Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 41)
Мені довелося нагадати собі звернути праворуч на північній дорозі, а не їхати аж до озера. Зазвичай, коли я приїжджаю, то гостюю в Люка й Бо, але ферма – десь за півмилі боковою дорогою, ліворуч. Її видно, щойно звернеш із дороги біля озера. На будинку горіли всі ліхтарі, й вони також увімкнули ліхтарі на сараї й ангарі з силосом на знак гостинності. Від тієї трагедії з містером Паєм ангар там новий. І сарай не той, що був. Метт спалив Келвінів сарай.
Коли ми під’їхали, Метт і Мері стояли біля дороги – вони побачили наші вогні тоді ж, коли й ми – їхні, й здогадалися, хто приїхав. Мері стояла трохи збоку, доки ми з Меттом обіймалися – ми зовсім недавно почали обійматися. Як і саме повернення додому, це й задоволення, і біль. Торкатися до нього дуже приємно, але обійми здаються символічним жестом, у нашому випадку – фізичною спробою подолати емоційну віддаль, прокласти міст над прірвою, якої не мало б бути.
– Добре доїхали? – запитав він, змикаючи навколо мене руки.
– Добре.
Ми відпустили одне одного, й він усміхнувся до Деніела:
– Бачу, вам удалося приїхати.
– Ні за що б таке не пропустив, – відповів Деніел.
– Однак комахи його не вразили, – сказала я, намагаючись говорити весело, й це мені вдалося, більш-менш. – Привіт, Мері.
Ми з Мері не обіймаємося. Ми обмінюємося чемними посмішками, як це роблять знайомі.
– Привіт, – відповіла вона, все ще тримаючись збоку. – Ви саме вчасно.
– Комахи? – перепитав Метт. – У нас є комахи?
– Я маю вас представити, – сказала я. – Деніеле, це Метт і Мері.
Ці слова прозвучали.
– Ви ж, певно, голодні, – сказала Мері. – Ми не вечеряли – чекали на вас.
Саймон матеріалізувався із темряви, високий і довготелесий, як батько. Зовсім як батько.
– Привіт, тітонько, – сказав він. – Поцілуєш мене?
Він дражнить мене тітонькою. Між нами немає й дев’яти років різниці. Я поцілувала його, а він поцілував мене, потис Деніелові руку й сказав, що радий його приїзду.
– То це ти – іменинник? – запитав Деніел.
– Ага, – відповів Саймон і додав, – ну, сказати правду, це просто привід побачитися з тіткою Кейт, бо вона надто вже рідко приїжджає. Але ви не пошкодуєте, що приїхали. Їжі – море, мама, Бо, та й усі куховарили, мов навіжені.
– До речі, – сказав Метт, – ходімо поїмо. Мері примусила нас дочекатися, доки ви приїдете. – І повів нас усіх до будинку.
Деніел знову відмахувався від мошок. Метт, що ступав позаду нього, широко всміхався.
– Вам варто повернутися десь за місяць. Ми тоді вас і з комарами познайомимо.
– Чому тільки мене? – запитав Деніел. – Чому вони вас не чіпають?
– Ми їм набридли. В будинку є засіб, яким можна побризкатися.
Коли я побачила їх поряд, Метт здався мені набагато старшим за Деніела. Звісно, так і є – йому тридцять сім, а Деніелові – тридцять чотири, – але різниця між ними здається більшою. Справа не у фізичній формі – насправді, Метт видається далеко підтягнутішим за Деніела, й волосся має куди більше. Але чомусь на його обличчі ніби написано куди більше досвіду. А також Метт відрізняється спокійністю. Навіть дитиною через це він здавався старшим, ніж насправді був.
– Добре доїхали? – запитала Мері, хоча таке питання вже звучало.
– Чудово, дякую.
– Всім страшенно хочеться з тобою побачитися. – Вона всміхнулася мені як завжди ніяково.
За ці роки вона дуже мало змінилась. Навіть погарнішала. Все ще здається стривоженою, але в очах поменшало страху. Ми вп’ятьох пішли до будинку, Саймон попереду.
– Бо із Люком будуть пізніше, – сказала Мері. – Ми запрошували їх на вечерю, але вони відмовилися – приїдуть просто потеревенити.
– Встигнуть на десерт, – мовив Саймон. – Принаймні Люк – точно.
– Ну, вистачить на всіх, – м’яко відповіла Мері.
– Люк нині трохи нервовий, – кинув Саймон, озираючись і всміхаючись до нас. – Знову почав вчити Бо водити.
– Справді? – перепитала я. – Минулого разу вона його замучила.
