Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 10)

ПАТО: Нема нічого ганебного в тому, щоб про щось думати і про щось переживати. А «дурка» — тупе слово, і ти, Морін, це добре знаєш.

Пато підходить до стола й сідає навпроти неї.

МОРІН: Я була в Англії, коли це сталося. Влаштувалася там прибиральницею. Мені якраз двадцять п’ять минуло. Перший раз виїжджала. І єдиний раз. Моя сестра щойно вийшла заміж, друга заміж збиралася. Працювала я в Лідсі, прибирала офіси. Туалети. Нас була ціла група, тільки вони всі англійки. «Ти, занюхана ірлашка... Пика, як свиняча срака...» Це я вперше виїжджала з Коннемари. «Вертайся у свій задрипаний свинюшник — чи з якої ти там дірки вилізла». Половини лайки я навіть не розуміла. Одна чорна жінка мені пояснювала. З Тринідаду. Вони і її кляли, та вона тільки сміялася. Отакенне лице в неї було і отакенна усмішка. Показувала мені фотографії з Тринідаду, а я: «Якого дідька ти звідти поїхала? Щоб прибирати тут лайно?». Якось я їй показала календар з картинками Коннемари і вона мені сказала: «Якого дідька ти звідти поїхала? Щоб прибирати тут...». (Пауза.) Та потім вона переїхала в Лондон, у неї чоловік умирав. І все дісталося одній мені.

Пауза.

ПАТО: Морін, це все було давно, пора забути.

Пауза. Морін якийсь час на нього дивиться.

МОРІН: Але ти собі думаєш, що я й досі намахана?

ПАТО: Та ну що ти, ні.

МОРІН: О, ні?

Морін устає і йде на кухню.

ПАТО: Я такого й близько не думаю. Я просто кажу, що це було давно й пора забути. І що нема чого соромитися. Забудь, постав на цьому крапку.

МОРІН: Забути, поставити крапку, коли ота весь час на мене витріщається, наче я якась... якась... (Пауза.) І я їй руку не обпікала, хоч я й була намахана. То вона пробувала насмажити собі картоплі. Ми полаялись і я її на годинку покинула, а вона захотіла смаженої картоплі. І, мабуть, перекинула сковороду. Бог його знає, як. Я приходжу, а вона лежить біля плити. Тільки через той Діфорд-Хол вона думає, що може мене звинувачувати, а я не відкараскаюсь. Бо нібито я не розрізняю, що правда, а що ні. А я розрізняю. Добре розрізняю, стара смердюча суко.

ПАТО: Морін, не сприймай її так болісно.

МОРІН: Пато, а що я можу вдіяти? Вона кого хочеш доведе до сказу. Хоч уже треба бути скаженим, щоб її зачіпати.

ПАТО (усміхаючись): Воно й видно, що вона це вміє.

МОРІН: Ох і вміє. Я сама дивуюсь, яка я тут з нею нормальна!

Обоє усміхаються. Пауза.

ПАТО: Морін, ну то я вже піду.

МОРІН: Добре, Пато. Ти чай допив?

ПАТО: Не допив. Балачки про сцяки відбили охоту.

МОРІН: Та вже ж. У кого хочеш відбили б. А я з цим маю жити? (Сумно.) А я з цим маю жити? (Дивиться прямо на нього.) Мабуть, мушу.

Пауза.

ПАТО: Морін, накинь щось на себе. Змерзнеш, у хаті не топиться.

Пауза. Морін знову помітно похмурніє. Вона дивиться на себе.

МОРІН (тихо): «Накинь щось на себе»? Я, по-твоєму, стала страшна і тому «Накинь щось на себе»...

ПАТО: Ні, Морін, холодно. Я ж казав. Не ходи так. Змерзнеш.

МОРІН: А вночі я не була страшна? Чи була?

ПАТО: Ну, Морін. Ну чого ти?

МОРІН: Уночі ти думав, що я королева краси. Чи так казав. А тепер: «Прикрийся», «Ти мені огидна»...

