Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 43)

У вітальні на підставці зі штучного дерева стояв телевізор, під ним – приставка для кабельних каналів. Збоку відчинені двері до ванної кімнати, де були ще одні зачинені двері, мабуть, до спальні.

Ніщо не натякало на Еммі. Проте дещо знайоме було в декорі помешкання чи радше в його відсутності. Явно чогось бракувало. На стінах і тумбах не було картинок. А коли я перейшла до спальні, відчуття лише посилилося. Простенький гардероб у шафі. Маленька коричнева скринька для прикрас на голій поверхні комода. Все чистенько й витерто.

У ванній кімнаті – біла шторка для душу, самотня зубна щітка, напівпорожні полички. Я уявила собі жінку, яку раптом випустили з тюремної камери у світ. І було зрозуміло, чому тут так мало особистих речей та інтер’єрних дрібничок. Вона починала все з чистого аркуша.

На кухні, за винятком посуду в раковині, було так само чисто. Відчувався слабкий запах мийного засобу. Так виглядало, що Бетані звикла підтримувати чистоту й завжди витирала поверхні.

Я відчинила холодильник і подумала, що молоко, мабуть, треба викинути. Інших харчів там не було, у шафках – теж. Я подумала, що мушу принаймні винести сміття. Зазирнула під раковину, знайшла там засоби для чищення й коричневий паперовий мішок. Але в мішку було не сміття, як я припускала, а розпечатані листи, перев’язані грубою гумкою.

Усі конверти адресовані Бетані Джарвіц в державну виправну установу. Зворотні адреси були з різних штатів, від різних відправників, у певні періоди якась адреса чи відправник переважали. Опустившись на лінолеум, я почала їх перебирати. Наразі я найближче підібралася до Бетані Джарвіц.

Листи поскладані у зворотному хронологічному порядку – від декількох місяців перед звільненням до початку ув’язнення.

Єдиний контакт Бетані із зовнішнім світом. Вісім років, відбиті в односторонніх розмовах. Єдина її справжня власність.

Серед тих листів були й такі, що відправляла вона, вони не надійшли до адресатів – повернено відправнику. Усі були запечатані – вицвілі пошарпані конверти з розмазаним чорнилом. Адреси відправлень були різні, але всі без імені одержувача, ніби Бетані марно намагалася когось відшукати. Усі ті листи вона відправила впродовж першого року ув’язнення.

Я відкрила один і прочитала повідомлення. Рядки були написані косим злим почерком і випромінювали несамовиту лють.

Не залишай мене тут. Ти про це пошкодуєш. Це була твоя ідея. ТВОЯ ІДЕЯ. Тобі від мене не втекти.

Відкрила ще одного листа, і ще – те саме. Звинувачення на адресу безіменної особи.

Я все розповім. У будь-який момент. Нехай де ти зараз, закарбуй собі це.

Цікаво, чи надійшла хоча б одна з тих погроз до потрібного адресата? Чи він знає?

У кінці стосу був лист без зворотної адреси. Поштовий штамп на конверті датований липнем, вісім років тому, відправлено з Бостона. Це було на початку її терміну. Лист усередині короткий, без підпису.

Я чекатиму, коли ти вийдеш. Я тобі допоможу. Обіцяю.

Це було повідомлення від Еммі? Мабуть, від неї. Про це свідчили дата та місце відправлення. Вона дотрималася своєї обіцянки. Я міцно стиснула в пальцях папір. Отже, Еммі приїхала сюди не випадково, а через Бетані. Цікаво, чи знала вона про ті розлючені листи, що, мандруючи просторами Америки, марно намагалися до неї дістатися, повертаючись без відповіді? Принаймні Аммі у своєму напівпідвальному помешканні нічого не отримувала. Чи усвідомлювала вона, яку лють хтось відчував і чим вона перед тією особою завинила? Чи просто не бачила небезпеки? Боже, Еммі, в яку ж халепу ти вплуталася?

Я підвелася з підлоги і принесла з передпокою поліетиленовий пакет від Зої. Висипала звідти на кухонну стільницю кореспонденцію Бетані. Зої мала рацію – рахунків там було чимало. Повідомлення про заборгованість за оренду житла, рахунок за електроенергію. Як і у випадку з Еммі, рахунків за телефон не було, і в цьому помешканні я ніде не бачила стаціонарного апарата. Гортаючи конверти, я намацала в деяких кредитні картки. Механічно пробігла очима інформацію про відправників – і просто заклякла.

Перегорнула назад, ще раз подивилася на ім’я та адресу у прозорому віконці конверта. Надіслано за цією адресою. Всередині я відчула на дотик пластикову картку. Але як одержувача було вказано Лію Стівенс.

Я впустила конверт на стільницю.

У скронях застугоніла кров, усе швидше й швидше наростаючи. Я втупилася в зачинені двері, відчуваючи, як підступає гаряча хвиля нудоти, відчуваючи присутність Бетані, яка виявилася не тією, що я думала.

Тоді в розпачі почала нишпорити по її речах, страшенно розлючена. Не лише на Бетані, а й на Еммі, за те, що заманила мене сюди. За те, як зі мною вчинила. Зі мною?! Я гарячково висувала шухляди комода, відчиняла кухонні шафки, шукаючи щось, але не знала, що саме. Під ліжком, між матрацом та пружинною сіткою, у шафках ванної кімнати. Мимохідь побачила себе в дзеркалі – навіжену – аж мусила одвернутися.

