Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 3)

Цікаво, і це мені невтямки, що в ту добу кожний, кого Альбертина кохала, кожний, хто міг би звеліти їй зробити все, чого тільки захотів би, — кожний із таких людей просив, благав, важуся навіть сказати, жебрав як не дружби, то бодай доступу до мене. Мені більше не треба було пропонувати гроші пані Бонтан, аби вона прислала до мене Альбертину. Це повернення життя, доконуване саме тоді, коли воно вже не мало ніякого глузду, глибоко журило мене, не через Альбертину, яку, коли б вона вернулася навіть не з Турені, а з того світу, я привітав би без радости, а через те, що жінки, яку я кохав, мені вже не побачити. Я казав собі, що якби вона конала або якби я розлюбив її, всі ті, хто міг би наблизити мене до неї, упали б мені до ніг. Наразі ж я марно намагався вплинути на них, бо мене не зцілив досвід, який би мав мене навчити, — якщо він узагалі повчальний, — що кохання — це та недоля з казки, проти якої нічим не зарадиш, поки чари не розвіються.

«У мене є книжка, де йдеться про ці речі, — похвалилася вона мені. (Я казала про цю загадку Роберові: «Ми могли б порозумітися». Він заявив, що в цьому ділі темний і що це, зрештою, пусте.) — Я маю на увазі старого Бальзака, в якому я порпаюся, щоб дорости до своїх вуйків, «Золотооку дівчину». Але це безглуздя, неправда, сутий кошмар! Бо жінку може стерегти інша жінка, а не чоловік». — «Помиляєтесь, я знав одну жінку, закоханому в неї чоловікові пощастило її ув’язнити; вона не могла бачитися ні з ким і виходила тільки під опікою відданого служника». — «Це, мабуть, викликало у вас жах, ви ж така добряча душа. Ми саме говорили з Робером, що вам треба женитися. Дружина зцілила б вас, а ви б її ощасливили». — «Ні, в мене нестерпний характер». — «Овва!» — «Запевняю вас. Зрештою, я був заручений, але далі не пішов (та вона й сама відмовилася, через мій характер, нерішучий і доскіпливий)». Так спрощено я сам оцінив своє женихання до Альбертини, тепер, коли дивився на це женихання не інакше, як зокола.

Я засмутився, повертаючись до покоїв, на думку, що ні разу так і не одвідав комбрейської церкви, яка ніби чекала на мене серед віконного зела, вся ліловіючи. Заспокоював себе: «Що ж, доберуся до неї наступного року, якщо доживу», — не бачучи інших перешкод, окрім своєї смерти, і не уявляючи, що може пропасти церква, яка ще довго стоятиме після мене, як довго стояла до мене.

Та ось одного дня, говорячи з Жільбертою про Альберти-ну, я таки поцікавився, чи не кохала Альбертина жінок. «Де там, нітрохи». — «Але ж ви колись казали, що в неї кепські манери». — «Я так казала? Мабуть, вам примарилося. Або ви хибно зрозуміли, все переплутали, якби я щось таке й казала, то хіба про її походеньки з молодиками. Та й з ними в цьому віці навряд, щоб вона заходила аж надто далеко».

Можливо, Жільберта мовила так, аби потаїти від мене, що й сама, за Альбертининими словами, любила жінок і навіть робила Альбертині двозначні пропозиції? Або ж (бо інші часто обізнані з нашим життям краще, ніж ми гадаємо) вона знала, що я кохав Альбертину, ревнував її (інші можуть знати про нас більше, ніж нам здається, але, переоцінюючи свої знання, усе ж помилятися, снуючи надто сміливі гадки всупереч нашим сподіванкам, що вони попадають пальцем у небо за браком будь-яких гадок), і, думаючи, що мої почуття не охололи і я ревную її далі, намагалася в доброті своїй замазати мені очі, як це роблять усім ревнивцям. Так чи інакше, Жільбертині слова від колишніх «кепських манер» і до сьогоднішнього свідчення про добропристойне життя і порядність цілком заперечували запевнення Альбертини, яка напослідок мало не призналася мені, що її стосунки з Жільбертою були таки химерні. Альбертина здивувала мене тим так само , як здивували мене звіряння Андре, бо, повіривши спочатку, ще до знайомства з «бандою», в їхню зіпсутість, я переконався в помилковості своїх перших вражень, як це часто трапляється, коли порядну дівчину, невинну й чисту, попервах вважають за бочку всіх мерзот. Потім думка моя пройшла всю дорогу назад, знову повернувшись до попередніх гадок. Але, може, Альбертина сказала так, аби здаватися досвідченішою, ніж була насправді, аби вразити мене в Парижі своєю розбещеністю, як колись у Бальбеку вразила чеснотою; і все задля того, щоб не скидатися, коли я казав їй про жінок, ласих до жінок, на когось, хто не знає, що воно означає, подібно до того, як у розмові корчать премудру міну на згадку про Фур’є чи Тобольськ, хоча не тямлять, про що йдеться. Може, вона жила при подрузі мадемуазель Вентейль та Андре, але відгороджена глухою стіною від них, певних, що вона «не з тих», і стала мудра по шкоді (так жінка, одружуючись із письменником, працює над своїм розвитком): на догоду мені відповідала на мої запитання, розказувала про них, аж поки зрозуміла, що мною керують ревнощі, і дала задній хід. Якщо тільки Жільберта мені не брехала. Мені навіть ось що спало на думку: саме дізнавшись від неї під час флірту, який він вів із нею в цікавому для себе плані, що вона не цуралася й жінок, Робер пошлюбив її, розраховуючи на розкоші, які він, знати, не здолав потім знайти у себе вдома, оскільки заживав їх деінде. Жодна з цих гіпотез не була безглузда, бо в таких жінок, як Одеттина донька, або у дівчат із «банди» буває така девер-сифікація, така кумуляція нахилів, якщо навіть не одночасної, то навперемінної дії, що вони завиграшки переходять від зв’язку з жінкою до любощів із чоловіком, і визначити їхню істотну домінанту не так просто.

