Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 10)
– Вона добра.
А потім мені більше не довелося відповідати на питання, бо міс Керрінгтон підійшла занадто близько.
– Добридень, – сказала тітка Енні, підводячись, щоб привітатися. – Я так розумію, ви – вчителька Кейті. Я Енні Моррісон.
Вони потиснули руки, швидше для годиться.
Тітка Енні запитала:
– Може, вип’єте чогось холодного? Або чаю? Ви йшли пішки аж із села?
– Так, – відповіла міс Керрінгтон. – Дякую. Я залюбки вип’ю чаю. Привіт, Кейт. Бачу, ти вся в роботі.
Вона злегка всміхнулась до мене, і я побачила, що вона нервує. Я мало що помічала в ті дні, але це помітила, бо це було так незвично.
– Кейт, як думаєш, не могла б ти зробити нам чаю? – запитала тітка Енні. – Можна взяти найкращий посуд, правда ж? Це ж для міс Керрінгтон.
Вона всміхнулась до міс Керрінгтон і зазначила:
– Кейт запарює чай найкраще з усіх, кого я знаю.
Я підвелася, зайшла всередину і поставила чайник на плиту. У будинку стояла мертва тиша. Бо була в спальні – тітка Енні залишила її там поспати після обіду, і вона виплакала всі сльози, але тепер, здавалось, заснула.
Доки чайник нагрівався, я стала на стільчика і зняла найкращий мамин запарник з найвищої в кухні полиці. Запарник був круглий, гладенький, насиченого кремового кольору, з гілочкою яблуні, намальованою на ньому, з декількома темно-зеленими листочками і двома дуже червоними яблуками. Яблука були не тільки намальовані, а й витиснені, так, що можна було долонями відчути їхню округлість. А ще в сервізі був маленький глечик для вершків і цукерниця з кришечкою, а також шість чашок, шість блюдець і шість маленьких тарілочок, усі з яблуками й на жодному ні щербинки. Тітка Енні розповіла мені, що цей чайний сервіз подарувала батькам на весілля одна леді з Нью-Річмонда і що він буде мій, коли я виросту, але тепер можу ним користуватися, якщо мені хочеться, коли особливо важливі люди приходять у гості. Я знала, що мені мало б бути приємно.
Я нагріла запарника і зробила чай. Поставила чайничок на найкращу тацю і вкрила його рушником. Додала дві чашки й два блюдця, молоко і цукор й обережно понесла до дверей. Я бачила міс Керрінгтон і тітку Енні через скло. Міс Керрінгтон говорила:
– Сподіваюся, ви не будете проти, міс Моррісон. Сподіваюся, ви не сприймете це хибно.
Тітка Енні побачила мене, підвелася й відчинила двері.
– Дякую, Кейті. Ти все так гарно зробила, – сказала вона. – А тепер нам із міс Керрінгтон треба дещо обговорити – може, ти могла б узяти квасолю на кухню і там закінчити з нею замість мене? Або можеш забрати її на пляж, якщо хочеш. Як ти хочеш?
– На пляж, – відповіла я, хоч мені було байдуже. Я зібрала квасолю, відерце, ніж, спустилася сходами з веранди й обійшла ріг будинку. Якраз за рогом впустила ножа. Скоріше за все, він упав просто мені під ноги, але трава була висока і я не бачила його. Я обережно перебирала траву пальцями ноги, тримаючи квасолю і відерце для неї, й почула, як міс Керрінгтон сказала:
– Я розумію, що це не моя справа, але відчуваю, що мушу сказати. Звісно, вони всі здібні діти, але Метт – інакший. Він має любов до знань… Він ерудит, міс Керрінгтон. Ерудит від природи. Він найрозумніша дитина з усіх, кого мені доводилося вчити.
– Та ні, два, – промовила тітка Енні.
– Лише один. Розумієте, він перескочив на рік уперед. І хоч він на два роки молодший за Люка, йому залишився всього рік. Він складе іспити навесні. І дістане стипендію в університеті. Це точно. Поза всяким сумнівом.
Настала тиша. Мої пальці намацали щось холодне й тверде. Я нахилилась і підняла ножа.
Тітка Енні сказала:
– Стипендії вистачить на все? На всі витрати на життя? На оренду житла?
– Ну, ні. Але її вистачить, щоб заплатити за навчання. І щось має вирішитися з житлом. Я впевнена, що вирішиться. Я впевнена, що можна буде знайти вихід. Міс Моррісон, я прошу вибачення, що так наполягаю на цьому, але ви мусите зрозуміти – якщо Метт не буде вчитися в університеті – це буде трагедією. Чесне слово, трагедією.
Хвилину по тому тітка Енні м’яко відповіла:
– Міс Керрінгтон, тут уже сталася ще більша трагедія.
– Я знаю! Святі небеса, я це чудово розумію! Але саме тому так несправедливо, що цей подвійний удар дістанеться саме Метту!
Тиша. Зітхання тітки Енні. Нарешті, м’яко, як і раніше, вона сказала:
– Думаю, ви не зовсім розумієте ситуацію. Якби ми могли, ми б допомогли Меттові. Ми б допомогли кожному з дітей, якби тільки могли. Але грошей немає. Я розумію, що це звучить неправдоподібно, але це справді так. Останні п’ять-шість років були дуже важкі для всіх ферм на Ґаспé. Обидва мої брати в боргах. Мій батько в боргах. Він уже старий, і в боргах, й усе життя теж не мав і цента.
