Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 3)

– Квасоля, соля, соля, – мугикала вона. – Соля, соля, солинка.

– Поклади її, Бо, – неуважливо наказала мама, все ще тримаючи порційну ложку занесеною. – Її треба їсти. Поклади, і я тобі її поріжу2.

Бо здавалась наляканою. Вона завищала і пристрасно притисла квасолю до грудей.

– Святі небеса! – вигукнула мама. – Припини. Я від тебе втомилась.

Хоч би там що відбилося на її обличчі, але воно зникло, і мама була знову нормальна.

– Нам доведеться поїхати до міста, – звернулася вона до батька. – У «Бей». Там продають валізи. Можемо зробити це завтра.

Отож, у суботу вони разом поїхали в Струан. Справжньої потреби їхати їм удвох не було. Кожен з них цілком міг вибрати валізу самотужки. І потреби поспішати й робити це саме в той день теж не було – до початку семестру ще залишалось понад шість тижнів. Але, думаю, їм просто хотілося поїхати. Хоч і дивно це казати про таких врівноважених, практичних людей, але, можливо, їм нетерпеливилося. Все-таки це ж був їхній син. Один із Моррісонів мав стати вчителем.

Вони не хотіли брати нас із Бо з собою, і, звісно, ми були занадто малі, щоб залишатися удвох, тож вони дочекалися Люка й Метта з ферми Келвіна Пая. Хлопці працювали на фермі у вихідні й на канікулах. Сім’я Паїв мала трьох дітей, але двоє з них були дівчатка, а Лорі, хлопець, мав лише чотирнадцять років і замало сили для важкої роботи, тому містерові Паю доводилося наймати помічників.

Метт і Люк повернулися додому близько четвертої. Батьки запитали Люка, чи хотів би він поїхати і вибрати собі валізу, але він сказав ні, що йому страшенно спекотно і треба поплавати.

Напевне, тільки я помахала на прощання. Можливо, я це вигадала, намріяла це пізніше, бо не могла жити з усвідомленням, що навіть не попрощалася, але, думаю, цей спогад – справжній. Інші троє не попрощалися, бо ж залишена Бо заходилася ревом, а Метт та Люк пригнічено на неї витріщалися й думали, кому доведеться з нею носитися аж до самого вечора.

Машина звернула на дорогу й зникла з очей. Бо сиділа на дорозі, всипаній гравієм, і верещала.

– Що ж, я піду поплаваю, – сказав Люк, голосно, щоб перекричати Бо. – Мені гаряче. Я працював цілісінький проклятий день.

– І я, – відповів Метт.

– І я, – сказала я.

Метт ткнув задок Бо великим пальцем ноги:

– А ти, Бо? Ти теж працювала цілісінький проклятий день?

Бо ревла.

– Чому вона постійно створює такий збіса жахливий шум? – запитав Люк.

– Знає, як тобі це подобається, – відповів Метт. Він нахилився, відігнув із кулачка Бо великий палець і встромив їй у рота. – Як щодо поплавати, Бо? Хочеш поплавати?

Вона кивнула, крекчучи з пальцем у роті.

Скоріше за все, тоді вперше ми пішли купатися усі разом, усі четверо. Від будинку до озера було менше двадцяти ярдів3, отож можна було ходити купатися коли схочеш, та, думаю, нам ніколи одночасно не хотілося. Хай там як, мама завжди брала з собою Бо. Але ми передавали її одне одному, як пляжний м’ячик, і було дуже весело. Це я пам’ятаю.

Я також пам’ятаю, що Саллі Маклін прийшла невдовзі по тому, як ми вийшли з води. Містер та місіс Маклін тримали один-єдиний магазин в Кроу-Лейку, а Саллі була їхня дочка. Попередні декілька тижнів вона стала забігати дуже часто, і кожного разу у неї був такий вигляд, ніби вона йшла кудись і їй випало на шляху туди проходити повз нас. Наш будинок стояв останній у Кроу-Лейку і досить-таки віддалено, за ним простягалося три тисячі миль пустки, а потім Північний полюс.

Метт і Люк пускали камінці, але, коли з’явилася Саллі, Метт перестав, підійшов до мене, сів і став спостерігати, як я закопувала Бо. Бо ще ніколи не закопували, тож вона була в захваті. Я викопала невелику ямку в теплому піску і посадила її туди, круглу й брунатну, голісіньку як мати народила, і вона здивовано спостерігала й широко всміхалася, доки я нагрібала навколо неї пісок.

Саллі Маклін сповільнила крок, коли наблизилася до Люка, а тоді зупинилася за кілька футів і так і стояла, переминаючись з ноги на ногу, малюючи лінії на піску великим пальцем. Вони з Люком перемовлялися стишено, не дивлячись одне на одного. Я особливо не звертала уваги. Я закопала Бо по самі підпахви і тепер на купі піску камінцями викладала візерунок, а Бо брала їх і клала назад не туди, куди треба.

– Припини, Бо, – сказала я. – Я викладаю візерунок.

– Солька, – відповіла Бо.

– Ні, це не квасолька. Це камінчики. Їх не їдять.

Вона запхнула камінець до рота.

– Не треба! – вигукнула я. – Виплюнь!

– Дурепа, – сказав Метт. Він перехилився і стиснув щоки Бо так, що вона роззявила ротика, а тоді витягнув камінця. Вона посміялася з нього й запхнула собі до рота великого пальця, а потім витягла його й роздивилась. Палець був заслинений і в піску. – Солька, – промовила вона й запхнула пальця назад.

