Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 31)
Я згадала ту ніч – ніч, коли все змінилося. Гавкіт сусідського пса, жінку, яку знайшли біля озера, – того дня я зрозуміла, що Еммі зникла.
Пронизливі звуки серед глупої ночі.
Вони почали допит того ж вечора, всі троє за кухонним столом, з ручками та блокнотами. Знову цікавилися, коли я бачила Еммі востаннє – судячи з попереднього огляду тіла, Джеймс Фінлі був мертвий уже тривалий час. Тепер вони були дуже уважні. Зупинялися на найдрібніших деталях. Повторювали по-різному одне й те саме, кружляли навколо, від чого я наїжачувалася. Мене дратувало те, як вони ставлять запитання, роблять певні натяки, але прямо своєї підозри не називають. Начебто сама Еммі може бути підозрюваною. Тож мені довелося «домалювати» історію. Я мусила їх переконати: це не вона. З нею щось трапилося.
Тож коли вони запитали про її душевний стан, про те, чи Еммі була налякана, чимось занепокоєна, я відповіла, що можливо. Розповіла про ранок того дня, коли вона зникла, про те, як щось у лісі коло нас привернуло її увагу. Про те, як вона мене заспокоювала, просила не хвилюватися, як я тоді дуже поспішала й поїхала на роботу. Я помітила, що Кайл сприймає мою історію дещо інакше, ніж раніше. Цього разу я розповіла більше деталей, змалювала повнішу картину – а отже, казала правду. Мені не варто було нічого приховувати.
– Я віддала інспекторові Доджу її ланцюжок, – додала я, щоб запам’ятали.
Вона відбивалася від когось на задньому ґанку. Ланцюжок розірвався й упав на землю, Еммі по нього не повернулася. Вона вже не могла повернутися.
– А це характерна для неї поведінка? Просто зникнути? Зненацька кудись поїхати? – запитав Кайл.
– Ні, – сказала я, але відповідь зависла в повітрі, незавершена, непереконлива. Певно, вони це побачили, відчули сумнів у моєму голосі.
– Гаразд, – сказав Кайл, відсуваючи крісло, щоб підвестися.
– Дякуємо за допомогу, панно Стівенс, – додав Кларк Іґан, повторюючи рухи Кайла, інспектор Додж – теж.
– Ви собі дасте тут раду самі? – запитав Кайл, хоча його обличчя нічого не виражало. Нічого, що б змусило інших щось запідозрити. Нічого, що б показало мені, чи цей вияв турботи був чимось більшим за звичайну ввічливість.
– Так. Я геть виснажена, – відповіла я, зауваживши, що його губи ледь помітно сіпнулися, виказуючи таємницю, відому лише нам двом.
Вони залишили все як було, навіть білу каністру поклали назад під ґанок, хоч і не так глибоко. Втім, коли я зачинила за ними двері та замкнулася, дім здавався дещо незвичним. Відсунуті стільці, ще не вивітрені нові запахи. На підлозі сліди черевиків. Я не могла згадати, чи вони були там раніше – все було не таким, яким здавалося.
Я спостерігала, як із двору виїжджають автомобілі, як тьмяніє і зникає світло фар. В уяві постала Еммі, яка пильно вдивляється в ліс за нашим домом. Я знову почула запитання Кайла: «А це характерна для неї поведінка?». Знову почула той сумнів у голосі, що охопив мої думки.
Думала про те, що розповіла Кайлу. Про те, як Еммі вночі іноді тікала до моєї спальні, коли приводила когось додому. І як залишалася зі мною до ранку, за замкненими дверима, чекаючи, поки вони підуть.
Вона завжди показувала своїм кавалерам такі фокуси. Просто ніколи не вчиняла так зі мною.
Розділ 21
Попри те, що я сказала Кайлу, заснути мені не вдалося. Повсякчас учувалося, що під ґанком тварини: коти, кролики; можливо, ведмеді. Я згадувала тінь, яку побачила біля входу, ввімкнене світло в домі після того, як Еммі вже зникла. І знала, що то не міг бути Джеймс Фінлі. Він, за словами Кайла, уже довго був мертвий. Це вся інформація, яку вони могли надати зараз, хоча колись згодом патологоанатом обов’язково повідомить трохи більше.
Проте факти були такі: хлопець, із яким зустрічалася Еммі, мав кримінальне минуле. Її машину знайшли в озері з Джеймсом усередині. Еммі досі немає. Я знову згадала скрегіт під ґанком. Час, коли його почула. Може, Еммі туди поверталася по щось? Може, коли вона вночі світила під ґанком ліхтариком, то знайшла схованку й подумала: «О! Мені таке треба». Може, використовувала те місце для своїх потреб, знаючи, що я там ніколи не шукатиму. Що побоюся туди лізти.
Я знала, є дві можливі версії того, що з нею сталося: Еммі десь лежить мертва, як і Джеймс Фінлі, – можливо, на дні озера, але не факт. Або ж могла кудись утекти, бо вплуталася з тим Джеймсом Фінлі в якусь халепу.
Еммі не вперше потрапила в халепу. Мало не встромила Аронові в руку ножа; украла годинник із квартири Джона Гікельмана; вона завжди загравала з небезпекою, провокуючи її наблизитися.
Одного разу в барі її звинуватили в злодійстві. Якийсь чоловік схопив її за руку, нахилився і сказав: «Я бачив. Ви взяли гроші з барної стійки. Не ваші гроші. Я бачив».
