МОРІН: Ти добре знаєш, і нічого не вгадуєш, і нічого на моєму лиці не написано. Питаю вдруге і востаннє. Як ти знаєш?
МЕҐ: Морін, на твоєму лиці було написано. І тільки так я здогадалась. У тебе й досі вигляд незайманої, такий, як завжди був. (Без злої думки.) І завжди буде.
Олія закипає. Морін устає, вмикає голосно радіо, дивиться на Меґ, проходячи повз неї, бере сковороду з олією, вимикає газ і повертається до Меґ.
МЕҐ (з жахом): Він прислав тобі листа, а я прочитала!
Морін без поспіху бере материну зморщену руку, витягує і починає повільно лити на неї киплячу олію, а Меґ верещить з болю й жаху.
МОРІН: Де лист?
МЕҐ (крізь крик): Я спалила! Пробач, Морін!
МОРІН: Що було в листі?
Меґ верещить так, що не може говорити. Морін перестає лити олію і відпускає руку. Меґ тулить руку до себе, корчиться, верещить і скавучить.
МОРІН: Що було в листі?
МЕҐ: Що він забагато випив, і все тому, а ти не винна.
МОРІН: Що він ще писав?
МЕҐ: Він не здасть мене в притулок!
МОРІН: Що ти мелеш, який притулок? Що він ще писав?!
МЕҐ: Морін, я вже не пам’ятаю! Не пам’ятаю...!
Морін хапає руку Меґ, знову її тримає і повторює катування.
Меґ кричить.
МОРІН: Що він іще писав?! Га?!
МЕҐ (крізь крик): Кликав тебе поїхати з ним в Америку!
Приголомшена Морін пускає руку Меґ і перестає лити олію. Меґ знов тулить руку до себе і скімлить.
МОРІН: Що?
МЕҐ: Але як же ти з ним поїдеш? Ти повинна мене доглядати.
МОРІН (щасливо вражена): Він кликав мене поїхати з ним в Америку?
МЕҐ (дивиться на неї знизу): А як же я, Морін?
Невеличка пауза перед тим, як Морін єдиним лінивим рухом виливає відчутну кількість олії Меґ на груди, при цьому частина хлюпає їй у лице. Меґ корчиться, кричить, падає додолу, намагається струсити киплячу олію, лежить, верещить і звивається. Морін робить крок убік, щоб мати не впала на неї. Вона й досі ошелешена, матері фактично не помічає.
МОРІН (мрійливо, до себе): Він покликав мене з собою в Америку..? (Оговтується.) Котра година? О, чорт, він уже їде! Я мушу його побачити. О Боже! Що вдягти? Е... Чорну сукню! Мою маленьку чорну сукеночку! Вона йому дещо нагадає...
Морін стрілою кидається в коридор.
МЕҐ (тихо, плачучи): Морін... допоможи...
Морін за мить повертається, на ходу натягуючи чорну сукню.
МОРІН (до себе): Ну як я? Ох, треба спішити. Котра година? О Боже...
МЕҐ: Допоможи, Морін...
МОРІН (розчісується): Допомогти? Після того, що ти зробила? Допоможи, вона каже. Ні, не допоможу. Я іще одне тобі скажу. Якщо я спізнюся й не побачу Пато — ох ти тоді за це заплатиш. Ох і заплатиш. Я вже тебе не пожалію. Геть з дороги, ти...
Морін переступає через Меґ, яка так само дриґається долі, і виходить з хати. Пауза. Меґ трошки повзе. Вхідні двері рвучко відчиняються, Меґ піднімає голову — це влітає Морін.
МОРІН: Ключі від машини забула...
Морін хапає зі стола ключі, йде до дверей, повертається до стола й вимикає радіо.
МОРІН: Електрика нагоряє.
Морін знову виходить, грюкнувши дверима. Пауза. Чути, як заводиться і від’їжджає машина. Пауза.
МЕҐ (тихо): Хто ж мене догляне?
Меґ, так само тремтячи, дивиться на свою обварену руку.
Затемнення.
Картина восьма
Той самий вечір. Єдине світло в приміщенні випромінює жовтогарячий жар з-за дверцят плити, освітлюючи темний непорушний силует Меґ у її кріслі-гойдалці, яке гойдається туди-сюди зі своєї волі, та Морін у її чорній сукні, що дуже тихо ступає по кімнаті з кочергою в руці.
