Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 45)
Після уроку я хотіла попросити Іззі затриматися, але вона вискочила з класу серед перших і на порозі навіть не обернулася в мій бік.
Я подивилася в комп’ютері на розклад її занять: четверта пара – історія мистецтв, а в мене в цей час вікно. Треба спробувати якось показати їй, що я готова сприяти та допомагати, бо помітила, що вона прийшла раніше й чекала на мене. Що я готова слухати.
Коли пролунав дзвінок на останній урок, я рушила до кабінетів історії, але у вестибюлі мене перестрів Мітч.
– Привіт, – гукнув він. – Ти ж не втікаєш раніше, га? – щиро всміхаючись, намагався пожартувати він.
– Ні, сер, – відповіла я, зробивши наголос на слові «сер», теж жартома. – Іду в медіацентр домовитися про час для моїх учнів.
Перший-ліпший привід, що спав мені на думку, адже ми з Мітчем стояли перед дверима бібліотеки.
Він підступив до мене ближче, озирнувся навколо, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує. Наші голоси луною відбивалися від стін порожнього вестибюля.
– Сьогодні вранці тут був тренер Кобб із документами.
– Я знаю, бачила.
– Він може тепер з’явитися в школі будь-якої хвилини. Я якраз тебе шукав. Не хотів, щоб ти натрапила на нього випадково в коридорі. – Мітч знову стишив голос. – Він тебе не потурбує.
Його слова сприймалися, як густий пересолоджений сироп, мені хотілося кудись негайно втекти.
– Дякую, Мітчу. Все буде добре.
– Мені було б спокійніше самому супроводжувати тебе до бібліотеки. Можеш телефонувати мені зі свого класу, і я прийду, байдуже коли буде така потреба. Я буду поруч, поки все не владнається. Поки не відновиться звичний порядок.
– Я його не боюся, – сказала я. – До того ж у нас в коридорах є відеокамери.
Мітч трохи схилив голову набік.
– У коридорах немає камер. Це датчики руху для світильників. Це ми учням кажемо, що вони є, Ліє.
– Ой, – сказала я. – Послухай, я тобі вдячна за пропозицію, але не хочу, щоби хтось носився зі мною як із писаною торбою. Принаймні дужче, ніж уже носяться. Не хочу, щоб усі думали, буцім мені потрібен супровід. Мені й так доволі непросто переконати учнів ставитися до мене серйозно.
Він усміхнувся.
– Не сприймай надто особисто. Річ у репутації, а ти її тут ще не заробила. Не хвилюйся, всьому свій час.
Точнісінько, як на моїй колишній роботі. Головне – репутація. Без неї нікуди.
Я почекала під бібліотекою, поки Мітч зникне за рогом, і попрямувала в інший бік, до кабінетів історії. У коридорі лунали голоси вчителів, двері класів були відчинені. Я зазирнула до кількох кабінетів, поки не знайшла Іззі. Вона сиділа за партою біля вікна й дивилася на вулицю.
Я стала біля відчинених дверей так, щоб інші учні не могли мене побачити, і кашлянула. Іззі обернулася на звук і, помітивши мене за порогом, кліпнула. Обличчя завмерло, ніби її заскочили на чомусь недозволеному.
Я не зводила з неї погляду, поки Іззі повернулася й підняла руку.
– У туалет, – сказала вона й узяла свою торбинку, перекинувши через плече.
Я попрямувала коридором до вбиральні, чуючи позаду її кроки. Ввійшовши всередину, я швидко перевірила кабінки – нікого. За моєю спиною біля входу з’явилася Іззі. Дівчина нерухомо завмерла на порозі жіночого туалету, вся напружена. Я не знала, що їй сказати, про що запитати. Але Іззі зреагувала на мій натяк, і це було достатнім доказом.
– Ти намагалася щось повідомити, мені дуже важливо це почути, – прошепотіла я. До біса гарні манери.
Іззі була налякана та розгублена, наче її загнали в глухий кут.
– Ніхто не повинен знати, що ви почули це від мене.
– Що саме, Іззі? – Я заплющила очі. – Кажи.
Вона якусь мить зиркала навколо й урешті зупинила погляд на наших відображеннях у кривих дзеркалах убиральні.
– Панно Стівенс, прошу вас. Ви ж нікому не скажете, що це була я? Знаю, що не скажете. Джерело інформації потрібно захищати, правда? Я прочитала ваші старі статті, ви там не згадували імен. Можете й мого не згадувати?
Я заклякла, обмірковуючи ситуацію. Газета з моєю статтею з’являється на ґанку. Запитання.
– Звісно, Іззі. Я нікому не скажу. – Але це її, вочевидь, не переконало. Щоб отримати щось, спершу треба самому дати щось. – Знаєш, чому я тут, Іззі? Чому більше не працюю там журналістом? Бо захищала своє джерело інформації. Бо не виказала її імені. Та дівчина була трохи старша за тебе. Ти знаєш про це з газети, яку мені принесла, правда?