– Але цей будинок…
– Гроші за цей будинок, разом з грошима, що залишив Роберт, будуть використані для того, щоб Люк закінчив педагогічний коледж, і забезпечать дуже маленьку суму, яку отримає кожна дитина, коли їй виповниться двадцять один рік. Дуже маленьку суму. Ми не можемо свідомо позбавити цього дівчат, тільки щоб Метт зміг учитися в університеті. У будь-якому разі цих грошей не вистачить.
– Але, напевно…
– Міс Керрінгтон, будь ласка, послухайте. Мені не варто було б цього говорити, це дуже… недоречно… Але я хочу, щоб ви зрозуміли. Я вдячна вам за турботу про Метта і хочу, щоб ви збагнули, як… як боляче це для родини. Роберт залишив так мало грошей, бо допомагав нам усім. Розумієте, він відчував, що зобов’язаний нам. Мої брати пішли на жертви, щоб у нього був шанс, він скористався цим шансом, досить успішно, отож, звісно, коли в нас почалися негаразди, він вирішив, що має допомагати. Що було дуже шляхетно з його боку… І, звісно, він не міг знати, що його діти… Він сподівався отримувати добру платню ще багато років.
Настала тиша. Я встромила ножа в квасолю.
Міс Керрінгтон холодно сказала:
– Трагедія, звісно. Як ви й сказали.
– Боюся, що так.
– Ви не могли б… Ви не могли б дозволити йому хоча б закінчити школу. Міс Моррісон, він
– Люба моя, у моєї сестри – не тієї, що забирає Кейт та Елізабет, іншої – четверо синів, усі вони заслуговують закінчити школу, всі вони заслуговують учитися в університеті, раз на те пішлося. Вони розумні хлопці. У нас у родині всі розумні, на мій погляд. Але всі вони тепер на риболовних човнах. Для них немає майбутнього навіть на фермі. Ви можете і це теж назвати трагедією, але з таким зіткнулися дуже багато людей. Правду кажучи, мені здається набагато гіршим те, що доведеться розлучити цих дітей, ніж те, що Метт не закінчить школу. Він і так уже освічений більше, ніж решта.
Знову мовчання. Я уявила міс Керрінгтон, що стиснула губи, як на уроці, коли сердилася.
Тітка Енні сказала:
– Цінуймо те, що маємо, знаєте. В тому автомобілі могли бути й діти.
Я спустилася на пляж. Коли закінчила обрізати квасолю, посиділа трохи, дивлячись на хвилі, слухаючи їх ритмічний шум. Шум хвиль, у всій його різноманітності, був тлом мого життя. Від народження він ніколи мене не залишав.
Через якийсь час я знову взяла ножа й притисла гострий кінець до пальця. Він розрізав шкіру, і виступила маленька крапля темної блискучої крові. Майже зовсім не боліло.
Глава 6
Ох, ці випадковості, хиткі маленькі епізоди, що визначають плин наших життів. Можна сказати, що моє життя повернуло в певний бік через смерть батьків – це зрозуміло, така значна подія вплинула б на будь-чиє майбутнє. Але й можна сказати, що воно повернуло в певний бік, бо того дня приходила міс Керрінгтон, я впустила ножа, а Метт, кілька годин по тому, все ще незграбно намагаючись мені допомогти, ставив і ставив питання, і так сталося, що Люк був присутній при цьому й намагався читати газету, а Бо репетувала…
– Ти порізала пальця, – зауважив Метт.
Ми сиділи на дивані. Вже повечеряли, я закінчила витирати посуд, після того як тітка Енні його вимила. Вона, безжалісно стараючись привчити нас до нових порядків, вкладала Бо спати. Та репетувала, і її було чути через двоє зачинених дверей. «Нє!» – волала вона. «Нє, нє, нє!».
Не тітка Енні, мала вона на увазі. Ми всі це знали, а тітка Енні – навіть краще за всіх.
Люк лежав на підлозі, спершись на коліна й лікті, вдавав, що читає газету. Він поклав підборіддя на стиснуті кулаки.
– Як ти порізала пальця? – запитав Метт.
– Ножем.
– А що ти робила ножем?
– Обрізала квасолю.
– Ти маєш бути обережніша.
Він сперся на спинку дивана, покрутив плечима і застогнав:
– Як болить спина! Краще вже обрізати квасолю, ніж займатися тим, чим ми із Люком займаємось, точно тобі кажу.
Він хотів, щоб я спитала, що вони робили. Я це розуміла, але слова, здавалось, ховалися десь так глибоко в мені, що я не могла їх видобути.
Він все одно розповів.
– Сьогодні ми скирдували солому. Це, скажу я тобі, одна з найжахливіших робіт. Пил забиває носа й рота, солома потрапляє під сорочку й штани, а ще той пил, змішаний із потом, налипає, як клей, між пальці, старий Пай стоїть, мов троль, спираючись на вила, й сподівається, що ми втратимо пильність і можна буде зі спокійною душею нас з’їсти.
Він хотів, щоб я засміялася, та це було понад мої сили. Але я таки йому всміхнулася. Він усміхнувся у відповідь і сказав: