Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 47)

МЕРІЛІН: Багато?

КАРМАЙКЛ: Так, багато! До чорта! І ви — ще двоє таких!

МЕРІЛІН: Ми не ще двоє таких! Ми не думали, що це весело!

ТОБІ: Ми хотіли урвати трохи бабла! Ми не хотіли вас образити!

КАРМАЙКЛ: А я образився!

МЕРІЛІН: Ми бачимо, що ви образились. Бо це образливо.

ТОБІ: Але ми в основному таким не займаємося...

МЕРІЛІН: Ми торгуємо «травою»!

ТОБІ: Торгуємо «травою». Руками не торгуємо.

МЕРІЛІН: Ми цю руку взяли в музеї, у відділі аборигенів.

ТОБІ: Ми не хотіли, щоб було жорстоко. Ми хотіли вас кинути на пару соточок баксів.

МЕРІЛІН: Ми ж навіть ціну не заломили. Ми не заслужили смерті!

КАРМАЙКЛ: Заслужили, якщо я поливаю вас бензином.

МЕРІЛІН: Ми вмремо через нещасні п’ятсот баксів?

КАРМАЙКЛ: Правильно!

МЕРІЛІН: Чесно кажу — це надмірна реакція з вашого боку. (Пауза.) Правда, Тобі?

ТОБІ: Правда. Надмірна, типу.

Кармайкл відкидає каністру вбік, проходить поміж рук, помічає їхні кросівки.

КАРМАЙКЛ: Нащо ви пороззувалися?

ТОБІ: Ми кидалися кросами у свічку. Пробачте.

Кармайкл збирає їхні кросівки.

КАРМАЙКЛ: Є щось дивне зі взуттям. У мене небагато взуття. Власне кажучи, одна пара. І часом я, буває, лежу вночі у ліжку, дивлюся на свої туфлі й думаю: «Чи це остання пара взуття, що я ношу?». Розумієте? «Чи та це пара взуття, в якій я вмру?» Бо ніхто ніколи не знає, коли вранці взувається, що це може бути та пара взуття, в якій він умре. Ніхто переважно не знає. Але, скажу вам: ви знаєте. Обоє знаєте. Тому беріть свої шкари, взувайтеся й поставимо крапку на цій пекельній херні.

Кармайкл кидає їм їхнє взуття й починає щось шукати по кишенях, а ті двоє встають і намагаються тягти час, при цьому Тобі поглядає у вікно, чи не їде поліція...

ТОБІ: Е, той, хто хоче вчинити самогубство, знає. Той, хто хоче скочити з моста, чи повіситися, чи що там. Він знає, в якому взутті вмре.

КАРМАЙКЛ: Так, той, хто хоче вчинити самогубство, мабуть, знає.

МЕРІЛІН: І той, хто... я подумала про того, в кого нема ніг, про безногого, але це не ліпиться. А може, той, у кого взуття приклеїлося до ніг? Випадково, якось так, і клей дуже міцний...

ТОБІ: Суперклей якийсь.

МЕРІЛІН: Суперклей якийсь, і він взувається — а він не знав — і він взувається й одразу після цього вмирає.

КАРМАЙКЛ: Слухайте, я не казав, що ніхто не знає. Я казав, що в основному ніхто не знає. І всю цю лажу про взуття я сказав, щоб вас налякати перед смертю, ясно? Я не збирався починати великі взуттєві дебати.

МЕРІЛІН: Це було негарно!

КАРМАЙКЛ: Бо я і є негарний.

МЕРІЛІН: Так, негарний!

КАРМАЙКЛ: У когось із вас сірники є?

Пауза.

ТОБІ: Е, в мене нема сірників. Кицю, у тебе є сірники?

МЕРІЛІН: Сірники?

ТОБІ: Скажи «ні», кицю, це єдина можлива зараз відповідь.

МЕРІЛІН: Ні, ні, ні. У мене нема сірників. Ні, нема. Я думала, чи не сказати йому, що там на розі є магазинчик з сірниками...

КАРМАЙКЛ: У мене десь була запальничка. Знаю, що була. Я ж нею запалював свічку... (Зрозумівши.) Дрипаний реєстратор!

ТОБІ: Він відкривав речі, він крав речі! Ідіть униз і ловіть його!

Кармайкл іде до телефона й дзвонить.

ТОБІ: Не дзвоніть йому...

КАРМАЙКЛ: Це реєстратор? (Ахкає.) Кадр, мені до лампочки, як ти себе називаєш — чи реєстратор, чи як там іще! У тебе зараз деякі речі з мого номера, які ти взяв, поки мене не було, і я був би радий, якби ти їх, падло, негайно повернув! (Пауза.) Ні, «пробачте» не вистачить. Поверни все негайно. (Пауза.) Ну... дякую. (Пауза.) Ні, ні, я піднявся по пожежній драбині. (Пауза.) Я знаю, що це переходить межі, але я був злий. (Пауза.) Не твоє діло, чого я був злий. Просто принось речі і все. (Пауза.) Дякую.

Кармайкл кладе слухавку, сідає на ліжко. Довга пауза. Тобі та Мерілін дивляться на нього й одне на одного...

КАРМАЙКЛ: Що? А, так. Він сказав, що піднімається з речами. Сказав, що через хвилину буде.

Пауза.

ТОБІ (тихо): Не спіши, Трусовик, не спіши...

Лунає стук у двері. Голова Тобі падає на груди.

МЕРІЛІН: Іди звідси!

ТОБІ: Іди звідси!

МЕРІЛІН: Тікай!

Кармайкл дістає пістолет, змушує їх мовчати, відчиняє двері й пістолетом заводить Мервіна. Мервін дивиться на мокру від бензину парочку.

МЕРВІН: Боже! Стало ще гірше!

КАРМАЙКЛ: Де моє барахло?

МЕРВІН: Га?

КАРМАЙКЛ: Де моє барахло?

МЕРВІН: А, так...

Мервін дає Кармайклові свічку та запальничку. Тобі кривиться.

ТОБІ: Мервіне, скажи, ти говорив з тими людьми, з якими ходив униз говорити?

МЕРВІН: З якими?

ТОБІ: З тими людьми, що ти спеціально ходив униз до телефону, щоб поговорити.

МЕРВІН: Я ж пам’ятаю, що схо́див униз по щось!

Тобі й Мерілін у розпачі.

МЕРВІН: Ні, не говорив. Забувся. Сів за комп’ютер і, знаєте, захопився. Лажа. Це що, бензин?

ТОБІ: Так, це довбаний бензин!