– Тепер у неї в роті пісок, – сказала я.

– Не страшно.

Він спостерігав за Люком і Саллі. Люк і досі пускав камінці, але вже обережніше, довго вибираючи найпласкіші. Саллі продовжувала підіймати волосся й відкидати його за спину. Воно було довге, густе й вогненно-руде, і вітерець з озера все підіймав маленькі пасемка й здував їй на обличчя. Я подумала, що вони двоє досить-таки нудні, але Метт спостерігав за ними з тією ж задуманою цікавістю, з якою вивчав ставкових мешканців.

Його цікавість передалася й мені. Я запитала:

– Чому вона тут? Куди вона йде?

Хвилину він мовчав, а потім відповів:

– Ну, підозрюю, це має якийсь стосунок до Люка.

– Що? Який стосунок до Люка?

Він подивився на мене й примружився.

– Я не знаю напевне. Хочеш почути мій здогад?

– Так.

– Добре. Це тільки здогад, але скрізь, де з’являється Люк, з’являється й Саллі. Отож, думаю, вона в нього закохана.

– Закохана в Люка?

– Важко повірити, так? Але жінки – дуже дивні істоти, Кейті.

– А Люк закоханий у неї?

– Хтозна. Думаю, може бути.

За якийсь час Саллі пішла, й Люк бродив берегом, глибоко занурюючись ступнями в пісок, а Метт здійняв на мене брови, попереджуючи, що буде мудріше не говорити про Саллі Маклін.

Ми викопали Бо з кургану, струсили з неї пісок і віднесли назад у будинок, щоб одягнути. Потім я винесла купальник надвір, щоб повісити його на шворці, так що саме я побачила поліційну машину, яка з’їжджала дорогою вниз.

У Кроу-Лейку нечасто побачиш поліційну машину, тож мені було цікаво. Я збігла до дороги подивитися, з неї вийшов полісмен, а також, на мій подив, отець Мітчел і лікар Крістоферсон. Отець Мітчел був наш священик, а його донька Джейні – моя найкраща подруга. Лікар Крістоферсон жив у Струані, але був наш лікар – насправді, єдиний лікар на близько сотню миль. Вони обидва мені подобалися. Містер Крістоферсон мав ірландського сетера на кличку Моллі, що вміла зубами збирати чорницю і приходила разом із ним до хворих. Я підстрибом підбігла до них і сказала: «Мами з татом зараз немає вдома. Вони поїхали в магазин. Вони поїхали по валізу для Люка, бо він стане вчителем».

Полісмен стояв біля своєї машини, уважно дивлячись на маленьку подряпину на бризкачі. Отець Мітчел глянув на лікаря Крістоферсона, а потім знову на мене й запитав:

– А Люк удома, Кетрін? Або ж Метт?

– Обидва вдома, – відповіла я. – Перевдягаються. Ми ходили плавати.

– Нам би хотілося з ними поговорити. Скажи їм, будь ласка, що ми приїхали.

– Добре, – сказала я. А потім, пригадавши, як мене вчили: – Хочете зайти? Мама з татом повернуться десь о пів на сьому. – І, майнула радісна думка: – Я можу пригостити вас чаєм.

– Дякую, – відповів отець Мітчел. – Ми зайдемо, але чай… ні, спасибі. Іншим разом.

Я провела їх у будинок і перепросила за шум, який створювала Бо: вона витягла всі горщики й каструлі з нижньої шухляди кухонної шафи й бамкала ними по кухонній підлозі. Вони сказали, що це не страшно, отож я залишила їх у їдальні чекати, доки приведу Люка й Метта. Я привела їх обох, і вони зацікавлено глянули на двох гостей (полісмен залишився в машині) і привіталися. А тоді я побачила, як змінилося Меттове обличчя. Він дивився на отця Мітчела, і раптом здивований і поштивий вираз зник. Він здавався зляканим.

Він сказав: «Що таке?».

Лікар Крістоферсон мовив: «Кейт, піди, будь ласка, приглянь за Бо. Може, просто?.. Гм…».

Я вийшла з кухні. Бо не робила ніякої шкоди, але я взяла її на руки й винесла надвір. Вона ставала важкенька, та я все ще могла її носити. Понесла її назад на пляж. Почали літати комарі, але я все одно там сиділа, навіть коли Бо стала на мене злитися, бо я злякалася виразу Меттового обличчя і не хотіла знати, що його таким зробило.

Якийсь час по тому, щонайменше через півгодини, Метт і Люк спустилися на пляж. Я не підвела на них очей. Люк узяв Бо на руки, відніс до краю води і повів її вздовж берега. Метт сів поруч зі мною, і коли Люк та Бо зайшли далеко вздовж берегових вигинів, він розповів мені, що наші батьки загинули: їхню машину вдарив ущерть завантажений лісовоз, чиї гальма не спрацювали, коли він їхав униз Гоністерським пагорбом.

Я пам’ятаю, як боялася, що він заплаче. Його голос тремтів, і він докладав значних зусиль, щоб тримати себе в руках, та я пам’ятаю, як мене паралізував страх, як я не наважувалася подивитися на нього, заледве дихала. Так, ніби це було найгірше, куди гірше, ніж незбагненні слова, що він мені говорив. Так, ніби Меттові заплакати було абсолютно непомисленно.