Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 27)
Барон мав навіть до Жюп’єна жаль, знаючи, що в цьому домі, який він велів своєму фактотумові купити для власного вжитку, а домоправство довірити третій особі, всі, через хиби і нетактовність вуйка панни д’Олорон, знали, хто він і як його величають (проте багато хто думав, що то прізвисько, та ще й перекручене неправильною вимовою, отож барона оберігала людська темнота, а не Жюп’єнова скромність). Але йому простіше було звіритися на його запевнення, і, заспокоєний тим, що ніхто їх не може підслухати, барон промовив: «Я не хотів казати при цьому малому, він, зрештою, дуже милий і дбає jipo все старанно. Але, як на мене, він не дуже брутальний. Його лице мені подобається, але він називає мене вишкребком, а це звучить як завчений урок». — «Ба ні, ніхто йому нічого не казав, — відповів Жюп’єн, не помічаючи фальшу в цьому запевненні. — Його, зрештою, позивали за смертовбивство консьєржки в Лавіллет». — «Ага, це цікаво», — усміхнувся барон. «Але я маю напохваті одного різника, спеціалізується на забої волів, зовні схожий на нього; потрапив сюди випадково. Хочете спробувати?» — «Авжеж, залюбки!» Я побачив, як увійшов чолов’яга з різниці, справді чимось схожий на Моріса, але що цікаво, обидва вони мали в собі щось однотипне, особисто я ніколи цього типу не вирізняв, але до нього, як до мене оце дійшло, належав і Морель: обидва нагадували як не самого Мореля, яким його бачив я, то принаймні лице, яке той, хто бачив Мореля інакше, ніж я, міг би скласти з його рис. Як тільки я створив подумки з того, що підказала мені пам’ять, подобу Мореля, яким він міг постати в очах інших, я збагнув, що обидва молодики, один хлопець ювелір, другий готельний службовець, були його невиразними іпостасями. Чи не випливало звідси, що пан де Шарлюс, принаймні у певних своїх уподобаннях, залишався завжди вірний одній і тій самій особі, а жага, що змусила його одного за одним вибрати обох цих молодиків, була та сама, що погнала його до Мореля на платформі донсьєрського двірця, і чи не випливало також те, що всі троє нагадували чимось ефеба, чиї форми, вирізьблені в шафірі очей пана де Шарлюса, надавали його поглядові чогось незвичайного, що так вразило мене вже першого дня в Бальбеку? Або знов-таки: якщо його захоплення Мо-релем визначала саме така врода, то чи не шукав він тепер, аби втішитися в розлуці, чоловіків, схожих на нього? А ще я подумав, що, може, між Морелем і бароном, попри славу, панували тільки приязні стосунки, і що пан де Шарлюс просив Жюп’єна приводити молодиків, подібних до Мореля, аби завдяки їм створити оману розкошів із ним. Звісно, зважаючи на все те, що пан де Шарлюс зробив для Мореля, гадка ця могла б видатися не надто правдоподібна, але ж ми знаємо, що кохання не тільки схиляє нас до найбільших офір задля коханої істоти, а й часом змушує жертвувати самим пожаданням, яке, зрештою, тим важче знаходить відгук, що тоді кохана істота ще дужче відчуває наше кохання.
Те, що позбавляє таку гадку неправдоподібности, якою вона наділена на перший погляд (хоча вона таки не відповідає дійсності), криється в нервовому поводженні, у палкій вдачі пана де Шарлюса, схожій на вдачу Робера де Сен-Лу, вдачі, яка могла відіграти на початку його взаємин із Морелем ту саму ролю, тільки у пристойному і супротивному сенсі, що її зіграла вдача його сестринця на початку стосунків із Рахиллю.
