Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 34)

– Тоді авто. Коли ти востаннє бачила її машину?

Я замислено хитала головою. Намагалася логічно пояснити собі той факт, що машини Еммі немає вже декілька тижнів, а я цього не помітила. Я опустилася на найближчий стілець. Кайл сів поруч.

– Вона ставила її за будинком. Тобі варто оглянути це місце. Я не звертала уваги.

– Вона ставила її за будинком, – повторив він. – І тобі це не здавалося підозрілим? Ти не подумала, що, можливо, Еммі її ховає? Бо це не її машина?

Поки він про це не сказав, не здавалося підозрілим. Усе виглядало звичайно: це ж Еммі. Просто ще одне з дивацтв, якими вона славилася.

– Я не знала.

Навіть для мене така відповідь прозвучала як банальна відмовка. Як тоді, коли я виправдовувалася в кабінеті Лоґана.

Кайл заплющив очі, повільно і глибоко вдихнув.

– Хочеш трохи подробиць, Ліє? Будь ласка. Вісім років тому жодної Еммі Ґрей у Корпусі миру не було. Я отримав список усіх, хто був на місії в Ботсвані, такого імені там немає й близько. Вона не та, ким ти її вважала. Розумієш? – Він поклав руку на мою долоню. Безглузда спроба заспокоїти. – Вона брехала тобі про свою роботу. Про автомобіль. Ліє, на машині підроблені номерні знаки. Це авто без реєстрації. Її звуть не Еммі Ґрей.

Я затрясла головою. Думаючи про знайдену під будинком фотографію; про Еммі, яка мене прихистила. І не змогла примирити одного з іншим. Перед очима знову постала Еммі, яка, дивлячись мені в очі, зістрибує зі стіни.

Тоді, вісім років тому, я була ніким. Стояла під дошкою оголошень, викинута напризволяще. Розгублена, неприкаяна, не знала, кому вірити. І раптом перед тією наляканою беззахисною істотою з’явилася Еммі. То чого дивуватися, що вона була для мене рідною душею? Еммі була зі мною, коли мій захисний шар відновився. Існувала всередині моєї нової, грубішої шкіри. Коли Кайл казав, що я її зовсім не знаю, я йому інстинктивно не повірила. І коли викладав факти на підтвердження своїх слів, мені спало на думку лише: «То й що?».

То й що, якщо це не її справжнє ім’я? Не її номерні знаки? Не її робота? Якщо покопатися, кожен із нас – таємниця, яку треба розгадати.

І хіба це не те, чого всі шукають? За кавою, за склянкою алкоголю, на інтернет-сторінках знайомств, за безконечними порожніми балачками? Хіба ми не сподіваємося знайти когось, хто схоче копнути трохи глибше, розкрити такі сторони твоєї особистості, про існування яких ніхто й не здогадувався? Когось, хто схоче пізнати тебе справжню, заховану глибоко всередині? Ми хочемо знайти людину, яка вважатиме нас важливішими за свою роботу. Важливішими за свої моральні стандарти. За своє слідство та очікування. Людину, яка обере варіант «В». Яка знатиме, що ви накоїли, але однаково поставить вас на перше місце.

Для Еммі я завжди була на першому місці. Важливіша за гроші, хлопців та хоч які моральні норми. Я зрозуміла це від самого початку, відтоді, як побачила в її руці ножа.

То й що, якщо в підвалі знайшлася фотографія Бетані Джарвіц? То й що, Ліє? За схожих обставин Еммі мене б не виказала. А, Б чи В? Немає жодних сумнівів, який варіант обрала б вона.

Але тоді я подумала: «Ти ж її зовсім не знаєш». Усе, чим вона з тобою поділилася, було витвором її уяви. Я знову згадала той день, коли ми познайомилися. Еммі знову дивилася на налякану беззахисну істоту, доволі знайому, до речі. І тепер я бачила її з нового боку. Глобальні зміни, зіткнення світів, момент, коли хтось змінюється просто на очах, – початок кінця.

Я вважала, що вмію помічати важливі речі. Що не пропущу цікавої історії там, де інші й не подивляться. Що можу розпізнати правду, перш ніж її помітить хтось інший. Але для цього потрібно наблизитися до неї впритул. Прослизнути всередину чужого світу.

Мої кордони слабкі, я знаю. Особливо після того, як мені неодноразово на це вказали. Я плутаю професійне та особисте. Вони часто накладаються одне на одне, і важко збагнути, де закінчуються їхні межі й де починаються.

Еммі впустила мене до себе додому, а я впускала її до своєї спальні, до своїх думок, аж поки почала бачити в її помилках свої власні.

– Яке в тебе прізвище? – запитала я в неї.

Вона всміхнулася, перш ніж відповісти.

– Ти не знаєш, справді?

Виграла час. Хитрий блиск в очах, між нами стоїть пляшка горілки.

– Ґрей, – нарешті сказала вона, наче випробовуючи, немов напівжартома.

А коли Донован попросив продиктувати по літерах, я була переконана, що десь бачила це слово, і знала, що правильно писати…

Еммі хитро блиснула очима, бо прочитала мені своє прізвище з етикетки на пляшці горілки, – і їй було цікаво, чи я помічу. Я не помітила тоді. Хоча це була неприхована брехня, така очевидна. Вона, мабуть, подумала, що я все бачу, і їй було байдуже.

