Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 27)

Мене здивувало його презирство, бо тоді, власне, як і зараз, більшість людей приїхали до Лондона звідкись. І беручи до уваги, що помирали тоді набагато частіше, ніж народжувалися, Лондон взагалі зростав тільки за рахунок прибулих. І зростав швидко.

— Ні, — відповів я. — Я із Франції. Ми з матір’ю втекли сюди від королівських військ.

— Католики?

— Так.

— А де вона зараз, твоя мати?

— Померла.

Ані тіні співчуття на обличчі. Його це навіть не зацікавило. Він уважно оглянув мене та мовив:

— Ти і граєш як француз. У тебе пальці чужоземця.

— Дійсно? — я витріщився на свої пальці.

— Ти не смикаєш струни, а наче пестиш їх. Тому і звук виходить дивний.

— Ну, містерові Шекспіру мій дивний звук подобається.

— Для свого віку ти непогано граєш. Але, думаю, вся справа у твоїй молодості, а молодість швидко минає. Ніхто не зможе завжди залишатися молодим. Хіба що крім того хлопчака на сході.

Ось воно. Ось той момент, коли я усвідомив, що навіть у такому великому місті, як Лондон, треба завжди бути насторожі.

— Його матір вбили, бо вона була відьмою, — продовжував він.

Серце у мене калатало, наче скажене. Я доклав усіх сил, аби втримати спокійний вираз обличчя.

— Вона потонула? То виходить, що вона невинна.

Він підозріло на мене зиркнув.

— А я і не казав, що вона потонула.

— Неважко здогадатися, що її втопили на стільці, бо звинувачували у відьомстві.

— Щось тебе це надто бентежить, — його очі уважно мене оглядали. — Твої французькі пальці трусяться. Але якщо чесно, я не знаю подробиць: мені про це Хел розповів.

Хел, флейтист з добрим серцем, сидів на лавці попереду і, вочевидь, не прагнув брати участі в нашій розмові. З Крістофером вони були давно знайомі та вже довго разом грали на виставах.

— Її син не старів, — неохоче зауважив Хел. Він був блідий, схожий на мишу, з маленьким ротом. — Вона прокляла одного чоловіка, щоб купити своєму синові вічне життя. Той чоловік помер.

Я ніяк не міг придумати, що ж сказати.

Крістофер не відривав від мене підозрілого погляду.

Тут на галереї почулися кроки:

— А чи можна долучитися до вашої бесіди, панове? — це був сам Шекспір.

Він тримав у руці устрицю, яку відкрив та висмоктав, знехтувавши бризками на своєму тафтовому костюмі. Погляд його був спрямований на Крістофера.

— Так, звісно ж, — відповів той.

— Сподіваюся, ви приязно поставилися до Тома і ласкаво його прийняли?

— О так, молодий Том почувається як удома.

Шекспір кинув скойку на підлогу та всміхнувся.

— Добре. Але ти, — вказав він на мене, — пересядеш уперед, на наступну лаву. Я хочу чути лютню.

Крістофера це неабияк вибісило. Я мерщій підвівся та перейшов на нове місце, тихо зловтішаючись. З підлоги сяючим оком на мене дивився внутрішній бік устричної скойки.

— Дякую, сер, — мовив я до свого начальника.

Шекспір байдуже хитнув головою:

— Запевняю тебе, що я тут не благодійністю займаюся. Грай натхненно, бо у нас сьогодні сер Волтер у залі.

Річ була в тому, що з передньої лави у мене був чудовий вид на зал та аудиторію, що сама по собі вже була неабияким видовищем. Того чудового сонячного дня до театру набилися тисячі людей — сьогодні середньостатистична зала і близько стільки не вміщує, навіть «Глобус». У натовпі постійно виникали сварки між аудиторією на найдешевших місцях за пенні та більш заможними гостями, що заплатили по два. Ну, а якщо вже ти заплатив три пенні за місце на лаві та подушку, тобі до таких сварок було байдуже, бо ти, вочевидь, був вищим за це. Щоправда, якщо підняти погляд на балкони, де сиділа верхівка суспільства, то там складалася ситуація не краща, ніж у партері за пенні.

Простіше кажучи, кого тут тільки не було: крадії, забіяки, повії, блідолиці леді з навмисно начорненими зубами (тоді бліде обличчя та почорнілі від солодкого зуби вважалися ознакою розкоші — дивно про це думати в нашу еру «засмаги» в пляшечках та процедур для відбілювання зубів).