Я не взяв у Жільберти «Золотоокої дівчини», скоро вона її читала. Однак же останнього вечора, перебутого в неї, вона дала мені почитати перед сном книжку, і та справила на мене хоч і живе, але вельми суперечливе і, зрештою, нетривке враження. То був том невиданого гонкурівського щоденника.

І коли, перш ніж загасити свічку, я прочитав уривок, наведений нижче, брак у мені літературного хисту, відчутий колись у Ґермантській стороні й потверджений у дні мого перебування тут, завершеного цим останнім вечором, вечором напередодні від’їзду, коли, скинувши з себе тягар задавнених звичок, ми намагаємося розібратися в самих собі, — видався мені не таким-то вже й прикрим, так наче письменство не відкривало глибоких істин; і воднораз мені стало сумно, що письменство могло б бути не тим, чим воно мені здавалося. З другого боку, не таким гірким видавалося мені те нездоров’я, яке невдовзі привело мене до клініки, оскільки гарні речі, про які йдеться у книжці, не кращі за те, що я бачив. Але з дивної суперечности, нині, читаючи про це, я захотів усе побачити навіч. Ось сторінки, що я читав, аж поки втома склепила мені повіки:

«Позавчора впадає сюди, аби забрати мене до себе на обід, Вердюрен, давній критик «Ревю», автор книжки про Вістле-ра, де фактуру, художній колорит щирого американця Вердюрен, великий аматор усякої рафінованости, всіх гожостей намальованих речей, передає часто з великою субтельністю. І поки я вдягався, аби податися за ним, я почув від нього цілу оповідь, звідки іноді пробивався нібито лячний белькіт сповіді про відмову писати одразу ж після одруження з «Мад-леною» Фромантена, відмову, спричинену звичкою до морфіну, що породила, мовляв за Вердюреном, ось який ефект: більшість одвідувачів салону його дружини і гадки не мають, що муж її колись писав, і всі правлять йому про Шарля Бла-на, Сен-Віктора, Сент-Бева, Бурті як про людей, до яких, на їхній суд, йому далеко. «Бачте, ви, Ґонкури, чудово знаєте, та й Ґотьє теж знав, що мої «Салони» — це щось зовсім інше, ніж оті нікчемні «Старосвітські майстри», шановані як шедеври в родині моєї дружини». Потім, смерком, коли за вежами Трокадеро палає остання заграва, обертаючи їх на двійників торгових вежок, пошмарованих, ніби у стародавніх цукерників, порічковою ґалереткою, розмова точиться далі у повозі, який має підвезти нас на бульвар Конті, до палацу Вердюренів, як доводить його власник, давньої оселі венецьких послів, де є так звана курильня, опоряджена, за Вердюреновими словами, мов у «Тисячі й одній ночі», тобто її опорядження «живцем» перевезено з якогось славетного палаццо, назви не пам’ятаю, палаццо з колодязем, де на цямринні красувалося зображення коронації Пречистої Діви, — найчудовіший, на Вердюренів суд, витвір Сансовіно, — і куди гості мали струшувати попіл із сигар. І слово чести, коли ми прибули, у примарному синьо-зеленому місячному сяйві, подібному до світла, в яке класичне малярство сповиває Венецію, де невиразний силует бані Інституту перегукується з Салюте на полотнах Ґварді, мені примарилося, ніби я стою над Канале Гранде. Цю ілюзію підтримувала будова палацу, де з другого поверху не видно бульвару, а також нагад господаря про те, що, мовляв, вулиця називалася Поронна — достолиха, а я ж і в голові цього не покладав — з уваги на порон, яким колишні чернички-міраміонки перевозилися на відправи до Нотр-Даму. Ось вона, дільниця, де вешталося моє дитинство, коли тут мешкала моя тітка де Курмон! Проте мене охоплює нове замилування, коли я бачу майже впритул до палацу Вердюренів вивіску «Маленького Дюнкерка», одного з рідких склепів, які збереглися лише на візерунках вуглиною або на образках Ґабріеля де Сент-Обена, склепів, де цікаве XVIII сторіччя зафіксувало моменти свого неробства, гендлюючи французькими та закордонними марничками і «всім, що виробляється у штуці найновішого», як свідчить рахунок «Маленького Дюнкерка», коректурним відбитком якого посідаємо, гадаю, тільки ми двоє, Вердюрен і я, одним із тих шедеврів оздобного паперу, на якому монархія Людовіка XV виставляла рахунки, під шапкою, що являла очам збурене море, обтяжене баркасами, море в кучерях, схоже на ілюстрацію до «Устриць і Суціг» у виданні Ферм’є Женеро.