Я не та, за кого ти мене маєш.

Я тобі не скажу.

Я ніхто.

Я заплющила очі, відчуваючи, як у серці від того, що мій світ перевертається догори дриґом, почав закипати гнів і огида. Я була непевна, стосувалося це Кайла чи Еммі.

– Гадаю, тобі варто піти, – сказала я йому. – Ще хтось не те собі подумає.

Кайл не встав. Пильно подивився мені в очі, і я помітила, що він вагається. Тоді зиркнув на годинник над раковиною й видав дивний горловий звук – наче я його страшенно дратую. Але врешті таки сказав:

– У тебе буде обшук.

Судячи з нашої розмови, Кайл не мав наміру цього повідомляти. Але чи то заради себе, чи то заради мене – не знаю напевне – все-таки вирішив попередити. Можливо, вважав, що зобов’язаний переді мною, щоб дати нам обом другий шанс; можливо, сподівався на бартерний обмін. Причина була неважлива.

– Поліція вже підготувала клопотання. Незабаром отримають ордер.

– Що шукатимуть? – тихенько запитала я, щоб не порушити рівноваги моменту.

– Ножа, – теж тихенько відповів Кайл.

Ніж.

– А також, – додав він, – особисті документи. Усе, що може підказати, з ким маємо справу.

Мені знову почувся її сміх, знову привиділася пляшка між нами – а може, вона була розвернута до мене?

– Обшукуй, – сказала я. – Вперед. – Я промовисто махнула руками навколо себе.

– Ти даєш згоду?

– Так, – підтвердила я.

Мені не було чого приховувати. Поліція тут нічого не знайде – я вже все перекопала. Вони мені потрібні, щоб виключити з розслідування цей будинок, мене, – і нехай продовжують пошуки деінде.

– Мені доведеться оглянути все, Ліє.

Я подумала про знайдену під будинком коробку – добре, що поклала її в багажник. Заради Еммі й заради себе, поки не з’ясую, що вона тут робила. І там немає ні ножа, ні документів. Отже, я жодним чином слідству не перешкоджаю.

– Уперед. Можеш починати.

Він підвівся й, не виходячи з приміщення, комусь зателефонував.

Потім видобув із портфеля спеціальний бланк, де я мала поставити підпис, даючи згоду на проведення обшуку. Я остовпіла, спина та плечі задубіли. Він приготував бланк заздалегідь. Невже спланував усе наперед?

Ручка в руці тремтіла, але ж я вже погодилася. Я притиснула перо до паперу і спостерігала, як розтікається чорнило.

– Ось. – Я підсунула підписаний бланк до нього. Кінчики пальців на тлі столу побіліли.

Він схопив папір і розвернув до себе, не підводячи очей.

– Ти можеш піти, можеш залишатися, – сказав він, дивлячись на вулицю крізь розсувні скляні двері.

– Я залишуся, – сказала я, сподіваючись, що він побачив у шибці моє відображення. Сподівалася, що бачить, як я стою позаду нього, склавши на грудях руки, і з яким виразом дивлюся на нього.

Я опинилася на крок позаду, але таке вже не повториться.

Кайл нав’язував свою гру, вирішуючи, чим саме і як зі мною поділитися. Точнісінько, як я раніше. Він переслідував якусь мету. Цікаво, яку саме? Яка в мене роль? Допомогти просунутися далі в його справі, підступити ближче до Еммі? Знайти її, більше дізнатися про неї завдяки мені? Невже я була для нього лише джерелом інформації, яким можна крутити як заманеться?

Мене обкрутили. Тут, на новому місці, я призвичаїлася рухатися повільніше, дозволяючи часу наздоганяти. Забула й надто самозаспокоїлася.

Прокидайся, Ліє. Прокинься.

Розділ 24

Спершу я вважала, що ми з Кайлом у пошуках Еммі на одному боці. Але тепер Кайл уже не був моїм однодумцем, який нещодавно стояв у її спальні, уважно вислуховуючи мої аргументи. Поліція вирішила, що Еммі – лише елемент повної, справжньої картини, лише її частинка. Якщо для аналізу ДНК потрібен її гребінець, зубна щітка чи якийсь предмет одягу, вони могли просто попросити. І я б видала їм ці речі.

Але натомість вони захотіли розглянути її під лупою, ніби Еммі мала що приховувати. Я згадала про годинник Джона Гікельмана з відбитками моїх пальців. У цьому домі мої відбитки всюди. На всіх тих розкиданих по хаті дрібничках, які вона десь поцупила, а я про їхнє походження ніколи не питала. На коробці з підвалу з фотографіями.

Я вже ретельно обшукала всі її шухлядки, кімнату та шафу. Аби переконатися, що всі її таємниці надійно захищені, як вона захищала мої. Еммі сама була суцільною таємницею. Можливо, саме тому я не боялася ділитися з нею своїми секретами, адже після нашого знайомства я певний час була наче не своя і ще не сприймала Еммі як реальність. Або ж через те, що вона була для мене геть незнайомою людиною, з тими карими очищами, а через три місяці мала вирушати на місію Корпусу миру – на край світу, де не буде зв’язку з цивілізацією. І я вважала її надійним сховищем для своїх таємниць. Так і сталося. Потрапила під її чари й усе розповіла.