Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 33)
Пульс різко підскочив, шкірою пробіг легкий морозець, я відчувала, що зараз дізнаюся про справжню Еммі. Узяла в руки першу фотографію з трохи пожовклими від часу кутиками. Це був знімок якоїсь білявки з довгим хвилястим волоссям, у штанях кльош із високою талією. Вона комусь усміхалася. Судячи зі вбрання, ровесниця моєї матері. На шиї в неї висів кулон – і, хоча він був надто дрібний на фото, я роздивилася, що він темний, овальної форми. Надто разюча схожість, щоб не впізнати, що це той самий кулон, який носила Еммі. Той, який я знайшла на нашому задньому ґанку.
Вочевидь, це була її мати.
Наступна фотографія пристала лицьовим боком до картону. Я легенько підважувала кутик, поки він не відстав. Перевернула, присвітила ліхтариком, глянцева поверхня блиснула надто яскраво. Я аж примружилася, поки призвичаїлися очі. Обличчя дівчини, зблизька, на тлі синього неба. Дівчина з каштановим волоссям, очі сяють, усміхається просто в об’єктив камери, просто до мене. На якусь коротку мить я навіть завагалася, чи не в мене, бува, Еммі забрала цю фотографію. Я була в старших класах дуже схожа на цю дівчину, на сімейних фото поруч із Ребекою.
Але не могла згадати. Ні того тла, ні моменту, коли хтось каже: «Усміхайся», ні дещо тонших рис цього обличчя. Я уважніше роздивилася її усмішку, щілинку між зубами, ледь розтулені губи, і врешті згадала – знімок, який мені показувала поліція, але молодша версія.
Я тримала в руках фото Бетані Джарвіц. Багаторічної давності.
Еммі знала її раніше.
І раптом дротик, який вона буцімто кинула на карту, випадкове місце, куди ми перебралися, і те, що ми взагалі тут опинилися, – усе це виявилося не таким уже й випадковим. І вся ця історія, вочевидь, почалася декілька місяців тому, а я навіть не помітила. Нічого навіть не запідозрила. Можливо, вона почалася ще раніше.
Перенесемося на вісім років і три квартири назад, до дівчини, яка сидить на кам’яному парапеті біля оголошень про пошук співмешканців і уважно придивляється до мене.
Зістрибує й підходить ближче.
Ближче.
Розділ 23
Коли Кайл постукав у двері, я саме відтирала нігті щіткою Еммі, яку взяла серед її речей під раковиною, бруд в’ївся на смерть і не відходив.
– Хвильку! – гукнула я.
Подумки пробіглася пунктами контрольного переліку, руки над раковиною тремтіли: коробка – в багажнику авто; замок – також кинула всередину; ключі від машини… чи поклала я їх назад до торбинки?
Перш ніж вийти до передпокою і впустити Кайла, оглянула штани та лікті, чи немає залишків бруду.
– Привіт, – сказала я.
Я намагалася заспокоїти розбурхані нерви, зосередитися на Кайлі, але думки невідступно поверталися до коробки – до її вмісту та запитань, на які ще немає відповіді. Поліція вже заглядала під будинок; і дуже пощастило, що вони не знайшли коробку раніше за мене.
Кайл, усміхаючись, простягнув руку з ключами від моєї машини на вказівному пальці.
– Ти забула на даху машини, – сказав він.
Я забрала ключі з його руки.
– Дякую. Щось я цього тижня геть неуважна.
Він кивнув і озирнувся через плече на дорогу.
– У мене обмаль часу, – сказав він.
– Гаразд, – сказала я й подумала, що він знову когось чекає, як минулого разу.
Кайл нерішуче завмер на порозі. Не ступив ані на крок ближче, не сідав за стіл, хоча за нами ніхто не спостерігав.
– Тут така справа, Ліє… я очолюю розслідування вбивства Фінлі.
Я кивнула. Це було зрозуміло ще раніше, по тому, як він керував поліціянтами біля озера.
– Ага, – сказала я, відчувши, наче на голову вилили відро холодної води. – Тобто більше не можеш зі мною спілкуватися? Ти це маєш на увазі?
– Ні! – вигукнув він. – Зовсім ні. Але ти свідок у справі, ти якимсь чином до неї причетна.
У мене все впало. От маєш! Те, чого так не хотілося, тепер неможливо уникнути. Я знала, що це станеться, ще коли побачила, як із озера витягли машину Еммі. І навіть раніше, коли з розірваним ланцюжком у руці оббігла будинок, коли звернулася до поліції. Проте не очікувала, що станеться саме так. Не з такого боку. Не від чоловіка, з яким спала, якого запросила до себе додому.
