Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 29)

— І правда, дожене. Ти ані на день не постаршав.

— Бо я ж щасливий, — непереконливо заперечив я. — У мене немає турбот, які б лишали зморшки на моєму обличчі.

Насправді ж турбот у мене було повно, але ще кілька десятиліть жодна з них не залишить ані зморшки.

Я часто роздивлявся Роуз між інтерлюдіями у виставах, і вона теж на мене дивилася. Що то були за німі погляди крізь натовп? У них було щось неймовірно чарівне, якийсь секрет, який знали тільки ми двоє.

Сезон продовжувався, і натовп ставав дедалі галасливішим. У вечір відкриття, коли до зали завітала королева та всі придворні, не було жодної сутички. А ось ближче до кінця сезону майже протягом усієї вистави у партері не вщухали сварки. Якось один чоловік відрізав іншому вухо устричною скойкою через повію (яких у театрі завжди було повно). Я хвилювався за дівчат, бо сам перебував у безпеці нагорі, а вони ж мали лишатися унизу. Та з ними все було добре, і вони з радістю продавали учетверо більше, ніж на ринку у Вайтчепелі.

А потім якось небо застили важкі сірі хмари негараздів.

Я саме грав мелодію до «Убив він оленя для чого?»[90] — цю я вже міг би грати навіть уві сні, — коли раптом дещо помітив. Хтось — а саме лихий чоловік з відвислою губою — украв у Ґрейс яблуко і почав його гризти. Ґрейс вимагала від нього пенні, а він лише відмахнувся від неї. Ґрейс не здавалася так просто, вона почала кричати, і я, знаючи Ґрейс, міг легко здогадатися, що саме, хоча і не чув нічого. Тим часом вона затулила сцену іншому чоловікові, і сварка спалахнула з новою силою. Волоцюга з коричневими зубами та в просякнутому елем одязі штовхнув Ґрейс на землю, і її яблука попадали долу до порожніх скойок та піску. Просто як ті сливи, що я розкидав колись на Ферфілд-роуд. Яблука з підлоги швидко похапали всі навколо, бо якщо ж на підлозі, отже, нічиє.

Варто було Ґрейс підвестися, як той перший яблучний крадій схопив її та забгав свого язика їй у вухо.

Тут я припинив грати.

Хел — він сидів поруч — грав на флейті, відчайдушно відтоптуючи мені ногу. Актори теж продовжували співати. Ззаду почулося зітхання Крістофера. Я швидко підхопив мелодію знову та спостерігав за Роуз, яка кинулася визволяти сестру. Варто їй було наблизитися, як товариш лизуна схопив її, задрав спідницю та почав мацати. Роуз ляснула його, а він натомість смикнув її за волосся. Мені стало зовсім кепсько. Ґрейс вдарила того лизуна в ніс, і бризнула кров. Що сталося далі, я вже не знаю, бо наступної миті я переліз через дубове поруччя балкона з лютнею в руці та під тисячу захоплених скриків стрибнув на сцену.

Приземлився я просто на Вілла Кемпа, потім пробіг повз самого Шекспіра, а далі стрибнув у партер допомагати Роуз та Ґрейс. У мій бік тієї ж миті полетіли яблука, горіхи, ель та сміття, що жбурляли розгнівані глядачі. П’єса тривала, але сумніваюся, що навіть на місцях за п’ять пенні можна було почути хоч слово: такий зчинився гармидер. Навіть глядачі на балконах щось кричали та закида́ли мене закусками.

Роуз уже встигла вирватися з рук свого хтивого кривдника та намагалася допомогти Ґрейс: міцна рука чолов’яги охоплювала малу за шию. Ми з Роуз звільнили Ґрейс, я схопив сестер за руки та поквапив:

— Нумо-нумо, ходімо звідси.

Але тут постала потенційно серйозніша проблема.

Один чоловік з дорожчого місця заступив нам дорогу до виходу з театру. Я його не бачив і не думаю, що сам він бачив мене до того, як я стрибнув на сцену. Він стояв у мене на шляху — цього разу краще одягнений, але з поріділим волоссям, що вже не прикривало шкіру голови. Він ляснув перед собою здоровенними ручиськами м’ясника.

— Так-так, — мовив Меннінґ, споглядаючи мене одним зрячим оком. — То це правда? Ти таки дістався до Лондона? Коли ж ми з тобою востаннє бачилися?.. Таке враження, наче вчора… Бо ти зовсім не змінився. Але ж ти взагалі не змінюєшся, чи не так?

Значить, це правда.

Я так ніколи і не дізнався, чи то Крістофер поширив про мене чутки серед музикантів. І також чи були ті двоє чоловіків, що чіплялися до дівчат, у змові з Меннінґом.

— Бачу, у тебе з’явилися друзі?

— Ні, — відповів я нарешті, наче це могло щось змінити. Він дивився на Роуз та Ґрейс, що ніяк не могли збагнути, що коїться.

— Ні?

— Вони мені не друзі, — намагався я приховати від нього будь-який свій зв’язок з сестрами. — Я взагалі їх ніколи раніше не бачив.

Я поглядом наказав Роуз іти звідти, та вона не слухалася.

— Ясно. І досі брешеш. Так ось, дівчата, будьте з ним обережні, бо він не той, за кого себе видає. Він просто втілення зла. Відьмак.

