Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 5)

Коли я дорослá до того, щоб міркувати про такі речі, мені здавалося, що батькова родина, певно, була розчарована, що він залишився жити в такому місці, бо ж вони пожертвували так багато, щоб дати йому змогу знайти себе. Минув якийсь час, перш ніж я зрозуміла, що вони схвалили його вибір. Вони знали, що, попри місце розташування, життя у цих громадах дуже відрізнялося. Батько мав роботу в банку в Струані, ходив на неї в костюмі, мав машину і побудував низький, прохолодний, затінений деревами будинок біля озера, далеко від пилу й мух, що супроводжували фермерські подвір’я. У вітальні свого будинку він мав шафу, повну книжок, і, хоч і не часто, та знаходив вільний час, щоб їх читати. Якби він і залишився жити у фермерській громаді, то через те, що її цінності були йому близькі. Головне – він міг вибирати. Саме це вони для нього вибороли.

Банк надавав батькові щорічну двотижневу відпустку (перший такий випадок у родині), тож через рік після того, як батько осів у Кроу-Лейку, він повернувся на Ґаспé й освідчився дівчині, в яку був закоханий з дитинства. Вона мешкала на сусідній фермі й мала добре, пристойне шотландське походження, як і він сам. Певно, вона теж була охоча до пригод, бо погодилась і поїхала до Кроу-Лейку його дружиною. Збереглася одна їхня фотографія, зроблена в день весілля. Вони стоять при вході однієї з маленьких церков на березі Ґаспé; двоє високих, сильних, ширококостих, світловолосих, серйозних людей, яких так само легко можна було сприйняти за брата і сестру, як і за чоловіка та дружину. Про їхню серйозність можна судити з усмішок: чесні, відверті, але, переважно, серйозні. Вони не думають, що життя буде легким – жодного з них не вчили цього очікувати – але вони знають, що здатні з ним упоратися. Вони зроблять усе, від них залежне.

Батьки поїхали до Кроу-Лейку разом й облаштували там дім, і в належний час народили чотирьох дітей: двох хлопців, Люка й Метта, а потім, після десяти років перерви і, вочевидь, багатьох обговорень, – двох дівчат: мене (Кетрін, яку називали Кейт) та Елізабет, яку кликали Бо.

Чи любили вони нас? Звісно. Чи казали про це? Звісно, ні. Хоча, це не зовсім так: мама якось сказала, що любить мене. Я щось зробила не так – то був період, коли я все робила не так, і вона на мене сердилася, і не розмовляла зі мною, здавалось, днями, але, певно, лише декілька годин. І, нарешті, охоплена страхом, я її запитала: «Матусю, а ти мене любиш?». І вона здивовано глянула на мене, а тоді просто відповіла: «Шалено». Я не знала, що значило «шалено», але все ж таки якось знала, тож мене це задовольнило. І досі задовольняє.

У якийсь момент, певно, на перших порах, батько забив гвіздка в стіну спальні, яку ділив з мамою, і повісив портрет прабабці Моррісон, і ми всі росли, знаючи про її мрії, під наглядом її пильного погляду. Як на мене, це було не надто приємно. Я завжди мала певність, що прабабуся засуджувала нас усіх, за одним винятком. Із виразу її обличчя було зрозуміло, що вона вважала Люка ледачим, мене – мрійницею, а Бо – такою впертою, що все своє життя завдаватиме тільки клопоту. Мені здавалося, що погляд її жорстоких старих очей хоч трохи м’якшав, тільки коли в кімнату заходив Метт. Тоді вираз її обличчя мінявся, і було видно, про що вона думає. Вона думала: оцей. Він – саме той, що треба.

Я мало пам’ятаю про те, що сталося відразу після аварії. Більшість спогадів здаються просто зображеннями, спійманими моментами, як на фотографії. Вітальня, наприклад, – пам’ятаю, який там панував розгардіяш. У першу ніч ми всі спали там – певно, Бо не могла заспокоїтися чи заснути, тож урешті Люк з Меттом перенесли її ліжечко і три матраци у вітальню.

Пам’ятаю, як лежу без сну, вдивляючись у темряву. Все намагаюся заснути, але сон не йде і час не минає. Я знала, що Люк і Метт теж не сплять, але чомусь боялася говорити до них, тож ніч видавалася вічністю.

Інші події наче відбувалися знов і знов, але я, пригадуючи, не впевнена, чи не було це тільки в моїй уяві. Я й досі згадую Люка, що стоїть на порозі, тримаючи Бо на одній руці, а іншою від когось бере велику закриту посудину з їжею. Я знаю, що таке було, але в моїх спогадах він так простояв майже увесь час перші декілька днів. Хоча могло бути й так: кожна дружина, кожна мати, кожна незаміжня тітка в громаді, певно, стискала губи й починала куховарити, щойно почувши новини. Найпопулярніший був картопляний салат. І варені окости. Також наваристі тушковані страви, при цьому занадто гарячі, щоб їх можна було відразу їсти. Кожного разу, переступаючи поріг, ми спотикалися через величезний кошик гороху або відро тушкованого ревеню.

А ще Люк тримав Бо. Чи справді він носив її на руках кожну хвилину, коли вона не спала, в ці дні? Бо ж саме так я їх пам’ятаю. Думаю, на неї вплинула атмосфера в домі, вона сумувала за мамою і починала плакати, якщо її садили.