Вона піднесла руку до вуст, на карих очах виступили сльози.
– Не хвилюйся, боятися немає чого, – сказала я.
І тоді вона заговорила, тихесенько, майже пошепки.
– Ми сусіди, тому іноді разом добираємося до школи. Часом виникає потреба прийти трохи раніше, щоб доробити домашнє завдання. Тоді сидимо в бібліотеці. Якось я випадково побачила на екрані комп’ютера відкритий лист. Прочитала лише тому, що увагу привернуло ім’я користувача – TeachingLeahStevens. І подумала, що у вас роман чи щось таке. – Іззі подивилася вбік, на дзеркало. – Таке мені спало на думку.
Подумала, що я закрутила з учнем? От чому я відчувала, що вона повсякчас ніби хоче показати: «Я дещо про тебе знаю». От чому була такою зухвалою на уроках, мовляв, тільки спробуй мені щось сказати, – Іззі думала, що має компромат.
Усі ті електронні листи, які, на мою думку, надсилав Кобб. Зараз я побачила їх геть в іншому світлі. Тео за бібліотечним комп’ютером важко дихає перед екраном. Енергійно й упевнено щось набирає на клавіатурі, очікуючи побачити мою реакцію.
– Усі думають, що це тренер Кобб вас переслідує, правда? От чому вас тоді викликала до дирекції поліція? Чому його заарештували? Тільки це був не
Електронні листи зі згадками, у чому я була вбрана. Телефонні дзвінки, ледь чутний шепіт. Передплачений номер, придбаний, вочевидь, без ідентифікації особи. Я вважала, що то був Девіс Кобб – уявляла його, коли слухала важке дихання в слухавці, уявляла, що він шепоче ті слова, уявляла його очі, що підглядають у мої вікна. Невже я собі це навигадувала? Мене почало нудити, у голові раптом запаморочилося, я почала кудись відлітати.
– Про це варто комусь розповісти, – сказала я й одразу збагнула, що вона розповідає. Саме це вона й робить – розповідає мені.
Як пояснити Іззі, що я вже не надійне джерело інформації? Що варто натомість звернутися до дирекції, до Мітча Шелдона, до Кейт Тернер?
– Не хочу, аби він дізнався. Будь ласка, не викажіть мене. Ми живемо поруч. Якщо він здатен із кимось ще так… – Вона не завершила свою думку, а я спробувала зібрати до купи власні думки. – Панно Стівенс? – Іззі дивилася на мене, немов очікуючи, що я вирішу. Чи дотримуватимуся своєї обіцянки?
– Я подбаю про це, Іззі. Обіцяю.
І я її відпустила. Почекала, поки вона зникне за дверима вбиральні, намагаючись усе поскладати в голові.
Погортавши екран, я знайшла номер, який так часто ігнорувала, тицьнула «виклик» і приклала телефон до вуха. Після першого гудка у слухавці пролунало системне повідомлення, що номер уже не дійсний. Позбувся, коли Девіса Кобба затримала поліція? Тоді ж припинили надходити ті електронні листи – останній я отримала після того, як із Девіса Кобба зняли підозри. Тео чув, коли мене викликали до керівництва. Про чутки він теж знав. Що Девіс Кобб мене переслідує. Що Девіс Кобб скривдив ту жінку біля озера. Невже це був хтось інший?
Пролунав дзвоник про закінчення уроку. Я стояла у вестибюлі серед потоку учнів. Заплющила очі, слухаючи голоси навколо, і уявила, як розчиняюся в тому потоці – я можу розчинитися, вірила, що можу.
Стільки штовханини, стільки галасу.
– Панно Стівенс? – почулося над самісіньким вухом. Я розплющила очі, обернулася й побачила перед собою Тео. – Усе гаразд? Панно Стівенс?
Я втупилася в Тео, як у когось нового. Когось гіршого. Усі ті повідомлення, які я видалила, надсилали зі шкільної бібліотеки, он там у кінці коридору.
Я розтулила рота, знову стулила. Згадала очі Іззі, її обличчя, страх, який відчувався в її словах.
– Усе гаразд, дякую, – відповіла я й рушила назад до свого класу.
Намагалася не показати, як ті слова мене зачепили, як кружляли в моїй голові, поки я йшла, й відчувала, що він стежить за мною, навіть зараз.
Розділ 31
Це був п’ятничний вечір, я сиділа вдома сама, чекала, коли все полетить шкереберть. Сушила голову, як діяти далі. Чесно кажучи, і гадки не мала. Не бачила правильного виходу, не могла цілком покластися на власну логіку, вагалася, чи насправді чітко все розумію. Я взяла телефон і набрала Кайла.
– Алло, – підняв він слухавку.
– Ті листи не від Девіса Кобба, – сказала я. – Це один із моїх учнів. І ті дзвінки пізно ввечері, імовірно, теж були від цього учня.
Тиша у слухавці. Я подумки уявляла, що він стримався сказати вголос.
– Хіба ти не спілкувалася з ним? Коли він дзвонив?