Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 19)

Ієн широко всміхнувся. Проте останнім часом у Пітових жартах йому вчувалася якась різкість, і це іноді його непокоїло.

– Однак воно гарне, – сказав він, роблячи другу спробу. – Ти маєш це визнати.

– Гарне, – відповів Піт, – але я хотів би подивитися, як ти в ньому зловиш щуку. І не потрапиш за борт. – Саме в цей момент його крючок смикнуло щось таке велике, що Піта кинуло до бортика «Королеви Мері». Вудка вилетіла з його рук, і він сам замалим не впав за борт. – Ах ти ж чорт! – сказав він, відновивши рівновагу. – Що це було?

Ієн сміявся так сильно, що не міг відповісти. Піт узяв весло з дна свого човна, підігнав «Королеву Мері» до каное, й перш ніж Ієн зміг його зупинити, злегка штовхнув бортик, і каное перекинулося.

Вода була така холодна, що в Ієна мало не зупинилося серце. Він виринув, від шоку хапаючи ротом повітря, й побачив Піта, що стояв над ним і всміхався, як той кіт.

– Ти його охрестив, – сказав він. – Це хороший знак – затопити своє каное, коли вперше виходиш на воду. Ти станеш щасливчиком.

І він мав рацію, бо Ієн взявся за бортика, виштовхнув себе з води, потягнувся по Пітову руку й чисто випадково зумів її вхопити, смикнувся назад, і Піт теж опинився у воді. Це було як у старі часи.

У церкві Ієн з батьком сиділи на тій самій лавці, що й завжди. Людей було повно. Схожа на літню погода всіх звеселила й додала їм готовності досидіти до кінця проповіді в обмін на задоволення згодом зібратися довкола церковних сходів й обмінятися плітками. Жінки вбралися в літні сукні й капелюшки зі штучними квітами. Всі мали бадьоріший та енергійніший вигляд, ніж місяць тому, коли ще лежав сніг. Діти й ті здавалися не такими вередливими, як завжди. Вибивався лише преподобний Томас. Його проповідь була на тему болю – про те, що життя треба сприймати таким, як воно є, терпіти з усмішкою на вустах, радіти близькості з Богом, що можна відчути через страждання. Ієн, через ранкове купання був бадьоріший, ніж завжди, почув, як його батько тихенько пирхнув. Він бачив більше болю, ніж преподобний Томас.

Артур і Лора Данн зі своїми дітьми сиділи на три ряди попереду, як завжди. Ієн втупився поглядом у Лору, як робив, здавалося, все своє життя. Якби там була Кеті, він почувався б винним, але її сім’я відвідувала баптистську церкву на іншому краю міста. У глибині душі Ієн цьому радів – так він міг зосереджуватися на Лорі. Він і далі відчував своє звичне змішання емоцій, коли був поруч неї. Так, ніби п’єш холодну воду в пустелі й тебе живцем з’їдає армія мурашок, і все це водночас.

Після церкви, коли Артур повернувся у вантажівку, щоб ні з ким не довелося розмовляти, вона підійшла й заговорила до нього.

– З днем народження, – сказала вона. Картер пішов за своїм батьком, але Джулі й Марч залишилися з мамою. Джулі сором’язливо всміхалася Ієнові. Вона його соромилася, бо взимку так мало з ним бачилася. Марч, маля, що вже не був малям, перестав викопувати великим пальцем канавку в піску біля материної ступні й допитливо підвів на Ієна погляд. – Хіба ви не привітаєте Ієна з днем народження?

– З днем народження, – сказала Джулі.

– Дякую, – відповів Ієн.

– У мене є машинка, – сказав Марч.

– Справді? – запитав Ієн. – Де ж вона?

– Вдома, – відповіла Лора, – інакше він би бігав і грався нею у проході між лавками.

– Якого вона кольору? – запитав Ієн у Марча. Йому вже було десь майже три. За останні два роки він значно покращав. Як і Джулі. Тепер Ієн не був проти їхнього товариства.

– Синя, – невпевнено відповів Марч, підводячи погляд на матір, щоб дістати підтвердження. Вона кивнула.

– Як у твого татка, – мовив Ієн, і Марч глянув на батькову вантажівку, припарковану під деревом. Він похитав головою.

– Вона менша, – сказав із жалем у голосі.

– Може, ще виросте, – відповів Ієн, і Марч нахмурився на нього з-під світлого чубчика.

– Ієн дражниться з тебе, – пояснила Лора. Вона погладила щоку Марча зовнішнім боком долоні, й Ієна сповнила хіть.

Він дивився, як вона повільно йшла до вантажівки, як Джулі й Марч плелися за нею, наче маленькі шлюпки за великим кораблем. Картер й Артур стояли біля машини. Картер спитав щось у батька, Артур похитав головою, і той відвернувся, згорбивши плечі. Типова для нього поза.

Але він насправді непоганий хлопець, подумав Ієн. Він не огризається до батьків, не відмовляється робити, як сказано, не кидає каміння людям у вікна. Він просто завжди здається таким сердитим. Ієн бачив його на шкільному майданчику під час перерви чи обіду – він стояв і дивився, доки інші хлопці з його класу ганяли м’яча. Він не був вправний у спорті. Принаймні не в командному. Єдине, що йому справді добре вдавалося, як Ієнові було відомо, – це біг. У спортивних змаганнях під кінець року він зазвичай вигравав перегони, в яких виступав. Він прилітав до фінішу, з червоним від радісного збудження лицем, за двадцять ярдів попереду решти. Може, він любив швидкість – на велосипеді він теж ганяв. Іноді вечорами Ієн бачив, як він мчав дорогою, нахилившись над кермом, опустивши голову, й за ним тягнулася довга низька хмара пилу.

