Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 12)

– Дивися, Бо, – сказала я. – Бачиш павука? Він упіймав муху і тягне її додому, в гніздо, бачиш? А коли донесе, сплете навколо неї кокон, а потім, зголоднівши – з’їсть.

Я не намагалася розділити з нею своє зачудування, як Метт намагався розділити зі мною своє. Моя мета була не така висока. Я просто сподівалася, що вона зацікавиться, замість того щоб розізлитися, бо не мала сил справлятися з її істериками.

Однак не склалося. Я спочатку подумала, що складається, коли вона нахилилася й уважно дивилась на павука декілька секунд, але потім витягнула з рота пальця, підвелася, потупцяла вперед і наступила на нього.

Глава 7

Метт прийшов додому майже о шостій. Я чекала його на сходах веранди. Він запитав, чи Люк уже повернувся, а коли я відповіла – ні, то нічого не сказав. Відразу пішов просто на пляж, здер із себе все, крім трусів, і пірнув в озеро.

Я пішла за ним і тихо стояла на березі, споглядаючи, як з того місця, де зник Метт, розходяться по воді кола. Коли він випірнув, то скидався на тюленя, мокрий і глянцевий. Його тіло було розділене на світлі та темні частини: засмагле обличчя, шия і передпліччя, світліші груди та спина, і білі ноги.

– Принеси мені, будь ласка, шматок мила. Я його забув, – попросив він.

Тож я сходила в будинок і принесла йому мило.

Метт мився люто, тер своє тіло милом, втирав його у волосся. Потім кинув брусок на берег і знову пірнув у воду, залишивши по собі молочно-білу пляму в темній воді. Назад він плив здалеку.

Мило не можна кидати на берег, бо зчистити з нього пісок майже неможливо. Мило треба класти на камінь. Я підняла його, вмочила у воду і намагалася відмити, та пісок тільки глибше в нього загруз.

Метт приплив назад і вибрів із води.

– Кейт, не переймайся, – сказав він і забрав у мене мило. Коли ми йшли додому, він напружено всміхнувся мені, мимохідь, але то була не справжня усмішка, а просто гримаса.

Тітка Енні відкладала вечерю, доки могла, сподіваючись, що Люк таки з’явиться, але, врешті, ми сіли вечеряти без нього. Тітка приготувала свинячу ногу, а також на столі стояла велика миска яблучного пюре, мого улюбленого, але, як виявилось, їсти я його не могла. Я нічого не могла їсти. Ніби не могла проковтнути. В роті все збиралася слина і мені доводилося проштовхувати її вниз.

Бо теж було непереливки. Коли тітка Енні поставила перед нею вечерю, Бо скинула її на підлогу, тому тепер сиділа за порожнім столом, бліда від виснаження, з багряними тінями під очима, і похмуро смоктала великого пальця.

Метт їв розмірено, діловито, ніби закидав дрова в піч. Він перевдягнувся у чисті джинси й сорочку і зачесав волосся назад. Із волосся на комір скрапувала вода. На руках виднілися подряпини від соломи. До купання вони були чорні, але тепер яскраво червоніли.

– Ще свинини? – запитала тітка Енні, вдавано бадьоро. Якщо її й непокоїв Люк, вона не збиралася цього показувати.

– Так, дякую, – відповів Метт. Він простягнув тітці тарілку.

– Картоплі? Моркви? Яблучного пюре?

– Будь ласка.

– Яблучне пюре від місіс Лілі Стенович. Занесла сьогодні по обіді. Розпитувала про вас усіх. Сентиментальна душа. Все ж, з її боку було люб’язно принести яблучне пюре – мені не довелося чистити яблука. Кейт, я повідомила їй, що ви на пляжі, і вона так хотіла спуститися до вас і погомоніти, але я сказала, що ти зовсім зайнята Бо, й краще іншим разом. Овочі від Еліс Пай. Така дивна жінка. Дружина твого наймача, Метте.

Вона замовкла ніби в очікуванні відповіді, тож Метт кивнув.

