Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 71)

Так, ідея Часу, яку я щойно сформулював, підказувала мені, що пора вже братися за перо. Найвища пора; але, — і це виправдувало неспокій, що опосів мене, коли я вступив до салону, де загримовані обличчя підкинули мені ідею втраченого часу — чи я ще встигну і чи зумію? У духа свої краєвиди, але часу на їхнє споглядання йому відведено небагато. Я жив, наче маляр, пнучись угору сакомкою, що біжить по прискал-ку над озером, чийого плеса не видно за стіною скелля та дерев. Крізь виломи він його помічає, простелене перед ним у всій своїй красі, й береться за пензлі. Але западає ніч, і малювати годі, а день по цій ночі уже не встане. Уся штука була в тім, що мій твір, замислений щойно в бібліотеці, вимагав поглиблення вражень, а враження могла відтворити пам’ять. Пам’ять, уже добряче підупала.

Насамперед, раз усе лишилося непочате, мені не буде спокою, навіть якби я вважав, що завдяки своєму вікові маю ще кілька років попереду, бо остатня година могла прийти на мене за кілька хвилин. Насправді треба виходити ось із чого: мені дано тіло, тож я постійно наражаюся на подвійну небезпеку, зовнішню і внутрішню. Цих двох визначень я вживаю лише задля зручности вислову. Бо внутрішня небезпека, скажімо, крововилив у мозок, є водночас і зовнішньою, як така, що йде від тіла. Мати тіло — це велика небезпека для духу, для розумового людського життя, про яке, мабуть, треба говорити не так у плані чудового вдосконалення тваринного і фізичного життя, як у плані недосконалости, — коли й досі лишається місце для чогось так само примітивного, як існування найпростіших у колоніях поліпів, як тіло кита тощо, — в організації духовного життя. Дух ув’язнений у тілі, як у фортеці; незабаром фортецю візьмуть в облогу звідусіль, і Духові доведеться капітулювати.

Але щоб удовольнитися розрізненням двох видів небезпеки, що загрожує духові, і щоб почати з зовнішньої небезпеки, я згадав, що у своєму житті мені вже не раз випадало в моменти інтелектуального збудження, коли ті чи ті околич-ності зупиняли в мені всяку фізичну діяльність, — наприклад, коли я підхмелений їхав повозом з рівбельського ресторану в напрямку якогось сусіднього казино, — напрочуд виразно відчувати в собі скабку тодішніх своїх думок, і я збагнув, що, власне, від чистої випадковости залежало не тільки те, щоб ця скабка до часу не впиналася в моє нутро, а й те, щоб її не було заодно з моїм тілом знищено. Тоді я цим не надто журився. Моя веселість не була ані обачна, ані тривожна. Мене мало обходило, що мої радощі урвуться вод-номить і їх поглине небуття. Нині все змінилося; бо щастя, якого я дознавав, йшло не від чисто суб’єктивного напруження нервів, спроможного ізолювати нас від минулого, а, навпаки, від збагачення мого духу, де це минуле трансформувалося й актуалізувалося, надаючи мені, гай-гай, ненадовго, стійности вічности. Я радий був би передати цю вічність тому, кого збагатив би мій скарб. Звичайно, в тому, що я відчув у бібліотеці і що намагався зберегти, була ще й утіха, але вже не егоїстична (адже кожен плідний природний альтруїзм розвивається за егоїстичним модлом, натомість неегоїстичний і не яловий людський альтруїзм, — це альтруїзм письменника, який уриває працю, щоб прийняти безщасного приятеля, виконати якесь громадське доручення або написати пропагандистські статті) або принаймні егоїстична егоїзмом, корисним для людей. Де й поділася моя байдужість із часів моїх рівбельських повернень, я чув себе збагаченим цим твором, який я носив у собі, ніби щось коштовне і крихке, що було довірене мені, що мені хотілося б укласти незайманим до рук, яким воно призначалося, до чужих рук, а не моїх. І тепер те, що я чув себе носієм твору, робило для мене пригоду, де я знайшов би смерть, куди грізнішою, навіть (тією мірою, якою твір видавався мені необхідним і довговічним) абсурдною, суперечною з моїми прагненнями та злетами думки, але через це не менш можливою, оскільки (як трапляється щодня в найпростіших життєвих випадках, коли ти, скажімо, намагаєшся будь-що не збудити сонного друга, а карафка, поставлена на самім краю столу, падає і будить його) події, викликані матеріяльними причинами, цілком можуть зайти в ті моменти, коли хочеться чогось зовсім іншого і ці наші бажання, сліпо нищені згаданими подіями, повстають проти них з усієї сили. Я чудово знав, що мій мозок — це багата рудня, повна розлеглих, розмаїтих і дорогоцінних покладів. Але чи встигну я розробити їх? Я був єдиний, хто міг цього доконати. Із двох причин: з моєю смертю зник би не тільки єдиний гірник, здатний добути руду, а зникли б і її поклади; отож за хвилю, коли я вертатиму автом додому, досить йому зіткнутися з іншим автом, аби моє тіло зазнало руйнації, а мій безживний дух назавжди мусив покинути нові ідеї, які саме в той момент, не встигнувши безпечніш умістити їх у книжці, він розпачливо ув’язнив би у своєму тремкому м’якушеві, захисному, але нетривкому. Отож за дивним збігом обставин це зрозуміле побоювання небезпеки прокинулось у мені, як тільки мені збайдужіла думка про смерть. Ляк перед тим, що я перестану бути собою, колись мене жахав, жахав щоразу, як я переживав нову любовну пригоду (з Жільбертою, з Альбертиною), бо мені було нестерпно, що одного дня той, хто її кохав, більше не існуватиме, адже це було б подобою смерти. Але, повторюючись, ці страхи перед тим, що було природне, неминуче змінилися мудрим спокоєм.

