Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 6)
Саллі Маклін підійшла однією з перших. Вона була серед тих, хто плакав – було видно по лицю. Вона не глянула ні на мене, ні на Метта, але звернула заплакане обличчя до Люка і хрипло прошепотіла: «Мені так шкода, Люку». «Дякую», – відповів він.
Вона дивилася на нього, її губи тремтіли від співчуття, але підійшли її батьки, тож Саллі більше нічого не сказала. Містер та місіс Маклін були маленькі, сором’язливі, тихі люди, зовсім не схожі на свою дочку. Містер Маклін відкашлявся, але промовчав. Місіс Маклін усім нам нещасно всміхнулась. А тоді містер Маклін знову відкашлявся і промовив до Саллі: «Нам уже краще йти, доню», – але вона тільки глянула на них докірливо і не зрушила з місця.
Далі підійшов Келвін Пай, ведучи перед себе дружину та дітей. Келвін Пай був фермер, на якого працювали Люк і Метт улітку, озлоблений на вигляд чоловік. Він мав налякану дружину на ім’я Еліс, яку жаліла наша мама. Я ніколи не знала напевно, чому саме. Вона просто час від часу казала: «Бідолашна та жінка».
Мама жаліла і його дітей теж. Найстарша була Мері, торік ще Меттова однокласниця зі старшої школи, яка покинула навчання, бо мусила допомагати вдома, а найменша – Розі, семи років, моя однокласниця. Хлопцеві, Лорі, виповнилося чотирнадцять, він мав ходити до старшої школи, але дуже багато пропустив занять через роботу на фермі, тож усе ніяк не міг закінчити восьмий клас. Обидві дівчинки були бліді й знервовані, як і їхня матір, а Лорі – точна копія містера Пая. Він мав таке ж худе, кістляве обличчя і темні, сердиті очі.
Містер Пай сказав: «Співчуваємо вашій втраті», а місіс Пай додала: «Так». Ми з Розі переглянулися. Розі мала такий вигляд, ніби щойно плакала, але такий вигляд вона мала завжди. Лорі втупився поглядом у землю. Думаю, Мері хотіла щось сказати Меттові, але містер Пай відвів їх убік.
Підійшла міс Керрінгтон. Вона була моя вчителька, і навчала також Люка й Метта. Державна школа мала тільки одну кімнату, отож вона навчала всіх, аж доки учні не переходили до вищої школи в місті або йшли працювати на батьківських фермах. Вона була молода й доволі мила, але дуже сувора, і я її побоювалася. Вона промовила: «Що ж, Люку. Метте. Кейт». Її голос дрижав й вона більше нічого не сказала, тільки злегка нам всміхнулася і погладила ніжку Бо.
Далі були лікар Крістоферсон та його дружина, а потім – четверо чоловіків, яких я не знала і які виявилися колегами батька з банку, а потім – по одному, по двоє, цілими сім’ями, всі люди, яких я знала від народження, засмучені на вигляд, й усі казали: «Якщо ми чимось можемо допомогти…» до Люка й Метта.
Саллі Маклін й далі стояла так близько до Люка, як могла. Коли люди висловлювали співчуття, вона опускала погляд додолу і час від часу підходила ближче до Люка й щось шепотіла. Якось я почула, як вона запитала: «Хочеш, я потримаю твою сестричку?», а Люк відповів: «Ні», і міцніше вхопився за Бо. За хвилину він промовив: «Дякую, але вона в порядку».
Місіс Стенович підійшла однією з останніх, і я дуже чітко пам’ятаю, що вона сказала. Вона плакала спочатку, плакала й тепер. Місіс Стенович була велика м’яка жінка, що на вигляд наче не мала кісток, і весь день говорила з Господом, а не тільки проказувала молитви й подяку за столом, як усі ми. Якось Метт сказав, що вона несповна розуму, як усі євангелісти, за що батьки заборонили йому заходити в їдальню цілий місяць. Якби він просто сказав, що вона несповна розуму, то йому б за це не перепало. Він втрапив у халепу саме через зневагу до її вірувань. Толерантність до різних релігій була кредо нашої родини, а той, хто його порушував, робив це на свій страх і ризик.
Хай там як, а вона підійшла до нас і глянула на кожного по черзі, доки сльози котилися її щоками. Ми не знали, куди дивитися. Містер Стенович, якого називали Базікалом, бо він ніколи й слова не проронив, кивнув Люку й Меттові й швидко втік назад у вантажівку. На мою тривогу місіс Стенович раптом притисла мене до своїх здоровенних грудей і сказала: «Кетрін, люба, сьогодні велика радість буде на небесах. Твої батьки, Царство Небесне дорогеньким їхнім душам, відійшли, щоб возз’єднатися з Господом нашим, і воїни небесні
Вона всміхнулася мені крізь сльози і знову мене стисла. Її груди мали запах тальку і поту. Я ніколи його не забуду. Той запах і думку, що там, на небесах, зрадувалися, бо мої батьки померли.
