Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 40)

Я йому такого дозволу не давала. Всі мої думки були про те, що нам із Меттом залишалося так мало годин. І коли згадую про це зараз, то мало не плачу, бо через образу зіпсувала й той час, що лишався. Він таки водив мене на ставки коли-не-коли, та я не могла цьому радіти. Мені здавалося, що він був неуважний і не зосереджувався так, як мав би. Я його звинувачувала. Питала: «Ти що, розлюбив ставки?»

А він утомлено відповідав: «Кейт, про що ти говориш? Слухай, якщо тобі тут не подобається, ходімо додому».

Мені забороняли ходити на ставки самій. Вони були глибокі й колись там утонула дитина. Певно, саме тому я й пішла – влаштувала акт непокори.

Той день був надзвичайно гарячий, млявий і нудний. Я пройшла рейковим мостом, тримаючись за мотузяні перила, нагріта сталь пекла мені ноги, а тоді зісковзнула стежкою до «нашого» ставка. Прийти туди самій було дивно. Трохи полежала на животі й подивилася у воду, але всі істоти, які могли рухатися, заховалися від сонця. Навіть якщо вмочити пальця, то розбуркаєш їх трохи, а тоді все знову завмирає. Я підвелася й мені запаморочилося в голові від спеки. Якщо б Метт був тут, то він би ховався у затінку на іншому березі, між нашим ставком і дальшим. На підніжжі пагорба, подумавши, я засумнівалася, що чула голоси, бо ж знала, що такого бути не могло. Крім нас, ніхто ніколи сюди не приходив. Я стала видиратися пагорбом, чіпляючись за жмутки трави, й вилізла на пласку трав’янисту верхівку. Голоси таки звучали. Мені не вчувалося. Я підвелася на рівні й заглянула за інший бік.

Вони лежали в тіні навислого пагорба, десь за двадцять футів униз і ліворуч від того місця, де я стояла. Метт зняв сорочку й розстелив її на землі, тож вони обоє були на ній. Мері лежала, а Метт сидів біля неї на колінах.

Мері лежала на боці, підтягнувши коліна до підборіддя. Вона плакала. Звідти, де я стояла, обличчя не було видно, але я її чула. Метт щось їй казав, щось повторював знову й знову. Пам’ятаю, яким схвильованим звучав його голос, майже зляканим, зовсім йому невластивий. Він усе говорив: «О Боже, мені шкода. О Боже, Мері, мені шкода. Мені шкода».

Я не могла збагнути, що він наробив. Може, він її вдарив – оскаженіло вдарив і збив із ніг. Утім мені було важко в це повірити; розсердити Метта так, щоб він когось ударив, досить непросто, тож вдавалося це тільки Люкові. А тоді я знову помітила його сорочку й зрозуміла, що він не став би її розстеляти, щоб збити Мері з ніг, так що причина була інша.

Метт трохи допоміг їй підвестися й спробував її обійняти. Вона відвернулася. Мері була вбрана в тонку ситцеву сукню. Сукня зім’ялася й розтріпалася, й була зовсім розщеплена спереду. Мері почала її защіпати, схлипуючи й бурмочучи. Метт дивився на неї з опущеними руками, стиснутими в кулаки.

– Мені шкода, – повторив він. – Я не хотів, щоб так сталося, Мері. Я просто не міг… Але все буде гаразд. Не хвилюйся, все буде гаразд.

Мері похитала головою, не дивлячись на нього. Пам’ятаю, що, попри сум’яття, я ненавиділа її за це. Вона бачила, який він засмучений, але не приймала його почуттів. Вона закінчила опоряджатися, а тоді пригладила волосся й відкинула його назад.

І саме тоді побачила мене. А тоді крикнула, дуже злякано, й Метт відскочив і сам мене побачив. На хвилю ми всі троє завмерли. А тоді Мері почала істерично плакати. Її страх був такий великий, що передався мені, тож я обернулася й побігла, скотилася з іншого боку схилу, оббігла навколо ставка, бігла так, як ніколи не бігала в своєму житті, моє серце гупотіло зі страху. На півдорозі до колій Метт мене наздогнав.

– Кейт! Кейт, зупинися!

Він обхопив мене навколо грудей і тримав. Я виривалася й брикалася, намагаючись ударити його в ногу.

– Кейт, зупинися! Чого ти злякалася? Немає чого боятися! Кейт, зупинися!

– Я хочу додому!

– Зараз підемо. За хвилинку. Ми підемо додому разом. Але спочатку я маю повернутися до Мері.

– Я не хочу до неї повертатися! Вона жахлива! Так кричить – вона огидна!

– Просто вона засмучена. Ти її налякала. Ходімо.

Мері стояла там, де Метт її залишив, склавши руки на грудях, й тремтіла при шаленій спеці. Метт привів мене до неї, але не знав, що сказати. Перша заговорила Мері.

– Вона розкаже, – та була біла, як скатертина. Біла, як мара, тремтіла, плакала й схлипувала.

– Ні, не розкаже. Ти ж не розкажеш, правда, Кейт?

Я отямилася після боротьби й тепер почала гніватися. Оце сюди він ходив? Чи могло так бути, що він сюди ходив? У наші безцінні неділі?

Я відповіла:

– Розкажу що?

– Ох, Метте. Вона розкаже! Вона розкаже! – схлипувала Мері.