ПАТО (наближається до неї): Морін, ну навіщо ти таке говориш?

МОРІН: Можливо, в цьому причина.

ПАТО (зупиняється): Причина чого?

МОРІН: Іди звідси, якщо я тобі огидна.

ПАТО: Ти мені не огидна.

МОРІН (трохи не плаче): Іди звідси, я сказала.

ПАТО (наближається знову): Морін...

Меґ заходить, вимахуючи документами й Пато зупиняється.

МЕҐ: Ага! Осьо документи. Діфорд-Хол. То що, я дурна стара курка? Га? Хто хоче прочитати? Га? Це доказ, і нема чого тицяти мені раковиною! (Пауза.) Га?

ПАТО: Морін...

МОРІН (опанувала себе, ніжно): Іди вже, Пато.

Пауза.

ПАТО: Я напишу тобі з Англії. (Пауза. Серйозно.) Дивись на мене! (Пауза. М’яко.) Я напишу тобі з Англії.

Пато вдягає куртку, обертається востаннє глянути на Морін, потім виходить, зачинивши за собою двері. Кроки віддаляються. Пауза.

МЕҐ: Ні чорта він не напише. (Пауза.) А твоє плаття я кинула оно в куток до сміття.

Пауза. Морін якусь мить на неї дивиться — з сумом, відчаєм, однак без злості.

МОРІН: Чому? Чому? Чого ти?

Пауза. Морін іде туди, де лежить її сукня, присідає поряд, піднімає сукню, притискає до грудей. Якийсь час сидить навпочіпки, потім устає і йде повз матір.

МОРІН: Ти подивись на себе.

Морін виходить у коридор.

МЕҐ: То ти на себе подивись, це... це...

Морін зачиняє за собою двері.

МЕҐ: ...тобі це більше треба.

Меґ мовчки тримає документи. Пауза. Вона їх кладе, чухається, помічає неїдену вівсянку і встромляє в неї пальця.

МЕҐ (тихо): Вівсянка вже захолола. (Голосно.) Моя вівсянка захолола!

Меґ тупо дивиться перед собою.

Затемнення.

Картина п’ята

На сцені темно, прожектор висвітлює тільки Пато, який сидить за столом у найнятій кімнаті в Англії і перечитує вголос листа, якого написав Морін.

