Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 41)
Ба більше: якась річ, бачена нами в певний період життя, якась прочитана книжка залишається назавжди пов’язаною не лише з тим, що нас оточувало; вона залишається пов’язаною так само непохибно з тим усім, чим ми були тоді, отож її можна знов відчути, знов обміркувати тільки чуттями, тільки думкою, тільки особистістю, якою ми були тоді; якщо я повертаюся, хай тільки подумки, у бібліотеці, до «Фран-суа Найдуха», одразу в мені будиться дитятко, посідаючи моє місце, бо єдино це дитятко має право прочитати цей титул: «Франсуа Найдух», і воно прочитає його так, як прочитало колись, із тим самим враженням аури того дня в саду, з тими самими мріями, плодом його фантазій про різні краї та про життя, із тією самою тривогою про завтра. Скоро тільки я побачу предмет іншої доби, у мені прокидається юнак. І моя сьогоднішня особа— це вже тільки занедбана каменярня; здавалося б, усе, що в ній є, однаке і сіре, але з кожного спогаду теперішнє моє «я» добуває тут, ніби грецький різьбар, незліченні статуї. Кажу, кожен предмет, який ми бачимо знову — бо в цьому разі книжки поводяться як предмети: брошурування, гатунок паперу можуть зберегти в собі не менш живий спогад про те, як я уявляв тоді Венецію та про моє прагнення податися туди, ніж сам книжковий текст. Ба навіть живіший, бо текст іноді заважає, ніби чиясь світлина, перед якою спортретований нам згадується гірше, ніж тоді, коли ми про нього просто думаємо. Звичайно, якщо вже увечері, на-томленому, мені трапиться взяти до рук котрусь із книжок свого дитинства, — а це стосується багатьох із них, і, на жаль, деяких Берґоттових творінь, — то з метою не іншою, ніж тоді, коли б я сів до потяга в надії спочити душею, споглядаючи нові краєвиди і вдихаючи давню атмосферу. Але трапляється і так, що, навпаки, затяжне читання гамує цей омріяний плин спогадів. У Берґотта є одна книжка (у принцовій бібліотеці вона має підлабузницьку і вульгарну присвяту) — я колись її читав, узимку, бувши не в змозі побачитися з Жільбертою, і, на жаль, не напав у ній на жодну зі своїх улюблених фраз. Деякі слова начебто свідчили, що я знайшов те, чого шукав, але щось тут було не так. Колись я чудувався їхній красі — де вона? Але з самого тому не опав сніг, який устеляв Єлисейські Поля того дня, коли я його читав, і той сніг іще й досі стоїть мені в очу.
Ось чому, якби мені заманулося стати бібліофілом, як принц Ґермантський, я був би ним по-своєму. Краса книги, незалежна від вартости, властивої книжкам, краса, невід’ємна в очах книголюбів, од відомостей про те, в яких бібліотеках побувала книжка, від кого і з нагоди якої події її одержано в подарунок, — скажімо, якийсь монарх вручив її якомусь світилу, — а також як складалася її доля після чергових аукціонів тощо, — ця краса книги, якоюсь мірою історична, не була б для мене утрачена. Та ще охочіше я черпав би її красу з історії свого життя, тобто роблячи інакше, ніж простий аматор; я часто пов’язував би її не з самим примірником книжки, а з її квінтесенцією, як це було з «Франсуа Найдухом», — уперше я замислився над цим романом у своєму комбрейському покоїку, в найсумнішу і, може, найніжнішу ніч свого життя, коли я, на жаль (таємничі Ґерманти на ту пору видавалися мені геть неприступними), вибив у батьків першу поступку, час, яким можна датувати занепад мого здоров’я та волі, мою що не день, то рішучішу відмову від будь-якої важкої роботи, — а сьогодні віднайшов його саме в бібліотеці Ґермантів, і це став найпрекрасніший день мого життя, він як стій прояснив не тільки давні, сліпі блукання моєї думки, а й саму мету мого життя, а то й штуки. А втім, мене цікавили б і самі примірники книжок, але я дивився б на них як на щось живе. Найбільше я пишався б першим виданням, але за перше видання вважав би те, яке читав уперше.