Метт звернувся спочатку до неї, а тоді до мене.

– Кейт, ти маєш пообіцяти. Пообіцяй, що нікому не розкажеш, як бачила нас тут.

Я уникала на нього дивитися. Я втупилася у Мері. Мері Пай, якій Метт дав перевагу переді мною, хоч її ніколи в житті ніяким чином ставки не цікавили – це зрозуміло з одного погляду на неї.

– Кейт? Пообіцяй мені.

– Обіцяю, що не розкажу про тебе, – сказала я нарешті, обернувшись до нього. Але ж його так не перехитруєш.

– І про Мері. Ти мусиш пообіцяти, що нікому не розповіси, як її тут із кимось бачила. Дай слово честі.

Я мовчала.

Метт тихо мовив:

– Слово честі, Кейт. Присягнися всіма нашими походами на ці ставки. Присягнися життям кожної істоти в цих ставках.

Отож, у мене не було вибору. Понуро бурмочучи, я дала слово. Мері стала видаватися вже трохи не такою зляканою. Метт обійняв її і відвів на кілька ярдів убік. Я дивилася на них, а моя нижня губа дрижала. Він говорив із нею довго й дуже тихо. Нарешті вона кивнула й пішла по піску до доріжки, що вела до ферми її батька.

Ми з Меттом пішли додому разом. Я все зиркала на нього, сподіваючись, що він усміхнеться й усе стане так, як раніше, але, здавалося, він мене не бачив. У прохолоді лісу я наважилася й запитала, чи він сердиться на мене.

– Ні, ні, я на тебе не серджуся, – відповів він. Усміхнувся, і його усмішка була така нещасна, що мені стало соромно за свій жаль до себе.

– Ти в порядку? – запитала я, відчуваючи до нього любов і майже пробачивши його. – Все буде гаразд?

Після цього він змінився. І далі ходив працювати на фермі, але вечорами й у неділю зачинявся у своїй кімнаті. Я не розуміла, що з ним щось не так, утім майже про це не думала. Зачинені двері так мене спантеличували, що думала я лише про себе. Але тепер можу уявити, що він пережив, коли минав тиждень за тижнем, а він чекав і сподівався, і, безсумнівно, молився, бо ж нас виростили у вірі в милосердного Бога.

Можу уявити, як Метт усе подумки намагався повернути час назад до того одного моменту, коли міг зупинитися, але не зупинився. Пізніше, коли я думала про подібність того, що сталося з ним, і того, що могло статися із Люком та Саллі Маклін, мені здавалося, що життя моїх братів можна змалювати одним моментом, і той момент був для них однаковий. У Люка то був момент, коли він себе відштовхнув. У Метта – коли ні.

Бог не виявив милосердя. Одного вересневого вечора, за кілька тижнів до того, як Метт мав їхати в Торонто, Мері прийшла до наших дверей, розхристана, розпатлана, з повними жаху очима, й попросила його покликати.

Метт був у спальні, але, певно, почув її або ж відчув її присутність, бо прибіг до дверей ще до того, як ми з Люком встигли його знайти. Він проштовхнувся повз нас і повів її надвір, і ми чули, як він сказав: «Чекай, чекай. Ходімо на пляж». Але вона не могла чекати, її напруга була нестерпна й тиснула на неї, майже притискала до землі. Вона сказала, а ми це просто почули, бо її страх примусив її говорити надто голосно й ми не встигли навіть зачинити двері: «Метте, він мене вб’є! Він мене вб’є! Метте, він мене вб’є! Ти не повіриш, але це правда. Він убив Лорі, й мене він уб’є теж».

Частина шоста

Глава 23

На тому останньому відтинку шляху від Торонто до Кроу-Лейку мені завжди в горлі стає клубок. Почасти через близькість; я знаю кожне дерево, кожен камінь, кожну грудку драговини так добре, що хоч і приїжджаю туди майже завжди затемна, та відчуваю їх у темряві навколо, ніби то мої власні кості. Почасти також через відчуття повернення назад у часі, переміщення від «тепер» до «колись», і розуміння, що хай хто ти тепер і хай ким ти станеш у майбутньому, ніщо не змінить те, де ти народився.

Зазвичай у цьому відчутті стільки ж приємності, скільки й болю. Воно наповнює мене якоюсь всепроникною журбою, але й також прив’язує до минулого й нагадує мені, хто я. Втім, того п’ятничного вечора, з Деніелом на пасажирському сидінні, що й досі визирав у вікно, ніби, вглядаючись у темряву, він дізнається те, що хоче знати про мене, спогади були надто близько. І важили надто багато. Я не знала, як переживу майбутнє святкування: жарти, веселощі, розмови, не кажучи вже про те, щоб привести на нього Деніела. Мені здавалося, що вони, певно, подумають, ніби я ним хизуюся. Привезла його додому, щоб повихвалятися своїм успіхом. Ось вона я, зі своєю чудовою кар’єрою, а ось мій мужчина зі своєю чудовою кар’єрою, а тепер подивіться на себе. Хай я краще помру, ніж вони так про мене думатимуть.

– Ще довго? – раптом запитав Деніел звідкись із темряви.

– П’ять хвилин.

– О! Чудово! Я й не знав, що ми вже так близько. – Він покрутився на сидінні, намагаючись розім’ятися. Останні півгодини він майже нічого не говорив, і я була за це вдячна.