Вона висмикнула руку, але він схопив її знову. Тоді вона дістала з кишені п’ять доларів, жбурнула йому банкноту й вибігла геть, потягнувши мене за собою. Всю дорогу вона реготала, я бігла поруч, нервово гигикаючи, бо годі було стриматися, але на кожному розі з острахом озиралася через плече. Боялася, що за нами женуться. Мабуть, підозрювала тоді, що колись Еммі таки щось наздожене.
Зараз вона, можливо, десь ховається, і їй досі загрожує небезпека. А заодно, ймовірно, і мені. Щоправда, вона б мене не кинула тут напризволяще, якби знала про небезпеку. Вона б не кинула – принаймні та Еммі, яку я знала.
Вісім років тому Еммі, лежачи на бетонній підлозі й заклавши ноги на канапу, раптом прорізавши своїм голосом туман, яким горілка огорнула наші голови, сказала:
– Усі взаємини поділяються на три категорії. Три. Не більше.
Вона схилила голову набік, розсипавши навколо волосся, щоб перевірити, чи я ще слухаю, чи вже сплю. Я страшенно любила моменти, коли Еммі плела всякі байки, а я мовчки слухала.
Вона знову задерла голову до стелі.
– Так-от. Суто гіпотетично. Візьми когось зі знайомих. Будь-кого. Припустимо, ти знаєш, що ця особа когось убила. Вона тобі телефонує і в усьому зізнається. Як ти діятимеш? А: викликатимеш поліцію. – Вона виставила великий палець. – Б: нічого не робитимеш. – Вказівний палець. – Або В: допоможеш позбутися тіла. – Вона підняла середній палець, а тоді розчепірила всі три пальці перед обличчям, очікуючи, що я відповім.
Я засміялася, зрозумівши, що вона не жартує.
– Ось так просто?
– Так просто, – повторила вона. – Щоб зрозуміліше.
Еммі сприймала навколишній світ тільки так – чорне або біле, іншого не існує. Три варіанти – і все. Байдуже, що були проміжні комбінації, що вони будь-якої хвилини могли змінитися, щохвилини змінювалися. Як от Пейдж і Ноа спершу були в одній категорії, а потім потрапили до іншої. Ми всі не стоїмо на місці. Еммі замість сказати прямо, що має на думці, говорила загадками, і цього разу, мабуть, то було: «Я тебе люблю».
Власне, я й сама багато років класифікувала людей саме в такий спосіб. Визначала, наскільки хтось сподобався, або оцінювала статус стосунків на основі однісінького запитання з кількома альтернативними варіантами відповіді.
Займався світанок, світ повертався до життя. Перш ніж приймати душ, я схопила з кухонної шухляди ліхтарик і спустилася з ґанку дерев’яними сходами. Стала навкарачки, земля була холодна, суха глина прилипала до долонь та одягу. Тримаючи однією рукою ліхтарик, поповзла до білої каністри, яку Додж запхнув назад під будинок. Аби не залишати відбитків пальців, я, наслідуючи поліціянтів, обгорнула каністру подолом футболки. Зняла кришку. У ніс ударив специфічний хімічний запах, як у відбілювача.
Усередині була дерев’яна паличка для розмішування, цупкі жовті рукавиці, засоби для чищення, шорстка щітка для підлоги. Я спробувала уявити, як Еммі відкриває пляшку з хімічним засобом, як надягає ці жовті рукавиці, як тримає в руці щітку.
Та каністра могла стояти тут роками, а власники користувалися її вмістом, коли треба було прибрати будинок перед заселенням нових мешканців. Я закрила кришку й поповзла далі, до ями, яку помітив Додж. Купка розкопаної землі, невелика кругла ямка, завбільшки з нору для якогось звіра. Виглядало на те, що яма недостатньо глибока, аби там щось закопати. Замала, щоб замаскувати якісь речі, якщо Еммі мала таку потребу.
Я вже збиралася виповзати назад на сонце й раптом почула чиїсь кроки. Зовсім поруч, але за межами мого поля зору. Кроки з’явилися нізвідки. Я не чула ні машини, ні чиїхось голосів. Затамувавши подих, я намагалася вигадати якесь пояснення, чому полізла під будинок, якщо це поліція. Але на ґанок ніхто сходами не підіймався. Кроки перемістилися вздовж будинку, повернулися, на якусь мить завмерли, а тоді потупотіли далі. Наче хтось заглядав у кожне вікно. Шукав мене. Підглядав за мною.
Я затамувала подих, вимкнула ліхтарик, відповзла ще глибше, відчуваючи, як у скронях шалено пульсує кров. За дерев’яною опорою був темний закуток. Те, що могло там у темряві ховатися, лякало мене менше, ніж те, що чекало назовні. Я дихала надто гучно, серце калатало мов навіжене, я була переконана – людина за стіною знає, що я тут. Позадкувала далі, поки не вперлася у щось ногою. Сіла на землю й відчула, як щось тисне в хребет – щось стирчало зі стіни.
Мало не підскочила. Намацала виступ рукою. Щось залізне, округле, з коліщатками… Висячий кодовий замок! Я стиснула його в руці й почула, що кроки віддаляються. Потім посвітила ліхтариком – замочок, такий як на учнівських шафках. Він замикав невеличкі дерев’яні дверцята. Під нашим будинком був підвал, про який я раніше не знала і якого не виявила поліція.