Укомплектована в такий спосіб бібліотека мала б навіть ще більшу цінність; адже книжки, прочитані колись то в Комбре, то у Венеції, збагачені тепер завдяки моїм спогадам розлогими кольоровими ілюстраціями із зображеннями то церкви святого Іларія, то гондоли, припнутої біля підніжжя Сан-Джор-джо Маджоре на інкрустованому іскристими шафірами Канале Ґранде, нічим би не поступалися перед ілюмінованими, кунштовними книжками Біблій, середньовічних часословів, які книголюби відкривають не для читання, а щоб ще раз помилуватися на фарби, що вніс туди якийсь суперник Фу-ке, завдяки яким вони й цінуються. Але заглянути в ці колись читані книги, заглянути тільки для того, аби побачити малюнки, які їх тоді не оздоблювали, ще здавалося б мені надто небезпечним, і навіть у цьому сенсі, єдиному приступному для мого розуміння, бібліофільство мене б не спокусило. Я надто добре знаю: тамті ілюстрації, що їх свідомість уже покинула, вона легко стирає. Давні вона заступає новими, вже позбавленими колишньої сили воскресіння. І якби я досі ще мав «Франсуа Найдуха», якого мама одного вечора добула з книжкового пакунка, — бабуся запаслася ним, аби подарувати мені на іменини, — я б ніколи його не розгортав, я б дуже боявся, аби мимоволі не влити туди моїх сьогоднішніх вражень і вони не витіснили звідти вражень колишніх, боявся, аби він не став у моїх очах предметом таким сучасним, що коли б мені закортіло ще раз воскресити дитятко, яке слебізувало цю назву у комбрейському покоїку, дитятко те, уже не відаючи, як її вимовляти, не відповіло б на клич і назавше залишилося похованим у забутті.
Думка про народне мистецтво як мистецтво патріотичне, навіть не бувши небезпечною, видавалася мені смішною. Якби йшлося про те, щоб наблизити мистецтво до людей, жертвуючи витонченістю форми та «естетськими витребеньками», то я міг би довести, що саме світські люди, а не електромонтери, і є справжніми невігласами. Ось чому народне мистецтво, з огляду на його форму, призначається радше членам Жокей-клубу, ніж членам Загальної конфедерації праці; що ж до сюжету, то народні романи наганяють на простих людей таку саму нудьгу, як дитячі книжки на дітей. Читаючи, ми намагаємося перенестися в іншу сферу, отож робітники цікавляться князями не менше, ніж князі робітниками. Уже на початку війни пан Баррес проголосив, що художник (Тиціанового рівня) насамперед повинен служити своїй вітчизні. Але він може служити їй лише в разі, якщо відчуватиме себе художником, тобто не перестане вивчати закони, проводити досліди і робити відкриття (такі самі непрості, як наукові), не думаючи ні про що інше — навіть про вітчизну — опріч правди. Не наслідуймо революціонерів, які зі «свідомости громадянського обов’язку» коли не нищили, то принаймні зневажали твори Ватто і Латура, малярів, що прославили Францію більше, ніж усі маляри революції. Анатомії, мабуть, байдуже, чи було вражливе вийняте з грудей серце. Не з доброти чистого серця, а доброта ця була велика, Шодерло де Лакло написав «Небезпечні взаємини», а Флобер не з уподобання до дрібної чи великої буржуазії узяв сюжети для «Пані Боварі» та «Виховання почуттів». Дехто запевняв, що мистецтво у добу пришвидшених темпів буде стисле, ЯК ІНШІ перед війною пророкували, що війна триватиме недовго. Залізниця мала вбити й нахил до споглядання, отож марні були б наші жалі за добою диліжансів, але на зміну їм прийшли автомобілі, щоб знову завозити туристів до занедбаних церков.
Підсунутий життям образ насправді приносить нам у цей момент складні й вельми строкаті враження. Наприклад, вигляд палітурки уже прочитаної книжки заснував літери її титулу місячним промінням далекої літньої ночі. Смак уранішньої кави з молоком приносить нам невиразну надію на погожу годину, яка так часто, коли ми пили каву з білої піали (порцеляна в неї берка і ледь побрижена, ніби молочний кожушок), а день тільки заповідався, починала нам усміхатися в ясній непевності тогочасного ранку. Година не тільки година, це начиння, наповнене запахами, звуками, намірами, аурою. Те, що ми називаємо дійсністю, становить певну сув’язь між тими враженнями і тими спогадами, які оточують нас водночас, — і цю сув’язь нівечить звична кінематографічна візія, яка то більше відбігає від правди, що силкується зводитися до неї — сув’язь єдина, і письменник мусить її віднайти, аби злучити нею назавше в реченні два різні поняття. Працюючи над описом, можна вибудовувати нескінченний ряд предметів, які фігурують в описуваному місці, та ба, правда виникне лише тоді, коли письменник візьме два різні предмети, усталить їхній зв’язок, чимось подібний у мистецтві до наукового закону причинности, — і замкне його неминучою клямрою гарного стилю; щось таке буває навіть у житті, якщо, випинаючи рису, спільну для двох вражень, воно визволяє єдину їхню сутність, сполучаючи обидва — аби врятувати їх від мінливости часу — в метафору. Хіба сама природа, з цього огляду, не наставляла мене сама на мистецьку путь, хіба не була вона сама початком мистецтва, часто-густо не даючи мені пізнати красу однієї речі інакше, ніж у речі іншій — комбрейський полудень тільки у грі дзвонів, донсьєрські ранки — у шульпотінні калориферів? Зв’язок може бути не надто цікавий, предмети пересічні, стиль кепський, але допоки не буде цього, вважай, нема нічого.