Бідолашна Лілі Стенович. Я знаю, що вона була щиро вбита горем через смерть наших батьків. Але згадка про неї – найчіткіший з усіх споминів про похорон, і, чесно кажучи, мене це й досі обурює, дарма що стільки часу минуло. Просто мені хотілося б мати приємніший спогад. Мені хотілося б мати чіткий образ нас чотирьох, як ми стоїмо вкупочці, підтримуємо одне одного. Але щоразу, коли я викликаю його в уяві, бачу Лілі Стенович, перед лицем її груди, мокрі від сліз.
Глава 3
Я довго не розповідала Деніелові про свою родину. Коли ми тільки почали зустрічатися, то, як усі, потроху обмінювалися особистим, але в деталі не вдавались. Думаю, я розповіла йому, що батьки померли, коли я була дитиною, а інші родичі живуть на півночі, й іноді я їх провідую. Хіба що додала ще кілька подробиць.
Про походження Деніела я знала багато, бо воно було, так би мовити, на видноті, просто в університеті. Деніел – професор Крейн із зоологічного факультету. Його батько – професор Крейн з історичного факультету. Його мати – професор Крейн з факультету образотворчих мистецтв. Невеличка династія Крейнів. Чи, як мені потім стало відомо, маленька гілка великого родового дерева Крейнів. Перш ніж емігрувати в Канаду, предки Деніела мандрували культурними столицями Європи. Вони були й лікарі, й астрономи, й історики та музиканти, кожен, безсумнівно, – майстер своєї справи. Супроти всього цього невелика саморобна підставка для книжки прабабусі Моррісон видавалася трохи жалюгідною, тож я тримала її в секреті.
Але Деніел – людина допитлива. Це їхня з Меттом спільна риса – єдине, що в них спільне, тому не думайте, що в Деніелові я знайшла заміну Меттові, – допитливість, що поширюється майже на все. Одного вечора, коли ми зустрічалися вже декілька тижнів, він попросив: «Отож, Кейт Моррісон, розкажи мені про себе».
Як я вже зауважила, це було на самому початку наших стосунків. Тоді я ще не знала, що це маленьке Деніелове прохання покладе початок тому, що згодом стане проблемою між нами, проблемою, яку я описувала собі як «Деніел просить у мене більше, ніж я можу дати», а Деніел мені – як «я не допускаю його у своє життя».
Я походжу не з того оточення, де люди обговорюють негаразди у взаєминах. Коли хтось робить або каже щось, що тебе засмучує, про це не можна говорити. Може, це ще одна риса пресвітеріанства; якщо одинадцята заповідь говорить:
Отож, я цілі місяці не говорила Деніелові, що часом через нього я почувалася так, ніби йому хотілося б покласти моє життя і все, що його стосується, на предметне скельце, і помістити під мікроскоп, як того бідолашного беззахисного мікроба, щоб роздивитися всеньку мою душу. Та Деніел сказав мені, тихо, але дуже серйозно, що відчуває моє небажання йому відкриватися. Що десь є бар’єр, який він відчуває, але не може назвати, і що його це по-справжньому гризе.
Однак саме того вечора все це чекало в майбутньому; наші стосунки ще були дуже юними й дуже захопливими. Того разу ми сиділи в ресторанчику. Неонове посмуговане світло і жовті пластикові столики на тонких металевих ніжках, постійний гамір із кухні. Смажені бутерброди «рубен» і капустяний салат, чудова кава і це маленьке прохання: розкажи мені про себе.
Тоді я не могла збагнути, чому відчувала такий спротив цій ідеї. Частково, думаю, бо я просто не вмію розкривати душу. Я ніколи не належала до підлітків, що сидять у друзів на ліжках і, прикривши рота долонями, перешіптуються, хіхікають і обмінюються секретами. І я завжди думала, що у відвертих розмовах про родичів з відносно незнайомою людиною, в покладанні приватності їхнього життя на олтар ритуалу «кращого пізнавання», який супроводжує побачення, є щось образливе. Але тепер я думаю, що великою мірою цей спротив виник, бо історія мого життя тісно пов’язана з Меттовою, і я ні за яких обставин не збиралася розділити її за чашкою кави хоч би з ким, тим паче, з кимось таким успішним, як Деніел Крейн.
Отож, я ухилялася від відповіді.
– Я ж тобі вже мало не все розповіла.
– Та ти не розповіла майже нічого. Я знаю, як тебе звати, і те, що ти приїхала звідкись із півночі. Здається, оце й усе.
– Що ще ти хочеш знати?
– Усе, – відповів Деніел. – Розкажи мені все.
– Отак відразу все?
– Почни з початку. Ні, почни з того, що було перед початком. Почни з того, звідки ти.