Він простягнув руку до мого ліктя, але я відступила.
– Я не можу виявляти преференцій, – додав він.
– Преференцій? Даруй, а що інші свідки збираються скаржитися?
– Складається не найкраще, – промимрив він, вочевидь, спробувавши викликати в мене усмішку.
Але я сказала з серйозним виразом обличчя:
– Що тебе так турбує?
Кайл різко видихнув, пригладив рукою волосся, уникаючи мого погляду. Чогось він таки не договорював. Чогось я таки не розуміла.
– Гадаєш, це, – я махнула рукою між нами, – якимось чином накладає тінь на всю справу чи на твою роль? Тебе непокоїть, що збоку виглядатиме на те, що ти мене використовуєш, Доноване? – Він здригнувся, коли я назвала його на прізвище. – А ти можеш усунутися від командування слідством?
Кайл відступив на крок назад. Він був заскочений, вагався.
– Кращої за мене кандидатури в нас немає. Я вже розпочав пошуки Еммі. Я вже взявся за Джеймса Фінлі.
Яка знайома думка! Яка ж, виявляється, тонка межа між близькістю, що затьмарює холодний розсудливий погляд на справу, і близькістю, яка працює на її користь! Кайл Донован дізнався про Джеймса Фінлі, бо я підказала йому, де шукати. Дослідив його минуле, бо я скерувала його. Впізнав машину Еммі, бо я вже її описала.
Йому відомо про Еммі більше, ніж будь-кому з місцевих, окрім мене. Саме завдяки мені Кайл був найкращою кандидатурою.
– Ну, то кажи як є. – Він мені зобов’язаний хоча б бути щирим.
– Не хочу, щоб ти подумала, ніби це для мене нічого не означало.
Я засміялася. Ну, ясна річ!
– Це лише на деякий час, – додав він. – Ненадовго. Поки не з’ясуємо всіх деталей.
– Та ніхто не перейматиметься, – сказала я.
– Ще й як перейматимуться.
– Ні! – відрізала я, здивована зловтісі, яка вихлюпнулася з мене, невідомо звідки взявшись. – Усім байдуже, коли це сталося між нами. Важливо, що воно сталося. А коли – не має значення. Надто пізно щось виправляти. Якщо ти справді так переймаєшся, що це тебе якось заплямує, то ти вже заплямований.
Він кліпнув очима, напружив обличчя, подивився на мене інакшим поглядом.
– Мені дуже прикро, – сказав він таким тоном, ніби я відчайдушно намагаюся втримати хлопця, благаю, як жалюгідне посміховисько, щоб не кидав. Кайл прокашлявся. – Ти вирішила залишатися тут і надалі?
– Що? Плануєш забігти в гості?
Ті ж слова, що я казала напередодні ввечері, набули нового забарвлення, з’явився злий сарказм і гнів.
– Ти казала, що тобі тут лячно самій. Я подбаю, щоб нічні патрулі додали твій дім до своїх маршрутів. Я теж буду на зв’язку. Можеш телефонувати в будь-який час.
– Я вже тобі телефонувала, але досі не отримала відповіді. Хто той свідок, що нібито бачив Девіса Кобба біля озера?
– Ліє, тривають слідчі дії. – Відмовка, якої тиждень тому не було.
– Ти ж уже мені чимало розповів.
– І не повинен був, Ліє.
– Не можеш поділитися інформацією щодо Девіса Кобба? Я гадала, це інша історія. Різні справи.
Але я сама дізналася більше, навіть якщо до кінця того не розуміла. Фото Бетані Джарвіц, знайдене під будинком. Не така вона була вже й випадкова особа. Не таке вже й випадкове обличчя. Між справою Кобба й Еммі існує зв’язок, справжній зв’язок. І про нього знаю лише я.
Він роздратовано стиснув зуби, але не відступив.
– Джеймс Фінлі вже декілька тижнів мертвий. Ще раз – коли ти бачила Еммі востаннє? Мені потрібен час. Точний час.
Наче це якась гра, і спершу я мушу йому щось дати. Він не питав про Еммі, як про жертву. Тепер він запитував про неї, бо я була свідком, а вона – підозрюваною.
Я відчула, що закриваюся, відгороджуюся від нього.
– Я вже тобі все розповіла.