– Це вже втретє, – пояснив Метт Деніелові. – Люк почав її вчити років зо п’ять тому, коли Бо виповнилося шістнадцять, і особливо нічого не вдалося. Отож вони зробили перерву й спробували знову десь два роки по тому. Думаю, та спроба протривала хвилин десять. Ставлення Бо до водіння… – він покрутив руками, підбираючи слово, – недбале. Поєднання недбалості й завеликої самонадіяності. Для Люка це трохи тяжкувато.
– І це м’яко сказано, – сказав Саймон. – Люк був просто розбитий.
Саймон, згадала я, отримав водійське посвідчення на шістнадцятий день народження. Це, фактично, єдине, в чому він перевершив Бо – та на три роки старша й все робила перша – тож він від душі цим тішився.
– Мабуть, краще її не дражнити, – сказала Мері. – Я певна, що цього разу їй усе чудово вдасться. – Вона озирнулася до мене. – Місіс Стенович страшенно хоче з тобою побачитися. Завтра безперечно прийде на вечірку. І міс Керрінгтон. Вона теж прийде.
– Стара компанія, – відповіла я.
Саймон відстав, щоб приєднатися до чоловіків. Метт щось показував Деніелові. Я почула його слова: «Над вершечком будинку». Глянула й побачила зо п’ять маленьких брунатних кажанів, що тихо літали туди-сюди, ніби зшивали докупи клапті темно-синього неба. Всі троє чоловіків спинилися й задерли голови, щоб за ними поспостерігати.
– І, звісно, Тедвортси, – вела далі Мері. – І Саймонові друзі зі школи.
Я знову звернула на неї увагу. Мері не цікавиться кажанами, точнісінько як і ставками.
– На котру всі прийдуть?
– Десь опівдні.
– От і добре. У нас буде весь ранок на приготування. Багато роботи?
– Та ні. Кілька десертів, та й усе.
– Головою ручуся, що ти куховарила ввесь тиждень.
– Що поробиш. У мене є морозильник, добре мати деякі страви, приготовані наперед.
Отак ми з Мері й спілкуємося. Про прозу життя. Коли ти збираєшся готувати це? Куди мені поставити те? Яка гарна ваза – звідки вона в тебе? Почистити картоплю?
Люк і Бо приїхали, коли Мері відрізала перший кусень від сирного торта.
– Встигли! – вигукнув Саймон. – Так вчасно!
– Подумали, що заскочимо ненадовго, – відповів Люк, поклавши руки мені на плечі й м’яко їх стиснувши. – Привітаємося з гостею… Гостями, – виправився він, побачивши Деніела й простягаючи руку. Деніел підвівся, й вони поручкалися через стіл. – Радий, що ви приїхали. Я – Люк. А це – Бо.
– Деніел, – сказав Деніел.
– Привіт, – промовила Бо. – Я привезла баварського торта, – і поставила його на стіл.
– Який гарний, – відповіла Мері. – Це на завтра?
– На завтра є ще один. Цей – на сьогодні. До речі, а ви знаєте, що місіс Стенович спекла іменинного торта? Велетенського. Три шари й манюній цукровий Саймон на верхівці.
– Так, – збентежено відказала Мері. – Я знала, що ти одного спекла, але їй теж хотілося, тож подумала – що ж, ми точно з’їмо обидва.
– Звісно, – весело сказала Бо. – Без проблем. Я просто не знала, чи ви знаєте. Крихітка Саймон саменький з’їсть їх обох. Як справи, малюче? Як воно – бути майже дорослим? – Вона погладила Саймона по голові. Той спробував ухопити її за зап’ястя, але вона незворушно ухилилася. – Привіт, Кейт. – Бо нахилилася й поцілувала мене в щоку. – Маєш елегантний вигляд. Хоч і худесенька.
Сама Бо дуже гарна. Вона амазонка, моя сестра, – висока, світловолоса, вродлива, як завойовниця. Проти неї у чесній бійці Саймонові не вистояти. Правду кажучи, я підозрюю, що вона навіть Люкові може завдати чосу, хоч він сам на вигляд у досить добрій формі. Тепер щоразу, бачачи Люка, я знову дивуюся, який він вродливий. Дитиною я цього не усвідомлювала. Йому скоро тридцять дев’ять, а він стає тільки гарніший. Вкуси себе за лікоть, Саллі Маклін.
Метт сказав:
– Сідайте, народе. Покуштуйте сирного торта й трохи пісочної пасочки від Бо. Ну ж бо, Мері, край їх на шматки.
Люк упав на стілець. Я бачила, як Саймон радісно йому всміхався й збирався запитати про уроки водіння, але Мері також це побачила й пригрозила йому, нахиливши голову, тож він принишк.
– Ви добре доїхали? – запитав Люк. – Доки не забув, Лора Керрінгтон переказувала привіт. Вона завтра буде. Як там у місті? Чув, поштарі знову страйкують.
– А вони припиняли? – відповіла я. – Дякую, Мері. Можна мені кожного по шматочку?
Бо сіла поряд зі мною.