МОРІН: У Бостон. У Бостон поїду. Це ж звідти оці двоє, Кеннеді? Чи не звідти? Роберт Кеннеді мені більше подобається. Він, здається, краще ставився до жінок. Хоч я про таке й не читала. (Пауза.) Бостон. Яке гарне слово. Там буде краще, ніж в Англії, це точно. Хіба є де гірше, ніж в Англії? Я там лайна прибирати не буду, і ніхто мене не обзиватиме, а якщо хтось і спробує обзивати, то Пато буде поряд і за мене заступиться, хоч, думаю, ніхто не обзиватиме. Янкі люблять ірландців. (Пауза.) Пато так мене вмовляв, фактично благав. Фактично навколішки ставав, трохи не плакав. Я аж на станції його догнала, у нас і п’яти хвилин не було — а все через тебе. Через те, що ти влізла. Тепер уже пізно влазити. Нічого в тебе не вийшло, хоч ти й дуже старалася. Ще п’ять хвилин і вийшло б. Бідолашна ти. Бідолашна стара егоїстична сука. (Пауза.) Він мене всю обцілував, коли побачив. У нього такі сині очі. Такі м’язи. Він так міцно мене пригорнув. «Чого ти не відповіла на мого листа?» І пообіцяв приїхати й дати тобі копняка під гузно, коли я сказала чого, але я сказала: «Не треба, вона просто старе слабе на голову лайно, не варто об неї взуття бруднити». (Пауза.) «Прилетиш до мене в Бостон, моя люба, коли одержиш гроші». «Прилечу, Пато. Ми одружимося чи заживемо в гріху — яка різниця... Мені байдуже. Мені байдуже, хай теліпають язиками. Про мене й раніше теліпали, тож поки я з тобою, Пато, мені байдуже про їхні язики без кісток, хай теліпають. Головне, щоб ми були разом, щоб грілися, тісно притулившись, щоб засинали в обіймах — більше нічого я не хочу. (Пауза.) «Але одна проблема лишається — що робити з твоєю мамою?» — сказав він. — «Невже в притулку для старих так погано?» «Там непогано, але це буде дуже дорого». «А що твої сестри?» «Сестри не візьмуть стару суку. Вони навіть півдня на Різдво з нею не витримують. Цей рік про її день народження обидві забули. “Як ти з нею живеш і не викинеш її з того крісла?” — кажуть вони мені. У неї за спиною, звісно». (Пауза.) «Вирішуй це сама», — каже Пато. Він уже був у вагоні, слав повітряні поцілунки з вікна, так, як у фільмах. «Залишаю це на тебе, як ти вирішиш. Якщо на це потрібен місяць — хай буде місяць. І якщо ти врешті вирішиш, що не зможеш з нею розлучитись і залишишся, я не скажу, що буду дуже радий, але тебе зрозумію. Навіть якщо ти цілий рік вирішуватимеш, я цілий рік ждатиму й нічого не скажу». «Пато, ти рік не ждатимеш, — крикнула я йому, а поїзд уже рушив. — Ніякого року не буде! Навіть тижня не буде!»
Крісло-гойдалка зупинилося. Меґ починає поволі нахилятися вперед у попереку, потім валиться й важко падає на підлогу, мертва. Червоний уламок черепа висить на клапті шкіри з одного боку її голови. Морін без інтересу дивиться на неї згори, штурхає її носком туфлі, стає їй на спину і стоїть так у роздумах.
МОРІН: Вона перечепилась через перелаз. І впала з нашої гори головою об камінь. Отак-от. (Пауза.) Отак-от.
Картина дев’ята
Дощовий день, пополудні. Вхідні двері відчиняються й заходить Морін у жалобному вбранні, знімає жакет і ходить по кімнаті, її думки десь не тут. Вона розпалює плиту, вмикає радіо на тиху гучність і сідає в крісло-гойдалку. За мить схоплюється, зі смішком дістає з кухонної полиці коробку «Комплену» та коробку вівсянки, повертається до старої плити й висипає у вогонь вміст коробок. Виходить у коридор і незабаром повертається зі старою валізою, кладе її на столі й змітає з неї товстий шар пилу. Відкриває, думає, що покласти, потім повертається в коридор. Лунає стук у двері. Морін повертається, мить думає, знімає зі стола валізу й ставить її вертикально додолу. Поправляє зачіску, потім іде відчиняти двері.
МОРІН: О, здоров був, Рею.
РЕЙ (ще за дверима): Здрастуйте, тітко...
МОРІН: Заходь.
РЕЙ: Я вас бачив, як ви йшли по дорозі.
Рей заходить, зачиняє за собою двері. Морін іде на кухню й заварює собі чай.
РЕЙ: Я не думав, що ви так рано вернетеся. Ви не захотіли йти на прийом, чи поминки, чи як там воно називається? Ну, на оте, що в ресторанчику «Рорі»?
МОРІН: Ні. Я потрачу час на приємніші справи.
РЕЙ: Так, так. А ваші сестри пішли?
МОРІН: Пішли, еге ж.
РЕЙ: Ясно. А після того прийдуть сюди?
МОРІН: Прямо додому підуть. Начебто так вони казали.
РЕЙ: О, так. Їм же сюди далеко добиратися. Дуже далеко. (Пауза.) Усе пройшло добре, правда?
МОРІН: Добре пройшло.
РЕЙ: Хоч і дощ.
МОРІН: Хоч і дощ...
РЕЙ: Поганий день для похорону.
МОРІН: Поганий. Якби ми її поховали місяць тому, то хоч би останні теплі дні застала. Якби ж не те падлюче слідство. Усе одно ж нічого не довели.
РЕЙ: Мабуть, радієте, що все вже позаду.