– Що він за людина?

– Містер Пай?

– Так. Що він за людина? Приємно на нього працювати?

Метт прожував.

– Платить непогано, – відповів він нарешті.

– Не надто вичерпний опис, – промовила тітка Енні. – Розкажи нам ще щось про нього.

Їй було достатньо трагедій на день, тож ми мали вести належну розмову за вечерею хай там що.

– Ви хочете, щоб я описав містера Пая?

– Так. Розкажи про нього. Нам цікаво буде почути.

Метт розрíзав картоплину і наколов шматок на виделку. Було видно, як він перебирає прикметники й відхиляє їх.

– Я думаю, що він, певно, несповна розуму, – сказав він урешті.

– Заради Бога, Метте. Скажи чесно.

– Це і є чесно. Я думаю, що він, напевне, божевільний. Така моя думка.

– Божевільний у якому сенсі?

– Він злиться увесь час.

– Тоді це називається не божевільний.

– Скажений. Несамовито злючий. Шалений.

– Ви з ним сварилися?

– Я – ні. Він не зривається на нас із Люком – знає, що ми просто підемо геть. Він кидається на своїх дітей. Особливо на Лорі. Ви б чули його сьогодні в обід. Лорі залишив ворота відчиненими – ох, ви б тільки чули.

– Це серйозна справа, – осудливо сказала тітка Енні. Її не хвилювало те, як Метт описав свого наймача. – Ти можеш цього й не розуміти – ти не ріс на фермі, але якщо худоба втрапить на поле, то наробить багато шкоди. Може зіпсувати весь урожай.

– Та я розумію, тітко Енні! Я роками працював на тій фермі! І Лорі це розуміє! На жодному полі не було худоби. Хай там як, я не кажу тільки про сьогодні, я про увесь час. Старий Пай щохвилини на нього гнівається.

Метт старався не дратуватись, але я чула надрив у його голосі. Він так сердився на Люка, що йому взагалі не хотілося розмовляти, не кажучи вже обговорювати містера Пая.

Тітка Енні зітхнула.

– Це, звісно, погано, але ж не варто називати його божевільним. Більшість батьків і синів коли-не-коли проходять через складні періоди.

– О, так, це складний період, – відповів Метт. – Складний період, який триває вже чотирнадцять років, і стає дедалі складнішим…

Він замовк. Він помітив водночас зі мною, що Бо поводилася дивно. Вона більше не тримала в роті великого пальця і сиділа зі здійнятими ручками й розширеними очима. Мала була схожа на карикатуру людини, що слухає.

– Що це з нею таке, заради Бога? – роздратовано запитала тітка Енні, а Бо промовила:

– Юк! – й озирнулась, і справді, там таки був Люк, що йшов доріжкою вниз.

– Ось і він, – сказав Метт, опускаючи виделку і ножа й відставляючи стільця. – Тепер я його вб’ю.

– Сиди на своєму місці, Метте. Не треба нам такого.

Він її ніби й не чув. Він крокував до дверей.

– Ану сядь, Метью Джеймс Моррісон! Сядь на своє місце і послухай, що він скаже!

– Мені байдуже, що він скаже.

– Ану сядь!

Її голос дрижав, і коли я поглянула на неї, її підборіддя тремтіло, а очі були втомлені й червоні. Метт теж на неї дивився. Він запаленів. Промовив: «Вибачте!» – і сів.

Увійшов Люк. Він зупинився у дверях і подивився на нас.

– Привіт, – промовив.

Бо закректала і простягнула рученята, Люк її підняв. Бо притулилася личком до його шиї і палко його поцілувала. Він запитав:

– Я зовсім запізнився на вечерю?

Підборіддя тітки Енні й досі тремтіло. Вона ковтнула і вимовила, не дивлячись на нього:

– Ще дещо залишилося. Але захололо.

Люк дивився на Метта, а Метт витріщався на Люка.

– Та нічого, – відповів він неуважно. – Я з’їм і холодне.

Люк сів і посадив Бо собі на коліна.