Щоб трохи розвеселити натовп перед початком вистави, ми грали пісень. Мені особливо подобалася «Під деревом зеленим» — її співав білявчик, ім’я якого я, на жаль, забув. Він ще грав відданого лорда Ам’єна, який хотів піти у вигнання у французькі ліси разом зі старим герцогом, батьком Розалінди.

У ліс під лист зелений Хто хоче йти до мене, Хто із плашками влад Пісень співати рад, — Ласкаво всіх просим, всіх просим! Ми навкруги, А вороги — Дощі й зима з морозом[85].

У моїй уяві Арденнський ліс[86] у Франції став тим самим la Forêt de Pons[87], куди ми з мамою іноді ходили. Там, під великим платаном, ми сідали і мама співала мені пісень, а я дивився, як з дерева повільно кружляє насіння. То був інакший світ. Не такий, як той світ смороду та бруду в Бенксайді. Чи смороду пива, сечі та устриць, що підіймався з партеру. Тим не менш, мені подобалося грати — та пісня будила в мені почуття. Люди раділи, змінювалися, закохувалися… То була комедія, але мене вона бентежила.

Бентежив мене Жак. Цей персонаж геть нічого не робить у п’єсі. Я дивився її на сцені вісімдесят чотири рази, і взагалі не пам’ятаю, що ж він робив на сцені. Він просто ходив колами серед яскравих молодих оптимістів, що цинічно висловлювалися та лишалися абсолютно нещасними. Його грав сам Шекспір, і кожне його слово пронизувало мене до кісток та наче застерігало на майбутнє:

Так, світ — театр, Де всі чоловіки й жінки — актори. Тут кожному приписаний свій вихід, І не одну з них кожен грає роль[88].

Дивним актором був Шекспір. Тихим. Я не про голос, я про його манеру та присутність. Він був протилежністю Бербеджу та Кемпу. Сам Шекспір був якийсь нешекспірівський, особливо коли тверезий. І на сцені, і у житті він був тихий, наче поглинав навколишній світ, а не відбивав його.

Якось у четвер я повернувся додому та застав Ґрейс у сльозах. Роуз обіймала її та намагалася втішити. Виявилося, що містер Віллоу віддав місце дівчат іншій жінці — тій, що поза роботою надавала йому послуги сексуального характеру. І з Роуз він також спробував налагодити такі стосунки, а після відмови він їх обох разом з Ґрейс лаяв на всі заставки.

— Нічого-нічого, все буде добре. Ми можемо і далі тут працювати, просто у нас буде інше місце.

Мене охопив гнів. Спопеляюча лють затопила мене з головою. Наступного ранку, перш ніж іти у Саутворк, я зайшов на ринок та знайшов там містера Віллоу. Керуючись своєю юнацькою тупістю, я його вдарив та штовхнув на прилавок зі спеціями. Він упав — і його поглинула помаранчева хмара екзотичних ароматів з Нового Світу.

Після цього, звісно ж, Ґрейс та Роуз вигнали з ринку. Від подальших його дій нас врятувало лише те, що нам було відомо про його схильність до сексуальних стосунків з робітницями. Роуз кляла, аж гай гудів, мою гарячковість, хоча я і бачив, що вона така сама. Тоді ми вперше посварилися. Слів я вже не пам’ятаю, пам’ятаю лише злість та лють. Вона непокоїлась, що їй казати містерові Шарпу.

— Томе, нікому не треба просто збирати фрукти! Нам треба їх продавати! А де тепер ми їх продаватимемо, га?

— Я все влаштую, Роуз. Це моя провина, і я все влаштую, обіцяю.

Тоді я вирішив звернутися до Шекспіра та спитати, чи не можуть Роуз з Ґрейс продавати фрукти у театрі. Я побачив його після вистави на зеленій галявинці перед «Королівською таверною»: він кудись прямував крізь натовп. Він був сам — зайшов у шинок, дорогою проігнорувавши чоловіка, що упізнав його.

Я пішов за ним. У тому шинку я вже бував раніше, і до мого молодого обличчя там усім було байдуже. Шекспір сидів у тихому кутку зали з великим кухлем у руці. Я стояв та думав, як краще до нього підступитися та чи варто взагалі про таке питати, коли раптом він сам жестом наказав мені підійти.

— Томе! Сідай-но сюди.

Я підійшов та сів на лаву навпроти нього. Між нами був вузький дубовий стіл, за яким, крім нас, трохи далі сиділи ще двоє чоловіків, що схилилися над шашками.

— Вітаю, містере Шекспір.