Однак удома поводився, як свинюк. Був замкнутий і некомунікабельний. Можливо, подумав Ієн, Артур був такий у дитинстві, хоч малоймовірно. Його мовчання було привітне, а не вороже. Так само з Пітом – Піта балакучим не назвеш, але його мовчання задумливе. Картерове ж – озлоблене.

Може, він це переросте. Ієнові було важко повірити, що Картер лише на чотири роки молодший за нього. Він здавався такою дитиною.

Дивно, подумав він згодом, як іноді починаєш думати про людину й наче притягуєш її до свого порога. Того вечора об одинадцятій у двері загупали, й коли Ієн пішов їх відчинити, на ґанку стояв сержант Мойніган, міцно тримаючи за руку хлопця. Тим хлопцем був Картер. У нього текла кров із рани на голові, а обличчя було бліде й злякане.

– Узяв батькову вантажівку, – без преамбули сказав полісмен, штовхаючи Картера в коридор. – Поїхав покататися сам. З’їхав з дороги, зачепив каменюку, опинився в канаві. Добре, що в дерево не в’їхав. Де твій батько?

– Поїхав на виклик, – відповів Ієн, ведучи їх у батьків кабінет. – Має скоро повернутися.

– Наклади йому пов’язку абощо, – сказав сержант Мойніган. – Я зателефоную батькам. – Він ткнув пальцем Картерове плече. – Який у тебе номер?

Картер промимрив свій номер телефону. Він прикладав до голови закривавлену хустинку й на вигляд не дуже міцно стояв на ногах.

Полісмен пішов у бік коридора. Ідучи, він кинув Ієнові через плече:

– Чув, ти цими днями багато практикуєшся. Заший його сам, га? Зроби батькові послугу.

– Дякую, але ні, – кисло відповів Ієн.

Він завів Картера в батьків кабінет і всадовив його на стільця. Той усе ще був дуже блідий, й Ієн подумки запитав себе, чи він не впаде. Хвилину чи дві він потримав руку на його плечі, доки хлопець трохи опанував себе. А тоді підійшов до шафи з ліками й дістав із шухляди хірургічну пов’язку.

– Я просто накладу пов’язку, – сказав він. – Цього вистачить, доки повернеться мій батько. – Він обачно забрав закривавлену хусточку й наклав пов’язку. Картер смикнувся, але не запротестував. – Тримай її отут, – сказав Ієн. – Я обв’яжу її бинтом, щоб вона не спадала. Все не так і погано. Кровотеча майже припинилася.

Їм було чути, як сержант Мойніган розмовляв телефоном у коридорі.

– Я дізнаюся, – сказав він, а тоді зайшов до кабінету. – Твоя мати хвилюється, певна річ, – звернувся він до Картера. – І вони не можуть по тебе приїхати, бо ти ж викрав вантажівку. – Він обернувся до Ієна. – Вона питає, чи все дуже погано. Його доведеться везти в лікарню?

– Напевно, ні, – відповів Ієн. Він міцно обмотував Картерову голову бинтом. – Однак батько захоче перевірити, чи немає в нього струсу мозку. І треба буде накласти кілька швів. Скажіть їй, що я привезу його додому.

Сержант Мойніган кивнув і повернувся до телефону.

– Я можу піти додому пішки, – сказав Картер тремтячим голосом.

– Я гарантую, що мій батько це заборонить. – Ієн закріпив кінець бинта безпечною шпилькою. Йому до смерті хотілося знати всю історію цього випадку.

Сержант Мойніган повернувся в кабінет.

– Гаразд, – сказав він. – Я поїду допоможу його батькові витягнути вантажівку назад на дорогу. – Він обернувся до Картера. – То нащо ти таке втнув, га? Ти ж іще малий? – Він почекав якусь хвилину, а тоді ткнув Картера в плече пальцем. – Скільки тобі років? – Той і далі мовчав. Він ткнув знову. – Кажи вже, скільки тобі років?

– Майже чотирнадцять! – сказав Картер, раптом оживши й розсерджено відхиляючись від сержантового пальця. Однак він не здавався зляканим. Ієна це мимоволі вразило.

– Іншими словами, тринадцять. На три роки молодший, ніж треба. Ти ж міг когось убити. Або вбитися сам. Не дуже розумний вчинок, га?

Картер не відповів.

– Ці діти, – зітхнув сержант Мойніган. Він підтягнув штани. У нього було немаленьке черевце, і його штани весь час програвали боротьбу за те, щоб залишатися поверх нього. – Гаразд, я пішов. Напевно, його батько зможе по нього приїхати, коли витягнемо вантажівку. Якщо вона ще справна. На вигляд вона не дуже пом’ята. – А тоді до Картера: – Якщо батько не злупить із тебе три шкури, вважай, що тобі пощастило.

Він пішов, і вони почули, як від’їхала поліційна машина. Ієн сидів на батьковому стільці й розглядав Картера. Картер утупився у підлогу.