А я чіплялася за Метта. Я тримала його за руку, або рукав, або кишеню джинсів, за будь-що, за що можна було вхопитися. Мені було сім, я вже мала перерости таку поведінку, але не могла з собою нічого вдіяти. Пам’ятаю, як він ніжно розчіпляв мої пальці, коли йому було треба сходити в туалет, зі словами: «Просто почекай, Кейт. Дай мені хвилинку». А я стояла біля зачинених дверей у ванну, питаючи тремтячим голосом: «Ти скоро?».

Не можу уявити, якими ті перші дні, певно, були для Люка й Метта: готування до похорону й телефонні дзвінки, візити сусідів і пропозиції допомогти, породжені добрими намірами, буденні справи – догляд за Бо і мною. Розгубленість та тривога, вже не кажу про скорботу. Про неї, звісно, ніхто не говорив. Ми були дітьми своїх батьків, як-не-як.

Декілька телефонних дзвінків надійшли з Ґаспé та Лабрадору, від різних родичів. Хто не мав свого телефону, телефонували з будок у найближчому місті, й було чути, як монетки дзенькають, впавши у скриньку, і важке дихання того, хоч хто б там був, не звиклого до телефонів і точно не до дальніх дзвінків у моменти лиха, який старався надумати, що б його сказати.

– Це дядько Джеймі, – лунає завивання вітру з пустищ Лабрадору.

– Ой. Так. Добридень, – каже Люк.

– Телефоную з приводу твого батька й матері, – він мав чудові легені, дядько Джеймі. Люк був змушений забрати слухавку від вуха, а ми з Меттом чули дядька з іншого краю кімнати.

– Так. Дякую.

Тяжка свистяча тиша.

– Я з Люком розмовляю? Найстаршим?

– Так, це Люк.

Знову тиша.

Люкові слова звучать швидше втомлено, ніж знічено:

– Спасибі, що подзвонили, дядьку Джеймі.

– Еге. Ну. Такий жах, хлопче. Такий жах.

Здавалося, основне, що вони хотіли донести – нам не треба хвилюватися про майбутнє. Родина дасть усьому лад і про все подбає. Нам не треба хвилюватися. Тітка Енні, одна з батькових трьох сестер, приїде і буде з нами, щойно зможе, хоч, швидше за все, до похорону не встигне. Не страшно, якщо ми побудемо самі декілька днів?

Мені пощастило, бо я була занадто мала, щоб розуміти підтекст таких дзвінків. Усе, що я знала – вони тривожили Люка і Метта; хоч хто б із них підіймав слухавку, потім стояв і втуплювався у телефон. Люк мав звичку, коли схвильований, проводити руками по волоссю, тож у дні та тижні після аварії його волосся було схоже на добре зоране поле.

Пам’ятаю, як мене, доки я спостерігала, як Люк у нашій з Бо кімнаті копирсався в комоді, шукаючи чистий одяг для малої, раптом проймало розуміння, що я більше його не знаю. Він уже був не той, що кілька днів тому: напівзухвалий, напівзбентежений хлопець, що заледве пробився до педагогічного коледжу, – і я не мала певності, хто він був. Я не усвідомлювала, що люди можуть змінюватися. До того часу я не усвідомлювала, що люди можуть помирати. Принаймні, не ті люди, яких любиш і потребуєш. Про смерть узагалі я знала, але ніколи з нею не стикалася. Я й не уявляла, що таке могло статися.

Похоронну церемонію влаштували на подвір’ї церкви. Стільці принесли з недільної школи і поставили акуратними рядами поряд із двома порожніми могилами. Ми вчотирьох мали місця в першому ряду й намагалися сидіти так, щоб стільці не хиталися на висушеній землі. Чи, швидше, на стільцях сиділо нас троє; Люк тримав Бо, що смоктала великий палець, на колінах.

Пам’ятаю, як почувалася дуже неприємно. Стояла страшенна спека, та Люк із Меттом були перейняті потребою зробити все як слід, отож ми всі надягли найтемніше, що мали: я – зимову спідницю й светра, Бо – торішню фланельну сукню, дуже замалу. Хлопці одягли темні сорочки й штани. Ми вчотирьох блищали від поту ще задовго до того, як почалася служба.

Усе, що я пам’ятаю про сам похорон – було чути, як декілька людей шморгали носами, а мені не можна було озирнутися і подивитися, хто саме. Думаю, невір’я захищало мене від реальності того, що відбувалося. Я не могла повірити, що мої мама й тато лежали в отих двох ящиках біля могил і, певна річ, не могла повірити, що, навіть коли й так, то люди опустять їх у землю і закопають, і вони ніколи не зможуть звідти вибратися. Я тихо сиділа поряд з Люком і Меттом, а тоді стояла поряд з ними, тримаючи Метта за руку, коли труни опустили в землю. Метт тримав мене за руку дуже міцно, я це пам’ятаю.

А тоді все наче закінчилося, хоча насправді – ні, бо кожен мешканець села мав висловити нам співчуття. Більшість із них, власне, нічого не говорили, вони просто проходили повз нас і кивали, або гладили голівку Бо, але все одно це забрало багато часу. Я стояла поруч з Меттом. Декілька разів він зиркав на мене і всміхався, хоча його усмішка була просто гримасою. Бо дуже добре поводилася, хоч і розчервонілася через спеку. Люк тримав її на руках, а вона прихиляла голівку до його плеча й оглядала всіх навколо, тримаючи в роті великого пальця.