Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 42)

ТОБІ: Кидаєш, наче... наче недорозвинена...

У розпал боротьби кросівка випадково відлітає й опиняється посеред номера, так що їм не дістати.

ТОБІ: Дивися, що ти зробила!

МЕРІЛІН: Це я зробила?

ТОБІ: Дай валізу! Дотягнешся до валізи?

Кармайклова пошарпана валіза — з того боку номера, що ближчий до Мерілін. Мерілін лягає й витягує ноги, але витягнуті на всю довжину, вони все-таки ледь-ледь не дістають до обох боків валізи...

ТОБІ: Потягнися ще!

МЕРІЛІН: Я тягнуся скільки можна!

Вона пробує ще раз — усе її тіло витягнулося на підлозі, крім закутої руки. Тепер вона великими пальцями ніг торкається обох боків валізи, шукаючи, за що б зачепитися...

ТОБІ: «У нас же й холодильника нема».

МЕРІЛІН: Ти чого?! Я тут стараюся діло робити!

Пауза. Вона пробує ще раз.

ТОБІ: «Ми торгуємо “травою”».

Мерілін сердито спинається на ноги.

МЕРІЛІН: Бо ми таки торгуємо «травою»! Ми торгуємо «травою»! Ми не торгуємо руками! Ми нічого не тямимо в торгівлі руками!

ТОБІ: Не обов’язково було казати це тому підорові! Якраз як ми з ним добазарювались про руку!

МЕРІЛІН: І ти хотів покинути мене з ним саму?!

ТОБІ: Ну чого ти? Ти ідіотка? Це тоді був один з варіантів виходу в цій ситуації, коли він цілив пістолета межи очі й верещав, що йому підсунули руку ніґера...

МЕРІЛІН: І ти нічого йому на це не сказав....

ТОБІ: І я нічого йому не сказав? Так, я боюся щось казати білому расистському довбакові, який тицяє ствол мені й моїй дівчині в лице, який розмахує ніґерською рукою, наче довбаною куркою з Ка-Еф-Сі. Так, я боюся зачіпати такого кадра за те, що він вживає довбані расистські епітети! Я боюся!

МЕРІЛІН: Еге?

ТОБІ: На тій стадії ситуацію можна було розрядити тільки, якби я вирвався з цього номера, дістав у когось ствол, вернувся сюди й роздовбав його на фік! Мерілін, цей тип якийсь сексуальний збоченець, точно тобі кажу. Цей ампутований довбучий расист — довбаний руко-псих! Над тобою, на фік, нависала небезпека! Наді мною, на фік, нависала! А тепер над нами обома, на фік, нависає довбана небезпека!

МЕРІЛІН: Я теж могла дістати ствол, прийти й роздовбати.

ТОБІ: Кицю, ти з чотирьох кроків не попадеш кросівкою в каністру! А тепер ми можемо постаратися й погасити цю чортову свічку? Будь ласочка!

Вона хоче йому щось відповісти, але не знаходить що, тому лягає й пробує знову підтягти ногами валізу. Нарешті та починає помалу до неї підсуватися.

ТОБІ: Кицю, в тебе шикарно виходить...

МЕРІЛІН: Тобі, я не подужаю її кинути, він дуже важкий.

ТОБІ: То, може, ми її відкриємо й будемо кидати те, що в ній?

МЕРІЛІН (перестає тягти): Тобі, це що, іронія?

ТОБІ: Тягни, тягни скоріше, а то згоримо, як ті сектанти з Вейко.

МЕРІЛІН (знову старається): «Перед-мен-струальне бажання смерті». Твоє щастя, що я тобі за це не вмазала, дрочилка ти плаксива.

ТОБІ: Кицю, зосередься, тягни...

МЕРІЛІН: І чого ти мені не розказав про ту другу руку?

ТОБІ: Яку другу руку?

МЕРІЛІН: Ту, що на верхній полиці в морозильнику.

Пауза.

ТОБІ: Ти мене розігруєш?

МЕРІЛІН: Яка з наколками.

ТОБІ: Нема руки з наколками. Нема ніякої іншої довбаної руки.

МЕРІЛІН: О, то тепер нема ніякої іншої довбаної руки.

ТОБІ: Тягни валізу, Мерілін, прошу тебе.

МЕРІЛІН: Я не торкнуся цієї дурної валізи, поки ти мені не розкажеш, що за історія з наколотою довбаною рукою, чи яка там та рука.

Мерілін сідає. Тобі зітхає.

ТОБІ: У чувака на вцілілій руці є наклейки на пальцях. Бачила? Я вгадав, що під ними наколки. Бо що там угадувати? Той довбак увесь розтатуйований. Не треба великого розуму, щоб угадати, що в нього наколото на його довбаних руках: «love» і «hate», «любов» і «ненависть». Ці довбаки всі таке колють. У них такі поняття, в довбаків, такий розум. Вони не колотимуть якийсь там авангард, вони всі набивають однакове, тільки чогось думають, що самі таке мудре придумали. Ти можеш спитати, як я знав, що на відрубаній руці було «hate», а не «love»...

МЕРІЛІН: Ну, і як же ти знав?

ТОБІ: Просто на фік угадав. А тепер, кицю, давай, тягни. Прошу тебе.

МЕРІЛІН: Чекай, хочу розібратися. Він полетів до нас на хату по іншу руку... А там нема іншої руки. І це може його ще дужче розізлити.

ТОБІ: Золотко, ти не можеш прискоритись і підтягти валізу?

Мерілін лягає і пробує підтягти валізу. Валіза помалесеньку підсовується до них. Коли вона опиняється в межах, де може дістати Тобі, він устає і з великим зусиллям її піднімає.

ТОБІ (натужно): Господи, що в ній?!

МЕРІЛІН: Я ж тобі казала, що важке. Ой боже, смердить...

ТОБІ (намагаючись одкрити валізу): Що він тут, у чорта, держить..?

Валіза рвучко розкривається і з неї вивалюється не менше сотні людських кистей, ллється густа смердюча гниль. Деякі руки зотлілі, є зсохлі, є свіжі, сині, деякі криваві, з деяких тільки кістки, на яких ще пристебнуті годинники на зап’ястях, з деяких лишилося по два-три пальці, що тримаються купами стьожкою шкіри; деякі руки маленькі, дитячі.

МЕРІЛІН: О-о-о-о-о-о-о-о!

ТОБІ: Ісусе, в нього повний чемодан довбаних рук! Що це таке?!

МЕРІЛІН: Тобі, тут повно дитячих рук! Це не зсохлі руки! Це дитячі руки!

ТОБІ: Хто може роз’їжджати скрізь з купою дитячих рук, і з купою всяких рук у довбаній валізі, якщо він не довбаний виродок?

МЕРІЛІН: Що нам тепер робити?

Раптом починає дзвонити телефон. Вони дивляться одне на одного, потім Тобі тягнеться, хапає телефонний шнур і тягне до себе телефонний апарат. Апарат падає з тумбочки при ліжку на підлогу, слухавка відскакує, дзвінки припиняються. Тобі підтягує апарат ближче, насилу дістає й хапає слухавку.

ТОБІ: Алло.

Він секунд десять слухає голос на тому кінці проводу, киває, а тоді...

ТОБІ: Е, так, можете секунду зачекати? Тільки секунду. Дякую.

Пауза. Він притуляє слухавку до грудей, обертається до Мерілін.

ТОБІ: Е... Е, це його мати. (Пауза.) Вона істерично ридає. (Пауза.) Що я повинен їй сказати?

Вони дивляться на руки, розкидані по підлозі. Затем­нення.