоді з Богом.
Жінка вийшла з кімнати і почалапала вниз.
Косма поклав сумку з ноутбуком на ліжко й пошукав електричну розетку. Раніше в готелі людина
спочатку лягала на ліжко, щоб перевірити, чи зручно йому, сьогодні першою ж дією став пошук розеток та
підключення зарядний пристрій, а потім пошук Wi-Fi.
Який план на сьогодні? З чого почати? Як поліцейський, він міг сховатися за своїм службовим
посвідченням, і тоді більшість дверей одразу б відкрилася. Незважаючи на недовіру поляків, увібраної з
молоком матері до поліції, люди зазвичай йшли на співпрацю. Але цього разу він вирішив обійтися без
цього – таку концепцію також частково погодив дядько Мар’ян, слуга Христовий у сані єпископа. Під час
поїздки він зателефонував Космі й переконав його, що це дуже згуртоване й мирне співтовариство, і що всі
двері, вуста й серця будуть закриті перед незнайомим поліцейським. Одне діло, мати справу з дачником, який час від часу про щось запитує. Дядько порадив йому спокусити місцеву дівчину, це точно допоможе.
Ну, можливо, план був добрим, але хлопці, які йдуть до семінарії, зазвичай. Знімати дівчат не вміють. Косма
не став винятком.
Перше, звісно, не викликало сумнівів: варто лише розпитати пароха про те, що трапилося з Пьотром
Дембіцьким, у нього в голові вже був план, який, мабуть, не буде надто надуманим. Що ж до костелу, то він
розраховував на дядька чи щось на зразок того, якого можна лагідно запитати про те чи те. Магазин не
повинен бути проблемою, у кожній маленькій громаді це місцева біржа новин.
Він схопив телефон, ключі та гаманець і побіг до машини, не зустрівши дорогою господиню. Він уже
знав дорогу до костелу, цікаво, чи зустріне він поблизу знову той оригінал? Можливо, цього разу він
сильніше потягне його за язик і дізнається більше про Ісуса, який сходив з хреста та вершив правосуддя.
Людська фантазія не знає меж, був навіть фільм "Ісус Христос – мисливець на вампірів". Вони дивилися це в
семінарії під великим секретом, як підлітки, які дивляться порнуху в таємниці від матері. Якщо для
Спасителя хтось придумав роль вбивці вампірів, то чому не звести його до ролі месника, що сходить з
хреста?
Погода була невірогідно чудовою, весна кричала, сповіщаючи всім, що вона є літом, заглушаючи всі
голоси опозиції. Косма подивився на машину і вирішив іти пішки — може, когось зустріне, з кимось
поговорить? Так, спочатку костел і цвинтар. В магазин заскочить на зворотному шляху, зразу запасеться
чимось на вечір, може пивом, і обов'язково консервами, все ж таки він був у відпустці, а який відпочинок в
горах без тірольського консервованого м'яса? Складаючи в голові сценарії розмови з парохом і костельним
служником, він пройшов узбіччям, і ніхто всю дорогу його не турбував. Повз нього не проїхав ні
велосипедист, ні напхана машина з традиційним польським відпустковим монстром, що складається із
розлючених батьків і дітей, що верещать. Нарешті він побачив знайому стіну, що лише трохи прикривала
костел.
Прибудований до святилища цвинтар був такий же старий, як розбиті дощенту дерев’яні хати, порослі травою стіни зруйнованих панських будинків чи забуті світом хрести на перехрестях пустих доріг.
Алеї тут ніхто не планував, вони самі знайшли свій шлях серед присадкуватих надгробків і земляних могил, чого практично не буває у великих містах. Не було химерних скульптур, мармурових плит, ярмаркових
лампадок чи великих вінків. Проте був спокій, і пам'ять про предків витала в повітрі. І непомітна дівчина, мовчки, як привид, тинялася алеями з великим фотоапаратом на шиї. Вона побачила, як Косма обережно
заходив на цвинтар, і з легкою посмішкою підійшла до нього, простягаючи руку.
- Привіт. Я Майя.
2
Парафіяльний вікарій (в книзі мається на увазі саме він) (лат.
здійсненні пастирського служіння в парафії, в певній його частині або для деякої групи парафіян, а також для