Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 21)
А тоді, через три місяці після нещасливого випадку, вони з батьком одного пообіддя працювали на необробленій землі, зрізали пагони тополь на паркан, і раптом, ні з того ні з сього, батько запитав:
– Як він упав?
Вони не обговорювали Джейка. Вони взагалі не розмовляли. Погода стояла спекотна й безвітряна, небо обважніло погрозою дощу, й мухи з москітами доводили їх до сказу. Вони просто старалися закінчити роботу й зробити це швидко, щоб нарешті вибратися з заростів.
Артур випростався й витер рота зворотним боком долоні. Він мав би радіти, що тепер нарешті міг усьому покласти край, але його нутро перетворилося на драглі.
– Він… послизнувся, – відповів він нарешті.
Знову ця брехня. Він не дивився на батька. Втратити його добру думку про себе – раптом це стало здаватися нестерпним, гіршим, ніж миритися з провиною.
– Там є бильце, – сказав батько, теж на нього не дивлячись. Він сперся на гнучкий тополиний пагін однією рукою, нахиляючи його, готовий ударити сокирою.
– Так, але він прослизнув… під нього.
– Прослизнув під бильце? Ти це хочеш сказати?
– Ага.
– Дуркував він, от що, – сказав Артурів батько, розрубуючи стовбур тополі одним лютим ударом. – Так я й думав. Дуркував, як завжди.
– Так, але… – мовив Артур. Існувала ймовірність, про яку він не подумав, що батько покладе провину на Джейка.
– Нічого не але! – викрикнув батько розгнівано. – Нічого не але! Дуркував, як завжди дуркував. І подивися тепер. Подивися, що сталося.
Він підняв зрубану тополю, зі злістю відрубав крону й кинув до купи інших стовбурів.
– Як ми за це розплатимося, га? Скажи мені. Знаєш, що станеться, коли ми не розплатимося? Банк забере ферму. От що станеться.
Артурове серце гупотіло. Він відчував слова, що перекочувались у нього в роті, мов камінці, так багато, що він ними мало не похлинувся, вони прагнули вирватися всі разом.
Він спробував це вимовити й навіть розтулив рота, але батько накинувся на нього, направивши на сина обух сокири.
– Не смійте в біса його захищати! Ніколи більше не смійте цього робити! Ні ти, ні твоя матір! – Він потряс сокирою перед Артуром. Він був такий лютий, що аж бризкав слиною. – Чотирнадцять чортових років, ніколи не брав на себе відповідальності ні за що, ні за одну річ. Шмаркач, от він хто. Безголовий шмаркач. І подивися тепер.
Його лють луною бриніла в непорушному повітрі.
Усе літо, доки під палючим сонцем зріли посіви, із зелених стаючи матово-золотими, Артур відпрацьовував свою провину в полі. Гарував від світанку до заходу сонця. У роботі було заспокоєння, але не прощення.
Джейк повернувся додому в кінці липня. Машина швидкої допомоги привезла його аж із Садбері. Додаткові борги, але коли подивишся на нього, стає соромно думати про гроші. У гіпсі від голови до п’ят: обидві ноги в гіпсі від ступнів до стегон, а тоді ще один шмат сковував його від стегон до підпахв. Його обличчя, власне, мало не єдина видима частина тіла, було таке худе, що здавалося, ніби натягнута на кості шкіра ось-ось трісне.
Санітари занесли його в кухню на ношах і поклали на ліжко, яке Артурова мама там для нього облаштувала. Коли вони пішли, вона, розриваючись на частини від суміші тривоги й радості, пішла нагору взяти щось іще, що мало б допомогти Джейкові влаштуватися зручніше, і коли батько, який, відколи приїхала швидка, й слова не сказав, знову вийшов надвір, Артур підійшов до Джейкового ліжка. У роті було так сухо, що він заледве подужав заговорити.
– Як справи? – нарешті здобувся він на слово.
– Та нічого, – сказав Джейк.
Вони глянули один на одного. Артур і далі не був здатний розуміти виразу братового обличчя, як і раніше, але знав, що мусив сказати те, що мав сказати, відразу, перш ніж мине ще одна мить. Він облизав губи.
– Щодо того, що сталося, – почав він.
Джейк уважно на нього дивився.
– Мені шкода, – спробував сказати Артур, але його голос обірвався. Він глитнув і спробував ще раз. – Мені за це шкода.
Це звучало так безглуздо, що він майже очікував почути Джейків сміх. Зробив свого брата інвалідом на все життя й усе, що можеш сказати, це «Мені шкода»? Але якщо й існували інші слова, він не знав, які саме.
Джейк на якусь хвилину відвернувся, дивлячись на ті двері, через які вийшов батько. Він на тому ліжку скидався на шестирічного і водночас шістдесятирічного. За хвилину він знову глянув на Артура й сказав:
– Ти дійсно мав це на увазі, Арте? Коли ми були на мосту. Ти хотів, щоб я впав?
Артур видихнув так різко, наче його вдарили в живіт. Він підготувався до криків звинувачення чи сказаної лютим шепотом погрози відплати, або що Джейк скаже, що ненавидітиме його до кінця своїх днів, але не до цього прямого, простого, нестерпного питання. Коли нарешті здобувся на слово, він зміг сказати лише: «Господи, Джейку, ні. О Господи, ні» – між хрипінням і схлипом.