Зв’язок із коханою жінкою (це може поширюватися й на кохання до юнака) може залишатися платонічним з іншої причини, ніж жіноча цнота або не дуже змисловна природа кохання, яке ця жінка у нас будить. Іноді закоханий надто нетерплячий з надміру кохання, він не завжди вміє дочекатися, наклавши на себе маску байдужости, тієї миті, коли дістане все, чого бажає. Він повсякчас поновлює спроби, не перестаючи писати до коханої, намагається часто її бачити, вона відмовляє, він упадає в розпуку. Як тільки вона усвідомить, що приступність її товариства і дружби здасться такою великою щедротою тому, хто гадав, ніби буде їх позбавлений, що це може звільнити її від багатших дарів, то запевне зуміє скористатися моментом, коли розлука з нею зробиться нестерпна і коли він захоче будь-що покінчити з війною, щоб накинути йому мир, де першою умовою будуть взаємини платонічні. А втім, за час, який передував цій угоді, закоханий, постійно стурбований, змушений вічно чатувати на листа, на погляд, позбувається думок про фізичне посідання; жага катує його попервах, але в’яне від чекання і поступається місцем іншим потребам, ще боліснішим, якщо їх не вдовольнити. Тоді оті розкоші, яких першого дня ми сподівалися від пестощів, нам дістаються у геть-то спотвореному вигляді: у вигляді приязних слів, обітниць бути поряд, і ці слова, по стількох розчаруваннях, іноді після погляду, затьмареного туманом холоду, який відсуває кохану так далеко, аж ми вже думаємо, що більш її не побачимо, приносять нарешті жадану полегкість. Жінки відгадують це все і знають, що можуть дозволити собі розкіш ніколи не віддаватися чоловікам, бо чоловіки, як вони це відчули, не здолавши в перші дні опанувати нерви, не потрапили затаїти невиліковні жадання. Жінка не тямиться від щастя, що, не віддаючи нічого, дістає куди більше, ніж звичайно діставала віддаючись. Легко збудливі натури вірять таким чином у чесноту свого кумира. І ця аура, якою вони її оточують, є продуктом, хоч і вкрай опосередкованим, їхнього надмірного кохання. Отже, в жінки є те, що без нашого відома є в таких підступних ліках, як сновійне, морфін. Без них не можуть жити не ті, кому вони дарують розкіш сну чи справді добре самопочуття; не вони ладні були б купити їх на вагу золота, вимінюючи за все, що є у хворого; їх відчайдушно домагаються інші хворі (а може, зрештою, ті самі, тільки інакші з відстані кількох прожитих років), яким ліки не дають уже ані сну, ані насолоди, але, знов-таки, поки вони їх не запопадуть, їх гризе тривога, якої вони хотіли б позбутися, не зупиняючись навіть перед самогубством.
Отож-бо і пан де Шарлюс, чий випадок навзагал, з легкою різницею, спричиненою подібністю статі, підлягає спільним законам кохання, міг собі належати до роду старшого за Ке-петингів, бути багатим, не запобігати ласки вишуканого товариства, а Морель міг бути нічим, і скільки барон не переконував би скрипаля, як колись мене: «Я — властитель і зичу вам добра», Морель і досі утримував перевагу і не хотів піддаватися. А для того, щоб не поступитися, досить було, мабуть, чути себе коханим. Одну й ту саму відразу відчувають великі пани до сноба, одержимого бажанням заприязнитися з ними, мужній чоловік — до збоченця, а жінка — до кожного надміру нетерпеливого зітхальника. Пан де Шарлюс не тільки мав усі козирі— він міг би запропонувати великі козирі Морелеві. Але, можливо, все це розбилося б об чужу волю. І тут із паном де Шарлюсом вийшло б, як із німцями, до яких, утім, належав родом і він сам, а ті в цій війні, як аж надто охоче правив барон, перемагали на всіх фронтах. Але що їм давали ці перемоги, якщо після кожної з них союзники дедалі рішучіше відмовляли їм у єдиному, чого вони потребували, — у мирі та спокої? Так Наполеон, удершись до Росії, великодушно закликав владу вийти його зустрічати. Але ніхто не явився.