— Моя мати була невинна, і вона померла через вас!

— Це було її останнє закляття. Скоріш за все, вона просто перевтілилася в щось інше й досі ходить поміж нас.

Тут він уважно оглянув Роуз та Ґрейс, наче намагався прочитати на кожній із них таємний знак. Мені увірвався терпець. Мій кошмар втілювався в життя. Навіть знати про мене стало вкрай небезпечно. Моє існування перетворилося на прокляття. Натовп навколо нас завмер: Меннінґ був їм цікавіший за акторів. Раптом я впізнав одного чоловіка з натовпу — імені я не знав, але це був точильник ножів, якого я бачив вранці на мосту. Він був хворобливим на вигляд чоловіком років двадцяти, і на поясі у нього завжди висіли блискучі ножі. Я хотів було схопити один із них, але для мене це був би просто квиток на Тайберн[91] із зашморгом на шиї.

А ще вже було пізно. Тепер ризик, що Меннінґ дізнається про мій зв’язок із дівчатами, був не гіршим, аніж ризик лишати їх тут сам-на-сам із ним.

— Ми йдемо, — наполягав я.

«…Я розправлюся з тобою ста п’ятдесятьма способами. Тому затремти — і відійди»[92].

Тут Меннінґ схопив Ґрейс за волосся — і затихли навіть актори.

— Ось ця! — заволав він. — Скільки їй років? — Ґрейс копала його ногами. — Двадцять? Тридцять? А може, й шістдесят! Вона виглядає як дитина, але ж ми знаємо, що це обман!

Ґрейс зацідила йому поміж ніг:

— Відпусти мене, бісів гівнюк!

Це не допомогло. Натовп був на боці Меннінґа і проти нас. Нас звідти б уже не випустили, Меннінґа слухатимуться, варто йому звинуватити нас у відьомстві. Роуз і Ґрейс були в небезпеці. Нас могло врятувати лише одне — воно нас і врятувало.

— Негіднику, відпусти дитину негайно!

Сам Шекспір підійшов до краю сцени, кинувши грати.

Меннінґ не здавався так легко:

— Я Вільям Меннінґ, і я…

— Мені це байдуже, — урвав його Шекспір. — Акторам байдуже. «Глобусу» байдуже. Відпусти її та дозволь піти звідси разом з друзями, і тоді ми продовжимо виставу.

Цього було досить. Навіть самої погрози припинити виставу для натовпу було досить. Натовпу було чхати на справедливість, бо вони хотіли розваг, видовищ. І Шекспір це знав так само, як і решта.

На Меннінґа гарчали всі присутні. Тепер яблука та устриці летіли вже у його червоне обличчя. На лобі в нього запульсувала жилка, і він відпустив Ґрейс. Ми з Роуз негайно схопили її та побігли до виходу, загрузаючи в піску.

Я озирнувся на сцену та впіймав погляд Шекспіра, який оголосив радісній аудиторії, що решта п’єси присвячується чоловікові, перед яким він у неоплатному боргу, «чоловікові на ім’я Генрі Геммінґс». Я знав, що це кодове слово для мене.

Я зрозумів, що у «Глобус», та й у Бенксайд, повертатися мені більше не можна.

Плітки.

Плітки не вмирають. Плітки — не просто валюта, це живий організм.

Історії, наче ґедзі, літають у повітрі та гудуть — гудуть поміж смороду стічних канав та брязкоту возів.

Наприклад, коли раптом зникла Мері Пітерс, про це знала кожна родина на схід від міських мурів. Роуз так засмутилася, що цілий день майже не розмовляла. А історія лютняра, що скочив на сцену в «Глобусі», була на вустах у кожному шинку Лондона. Роуз в усьому звинувачувала свою запальність.

— Але ж ви з Ґрейс вскочили в халепу!

— Ми вміємо за себе постояти. Ми завжди чудово самі все ладнали. А тепер нам доведеться повернутися на ринок у Вайтчепелі…

Я знав, що рано чи пізно розмова до цього повернеться. Вона спитала, хто такий Меннінґ.

— Не знаю, — відповів я.

— Ти брешеш.

— Я не можу тобі сказати, хто він.

— Він сказав, що твоя мати відьма. Що він мав на увазі?

— Мабуть, він щось наплутав. Може, я схожий на когось.

У зелених очах Роуз розростався гнів.

— Томе Сміт, ти що, вважаєш мене дурепою?

Оце і був кінець. Вона назвала мене ім’ям, яке лише наполовину було моїм, — і я вирішив розповісти їй хоч щось.

— Роуз, пробач мені. Я припустився помилки. Мені від самого початку не треба було сюди приходити. Або ж я мав віддати вам борг та негайно піти. Дарма я дозволив своїм почуттям до тебе розвиватися. І твоїм до мене теж.

— Томе, про що ти? Твої слова для мене загадка.

— Так, і я теж загадка. І тобі її не розгадати. І я сам її не можу розгадати.

Я підвівся та почав міряти кімнату нервовими кроками. Ґрейс уже спала у себе в кімнаті, і я намагався говорити тихіше.

— Ти маєш знайти когось іншого. Поглянь-но на мене, Роуз! Я надто молодий для тебе!

— Два роки, Томе… Не така вже це й різниця.