Джейк якийсь час на нього дивився. А тоді сказав:
– Як батько?
– Що? – перепитав Артур, витираючи носа тильним боком долоні. Він чув кроки матері нагорі. Якщо вона почує їхню розмову, це її вб’є.
– Батько дуже засмутився?
– Господи, Джейку! Що ти таке питаєш?
Джейк дивився на нього, не відриваючись.
– Він засмутився?
– Господи! – сказав Артур, знову перейнятий душевним болем. – Звісно, засмутився!
Йому було несила витримувати простоту цих питань і розуміння того, що, напевно, Джейк лежав у лікарняному ліжку, нездатний рухатися, ставлячи собі ці питання цілих три місяці.
– Він не приїхав провідати мене, – мовив Джейк. – Жодного разу.
– Мама хотіла поїхати! – знічено відповів Артур. – Це коштувало багато грошей. Удвох вони поїхати не могли.
Джейк відвів погляд. Врешті, не дивлячись на нього, сказав: «Хай там як, напевно, це не має значення». Він наче хотів сказати щось іще, але вони почули материні кроки на сходах.
І як спокутувати провину за таке? Цілого життя буде мало.
Того літа Артурові здалося, що його життя змінилося назавжди – він і подумати не міг, що все колись стане так, як раніше. І все ж стало. Минув День праці, скінчилися канікули, й мати примусила його повернутися в школу. Неймовірно. Він, дев’ятнадцятирічний, завбільшки з вантажівку хлопець, що за п’ять місяців душевних мук утратив останні залишки дитинства, сидить за партою, як малюк, удруге повернувшись в одинадцятий клас.
Його друзі – Карл, Тед та інші – коли він із ними побачився, теж не могли в це повірити. Вони цього так не сказали, але Артур знав, що їм уся ця справа здавалася просто ганебною. Ніхто з них не був схильний давати непрохані поради, але Карл сказав якось напівпошепки, говорячи кутиком рота й дивлячись геть у ліси: «Чому ти просто не перестанеш ходити, Арте? Вона не може тебе примусити. Ти більший за неї». Артур подумав про це. Уявив, як стоїть на кухні й каже: «Мамо, я не піду. І на цьому все. Просто не піду». Але втілити це в життя так і не зміг. Він ніколи не суперечив їй і, напевно, ніколи й не стане.
Смішно було те, що Джейк, який рвався повернутися в школу, не мав і близько для цього здоров’я і, схоже, мусив пропустити цілий рік. У кінці серпня лікар Крістоферсон приїхав на ферму, зрізав його гіпс, допоміг стати на ноги й підтримував, доки той робив свої перші кроки, а тоді оголосив їм, що хоч Джейк і добре одужував, тепер у нього одна нога коротша за другу й він шкутильгатиме до кінця своїх днів.
Артура ця новина вразила куди більше за Джейка. Джейк поводився так, наче вважав, що шкутильгання може навіть виявитися цікавим. Артур же, з іншого боку, знав, що, якщо вони обидва доживуть до ста років, кожного разу, коли дивитиметься на Джейка, він бачитиме його коротшу ногу.
І все ж він майже забув про це, мучачись тим, що повернувся до школи. Перші кілька днів минули в тумані невір’я. Він сидів за партою, наче мішок із цементом, нічого не чуючи й не бачачи. А тоді, зранку понеділка другого тижня, їх зібрали в спортзалі, втиснувши всі класи разом, і містер Віллер, директор, вийшов і піднявся на невелику сцену посередині, і сказав, що має зробити велике – ні, історичне – оголошення.
Артур перестав слухати. У спортзалі були високі вікна, в які не було як виглянути, наче у в’язниці, тож натомість він дивився на свої ноги й думав, що радше помер би, замість тут стояти. Однак за хвилину чи дві він відчув, що зал розворушився – діти дивилися одне на одного, деякі з них усміхалися й мали радісно-збуджений вигляд – а тоді зловив кілька слів із того, що казав містер Віллер. «Обов’язок» було одне з них, а «патріотизм» – друге. Виявилося, що це історичне оголошення й справді було досить історичне. Канада вступила у війну.
Чутки про те, що наближалася війна, ширилися вже давно. Власне, у «Теміскеймінг спікері» за попередній тиждень було щось про те, що Англія почала війну з Німеччиною, але для Артура це мало що означало й не означало б багато, навіть якби він не мучився почуттям провини. Люди жартували, що єдині важливі новини на Півночі – це погода, але він не розумів, що в цьому такого смішного. Це правда. Його батько сказав би так само. З усієї сім’ї лише мати цікавилася тим, що відбувалося у світі за межами їхнього дому. Вона читала газету і хотіла б мати й радіо теж – «Спікер» надходив лише раз на тиждень, тож на той час, коли вона отримувала новини, вони вже застарівали. Але коли Артур із батьком поверталися ввечері з поля, то були такі виснажені, що їм було байдуже, навіть якби півсвіту зникло з карти.