Мозкова травма навіть не була обов’язкова. Її симптоми, відчутні для мене як певна пустка в голові та забуття всіх справ, що я вже згадував про них хіба випадково, як, пораючись, знаходять забуту річ, якої навіть не шукали, робили з мене призбирайла, з чиєї розпоротої вогнетривкої шафи поступово витікає багатство. Якийсь час існувало ще я, ладне журитися втратою скарбів і противитися їй, але незабаром я переконався, що пам’ять, тікаючи, забирає так само і це я.

Якщо за тих часів думка про смерть, як ми бачили, потьмарювала моє кохання, то давно вже спогад про кохання відганяв від мене страх смерти. Бо я розумів, що у смерти немає нічого нового, навпаки, з дитинства я вже помирав багато разів. А як узяти не такий-то вже й давній період: чи не залежало мені на Альбертині більше, ніж на власному житті? Чи міг я в такому разі уявити себе, позбувшись своєї любо-ви до неї? Але тепер я не кохав її, я перестав бути лишень людиною, закоханою в неї, я став людиною не закоханою в неї, я її розлюбив, я став кимось іншим. Отож нестерпним колись для мене був я теперішній, той, хто став кимось іншим і вже не кохав Альбертини, хоча, з другого боку, є фактом і те, що втрата не сьогодні-завтра свого тіла аж ніяк не могла видаватися мені трагічнішою, ніж колишня моя думка про втрату любови до Альбертини! А тим часом нині брак лю-бови до Альбертини — найбайдужісінька для мене річ! Ці по-чережні смерті, такі страшні для я, що мали згинути, і такі байдужі та любі по своєму звершенні, коли той, хто їх боявся, покинувши круг земний, більше нічого не відчував, — віднедавна показували мені, як немудро було страшитися смерти. Але саме тепер, коли мені оце недавнечко стало до неї байдуже, я знову почав лякатися її, щоправда, вже на інший лад, боючись не за себе, а за свою книжку, адже щоб вона «вилупилася», необхідне було, принаймні на якийсь час, оце життя, якому загрожувало стільки небезпек. Віктор Гюґо сказав:

Трава, вона росте, а діти умирають.

А я заявляю, що жорстокий закон мистецтва полягає в тім, що люди помирають і що помремо й ми самі, терпенні та стражденні, аби зійшла трава не забуття, а вічного життя, сочиста і плодюча трава творчости, на якій покоління весело вряджатимуть, не журячись тими, хто спить під нею, свій «сніданок на траві».

Я сказав: зовнішні небезпеки; але є небезпеки і внутрішні. Якби мене щось і вберегло від пригоди, хто знає, чи не завадить мені скористатися з цієї ласки якийсь випадок, що станеться в мені, якась внутрішня катастрофа, перш ніж минуть місяці, необхідні для написання книжки.

Ось я вертатимуся зараз додому Єлисейськими Полями, і хто мені ручиться, що мене не вдарить та сама хвороба, що й бабусю, коли надвечір вона вийшла зі мною на прогулянку і гадки не маючи, що ця прогуляка остання, не здогадуючись про це у властивому нам невіданні про стрілку на підході до тої невідомої для неї самої позначки, де спружина ворухнеться і годинник видзвонить нашу годину? Може, ляк через те, що перша хвилина, відпущена перед першим ударом, ось-ось мине, і зараз пролунає бій, може, той ляк перед ударом, який розсадить мій мозок, може, той ляк був якимсь передчуттям того, що станеться, віддзеркаленням у свідомості хисткого стану мозку перед розривом артерій, — річ, не більш неможлива, ніж раптове примирення зі смертю, знайоме пораненим, які, хоча медик і жадоба життя силкуються їх ошукати, кажуть, передбачаючи неминуче: «Я умру, я готовий», і пишуть прощального листа до дружини.

Справді-бо, перш ніж я засів за цю книжку, набіг один непередбачений випадок, та ще й набіг так, як я собі ніколи не уявляв. На одному з раутів усі ще відзначали, що я виглядаю краще, ніж колись, дивувалися моєму чорному чубові. Але, спускаючись сходами, я мало тричі не впав. Я вийшов лише на дві години; проте коли вернувся, відчув, що вже не маю ні пам’яти, ні гадок, ні сили, ні життя. Якби хтось мене тоді відвідав і проголосив королем, викрав чи взяв під арешт, я безвільно скорився б, не зронивши й слова, як ті, кому морська хвороба під час плавби Каспійським морем висотала всю душу, не опиралися б, навіть перед загрозою бути за хвилину викинутими за борт. Власне, ніякої хвороби наче й не було, але я відчував себе ні на що не здатним, — так, буває, старі діди, ще напередодні жваві, зламавши стегно чи діставши нестравність, якийсь час іще можуть животіти в ліжку, тільки зараз їхнє животіння — це тільки коротше чи довше рихтування до смерти, відтепер неминучої. Одне з моїх я, те, що колись ходило на варварські учти, звані проханими обідами, де для чоловіків у білих плястронах та для напівголих і оперених жінок усе було так поставлено з ніг на голову, що хтось, хто не з’явився б, хоч і прийняв запрошення, або встиг тільки на печеню, допустився б переступу, більшого за всі аморальні діяння, легковажно трактовані за столом, як трактують недавно померлих знайомців, — і де смерть або тяжка хвороба становить єдине виправдання для тих, хто не прийде, та й то в разі, якщо він вчасно, за два тижні, попередить, що вже про-буває на Божій дорозі, щоб чотирнадцятим запросили кого іншого, — це я, ще совісне, втратило свою пам’ять. Натомість воно пам’ятало інше я, те, що задумало твір.