ПАТО: Дорога Морін, це Пато Дулі і я пишу з Лондона, і вибач, що так довго не писав, але, якщо чесно, я не знав, чи хочеш ти, щоб я написав, та все ж я вирішив спробувати й побачити. Багато про що я хочу сказати, і хоч я не дуже вмілий листописець, але спробую сказати, якщо вдасться. Морін, великих подій у нас тут немає, окрім, хіба що, тиждень тому на одного чоловіка з Вексфорда з риштування впав піддон із цеглою, йому наклали на голову сорок швів, і його щастя, що він узагалі живий, він уже старий, п’ятдесят з гаком років, а крім цього, інших новин нема. По суботах або по п’ятницях я виходжу випити пива, але нікого тут не знаю і ні з ким не балакаю. Нема з ким балакати. Зрідка забігає наш бригадир. Не знаю, як правильно пишеться «бригадир» — через «и» чи через «е»? Я давно забув шкільну науку. Морін, я все ходжу манівцями, як-то кажуть, а насправді хочу говорити про нас з тобою, якщо існує така штука, як «ми з тобою», я не знаю теперішнього розкладу карт. Я весь час думаю, як у нас усе було по-царськи на проводах янкі і після них, коли ми говорили й пішли до тебе. І я чесно вважав, що ти королева краси, і вважаю, і те, що сталося, було не через тебе, а через мене. Зі мною таке вже бувало раніше раз чи двічі, коли я напивався і нічого не виходило. Для мене була б велика честь бути першим, кого ти обрала, і це все одно велика честь, і хоч у ту ніч нічого не вийшло, це не означає, що не виходитиме ніколи. І я не збагну, чого ти потім так на мене розізлилася, хоч уночі поставилася з таким розумінням до того, що зі мною сталося. Може, ти подумала, що я почав на тебе дивитися інакше, коли випливла тема про твій нервовий зрив, але я не дивився на тебе інакше взагалі, і тоді, коли я сказав: «Накинь на себе щось, бо холодно», ти чогось подумала, що я не хочу тебе бачити в ліфчику і в нижній спідниці, але це дуже далеко від правди, бо, якщо по правді, то я міг би дивитися на тебе в ліфчику і в нижній спідниці до самого вечора. Я б ніколи не надивився на тебе в ліфчику і в нижній спідниці, і коли-небудь, якщо на те Божа воля, я знов дивитимусь на тебе в ліфчику і в нижній спідниці. І це підводить мене до іншого, якщо ти, звісно, й досі мені не пробачила, бо в такому разі ми повинні про все забути й розійтись як друзі, але якщо ти пробачила, то це підводить мене до іншого — що я збрехав тобі на початку, коли писав, що новин нема, бо новини є. Новини такі, що я зв’язався з моїм дядьком з Бостона, і випадок з чоловіком з Вексфорда і цеглою став останньою соломи́нкою. Це щастя, якщо людина залишається жива на будівельних майданчиках в Англії, не кажу вже про малі гроші і «Ти, ірландцю, ану роби се і те», і я зв’язався з дядьком з Бостона і він мені запропонував там роботу, і я збираюся на неї погодитися. У Лінан заїду через два тижні забрати речі і, мабуть, будуть проводи, а я тебе хочу спитати — хочеш поїхати зі мною? Не прямо зразу, звісно, бо тобі ж треба з усім розібратися, але через місяць чи два, хоч, може, ти мені не пробачила, і я оце тут пишу, як дурний. Якщо ти не пробачила, то краще нам не бачитися кілька днів, поки я поїду, і, якщо ти не відповіси, то я зрозумію, але якщо ти пробачила, то що тебе держи́ть в Ірландії? Матір доглянуть сестри, а за всі роки, що ти несла цей тягар, хіба ти не заслужила кращого життя? А якщо вони відмовляться, то в Охтерарді є дім для старих, там вони мають ідеальний догляд, моя мати там була, поки не преставилася, там їм не нудно, і чого твоїй матері стирчати на тій великій горі? Нема чого. (Пауза.) Одно слово, Морін, вибір за тобою. Моя адреса написана згори, і номер телефону в нашому фойє, тільки дзвони довгенько, якщо захочеш подзвонити, і ще треба набирати код, а я буду страшне який радий тебе почути. Якщо ти не подзвониш, я зрозумію. Бережи себе, Морін. А та наша ніч, хоч нічого й не вийшло, все одно наповнює мене щастям при одній думці про неї, про те, які ми були близькі, і навіть якщо я ніколи тебе не почую й не побачу, то все одно буду щасливий спогадами про ту ніч, і це все, що я хотів тобі сказати. Подумай про це. Щиро твій, Пато Дулі.

Прожектор гасне, але в темряві на сцені Пато продовжує читати — тепер уже листа до брата.

ПАТО: Дорогий Реймонде, здоров будь. Я кладу в конверт зразу кілька листів, бо не хочу, щоб різні люди знали, кому я пишу. Роздай листи тихенько і не читай їх. Я знаю, ти не читатимеш. Один — Мікові Дауду, віддаси, як вийде з лікарні. Це щось страшне — чоловік трохи не втопився в силосній ямі. Ще один — бідолашній Ґерлін, віддаси, коли її побачиш, а заодно скажи, хай перестане закохуватись у священиків. А ще один — для Морін Фолан. Піди до неї в той же день, як одержиш, і віддай їй у власні руки. У мене новин мало. Про Америку розкажу більше деталей незабаром. Так, це чудово. Удачі тобі, Реймонде, і не забудь — вручити Морін особисто. До побачення.