Я стояла посеред її спальні, важко дихаючи. Скринька для прикрас на комоді – усе, що впадало в око. Я просунула під ручку палець і підняла кришку. Декілька предметів біжутерії, на дні – дві підкладки з пористого матеріалу із заглибленнями для перснів. Але всі її каблучки зберігалися у правому ряді.

Я взялася за край лівої підкладки, і вона легко відстала.

Там були два папірці, притиснені до дерев’яного дна скриньки. Моя картка соціального страхування. І фотокопія мого водійського посвідчення. Зі зворотного боку на папері проступало чорнило, перелік фактів: дівоче прізвище моєї матері; зразок підпису – дуже близький до мого власного, проте ледь помітні відмінності таки були.

О, ні! Ні-ні-ні.

Я зібгала тремтячою рукою папірці і пхнула їх до задньої кишені штанів. Конверти з моїм ім’ям поклала собі до торбинки й повторно обійшла помешкання Бетані, зазираючи в усі можливі закутки.

Переконавшись, що нічого вартого уваги не залишилося, я постукала до Зої, чекаючи під дверима.

– Вона тут із кимось товаришувала? – поцікавилася я, коли Зої відчинила двері. – Хтось, із ким я могла би поспілкуватися?

– Ну, може, Ліам із 1С. Хоча зараз я б не назвала їх приятелями. Утім, на початку року вони якийсь час зустрічалися. Гадаю, Бетані товаришувала хіба з колегами по роботі. І за винятком спілкування з Ліамом, була відлюдьком. Я тут довше за інших. Решта мешканців з’являються та зникають. Ага! Ще одна дівчина іноді заїжджала. Не те щоб я тут стежила за Бетані чи щось таке, просто важко не помічати, коли живеш за сусідніми дверима. – Вона всміхнулася знову з дещо вибачливим виразом на обличчі. Я добре знала цей тип людей. Такі, як Зої, мусять знати все про всіх там, де мешкають. Якщо потрібно звертатися по інформацію, то до неї. Чудовий інформатор. – Можливо, Ліам знає трохи більше, – додала вона.

– Дякую. Я вже тут завершила, – сказала я.

Я зауважила, що Зої обвела мене здивованим поглядом, мовляв, не взяла з собою речей Бетані, по які приходила. Але мені було байдуже.

Я швидко збігла на перший поверх, знайшла двері з літерою «С» і постукала. Зсередини лунала музика, довелося постукати двічі, щоб там хтось почув.

Двері відчинив молодий чоловік із розкуйовдженим – і, мабуть, немитим – волоссям та червоними запаленими очима. Я помітила вглибині на дивані ще одного хлопця, музика виявилася звуковою доріжкою відеогри, в яку вони грали.

– Так? – сказав хлопець.

– Ви Ліам?

Він ще раз обвів мене поглядом, примруживши очі, – цікаво, чи зауважив він нашу з Бетані схожість? Чи її помічали лише ті, хто шукає?

– Так.

– Мені порадила Зої, сказала, що, ймовірно, ви можете мені розповісти трохи більше про Бетані.

Він заперечно захитав головою й уже зачиняв двері, але я поставила ногу.

– Я все розповів поліції, – сказав він. – Ми з нею вже давно не бачилися. Мабуть, місяців чотири. Останній, хто її бачив, – точно не я. І не останній, хто її знав.

– А ви знали її подругу? Дівчину, яка іноді в неї ночувала?

Він засміявся.

– Ні, я не знаю її друзів. Узагалі нічого про неї не знаю. Вона ніколи мене навіть не впускала до квартири. Завжди нарікаючи, що не прибрано чи щось таке. Я знав лише, що вона десь працює, але не маю найменшого уявлення, де саме. Вона ніколи не залишалася на ніч і не любила кудись виходити. – Він подивився в глибину свого помешкання, тоді знову на мене. – Я не можу бути вашою єдиною ниточкою, – додав він, ніби відповідальність – це надто великий тягар, який не вписується в його систему координат.

– А я тобі казав, – гукнув інший хлопець, не відриваючись від телевізора. Тоді, коротко зиркнувши, зупинив гру і втупився мені в очі. – Я йому казав, але він не послухав. Щось у ній було підозріле. Щось із тією дівчиною було не так.

Дорогою додому я намагалася згадати, коли востаннє чула такі слова на свою адресу.

Пейдж: «Щось із тобою не так». Ясна річ, це ж найпростіше пояснення. Так можна не дивитися правді в очі, не визнавати, що тебе водять за носа.

Мою статтю вже от‑от мали надрукувати. Я попередила Пейдж заздалегідь. За декілька тижнів. Зателефонувала й розповіла правду. Минуло чимало часу відтоді, як я виселилася з їхньої квартири.

– Я розслідую підозрілу смерть, – повідомила я. – І там випливло його ім’я. Просто хочу, щоб ти знала.

– Стільки років я від тебе нічого не чула, – відповіла вона, – і тобі раптом закортіло зі мною поговорити? Ти цілком зникла з нашого життя, а тепер вирішила розслідувати справу щодо мого чоловіка?