Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 10)

«Ні, ні, — заволав він весело й гучно, — всі, хто не на фронті, хоч би як вони виправдовувались, не мають охоти лягти кістьми, тобто — страхопуди. — Із тим самим ствердним жестом, ще енергійнішим, ніж той, яким він підкреслював переляк у в інших, докинув: — Бо я сам, якщо не вернуся до війська, то тільки тому, що страхопуд, та й годі!» Я помічав уже не раз, що нечестиві почуття прикриваються не тільки бравадою похвальними почуттями, але чимось зовсім новим було хизування нечестивими почуттями, завдяки чому вони принаймні не виглядають замаскованими. До того ж Робер мав ще й звичку, допустившись нетактовности чи давши маху, за що йому могли б дорікнути, розголошувати ці свої прогріхи, заявляючи, що вони навмисні. Ця звичка перейшла до нього, гадаю, від одного з викладачів військової школи: Робер підтримував із ним дружні стосунки і щиро ним захоплювався. Отож без жодного клопоту я пояснив собі цей вибрик як словесне підтвердження поглядів, які Сен-Лу волів ознаймити, оскільки вони визначали його поводження і боронили йти на війну. «Ти, може, чув, — спитав він на прощання, — що моя тітка, Оріана, розлучається? Особисто я нічого не знаю. Про це подейкують час від часу, я чув уже стільки разів, що повірю хіба постфактум. Додам, що це було б цілком зрозуміло; мій вуйко людина чарівна не тільки в салонах, але й для приятелів та родичів. І навіть по-своєму добріша, ніж тітка: жійка-то вона свята, але любить йому про це нагадувати. Але чоловік із нього ніякий: щокроку стрибає у гречку, зневажає дружину, тероризує і позбавляє грошей. Було б цілком природно, якби вона його кинула, і факт саме такого сприйняття може бути підтвердженням близького розриву, а може й не бути, бо людська поголоска стоуста, чого тільки не набалакають. Та скільки можна його витримувати! Тепер я вже добре знаю: нема диму без вогню!» Це підказало мені думку спитати, чи виникало колись питання про його одруження з мадемуазель де Ґер-мант. Він здригнувся і запевнив мене, що це звичайнісінька плітка, з тих пліток, які не знати звідки беруться і так само безпричинно гинуть; їхнє безглуздя не стає наукою для тих, хто в неї повірив, тож як тільки з’явиться нова плітка про чиїсь там заручини чи розлучення або плітка політична, вони дають їй віру і знову розносять її, як сорока на хвості.

Не минуло й двох діб, як деякі факти, дійшовши до мене, показали, що я криво витлумачив Роберові слова: «Всі, хто не на фронті, страхопуди». Сен-Лу говорив так для красного слівця, аби похизуватися тим, який він ориґінал-психолог, допоки не впевнився, що його рапорт прийнято. А тим часом зі шкури пнувся, домагаючись, щоб рапортові було дано хід, і тут уже був не такий оригінальний у тому сенсі, який сам вкладав у це слово, зате показав себе французом куди щирішим за Святого Андрія-Первозваиого-в-Полях, яскравіше за інших виявив себе у всьому тому, що було найліпшого серед французів гарту Святого Андрія-Первозваного-в-Полях, шляхти, міщан та кріпаків, шанобливих до панів чи бунтарів, — двох питомо французьких гілок однієї й тієї самої родини: побічного підколіна Франсуази і побічного підколіна Мореля, звідки виходили дві стріли, аби з’єднатися знову і стреміти в одному й тому самому напрямку, тобто до кордону. Блок зрадів, чуючи визнання в боягузтві від націоналіста (аж ніяк, утім, не заклятого), а коли Сен-Лу спитав, чи не йде той на призов, прибрав міни найвищого жерця і відповів: «Міопія».

Проте Блок геть змінив свій погляд на війну вже за кілька днів, коли з’явився до мене в якійсь нестямі. Попри короткозорість, його визнали придатним до служби. Я провів його до дому, і ми зіткнулися з Робером, — той ішов у Військове міністерство на зустріч із колишнім офіцером, який мав його рекомендувати. «Це пан де Камбремер, — пояснив він. — Ох, що це я! Розказую тобі про давнього знайомого! Таж ти знаєш Канкана не гірше за мене». Я відповів, що справді його знаю, як і його дружину, і ставлю їх не вельми високо. Але я так звик із першої зустрічі з ними шанувати тільки його дружину, жінку, всупереч усьому, неабияку, бо вона капітально знала Шопенгауера і мала вступ до інтелектуального середовища, недосяжного для її мужа-простака, що мене заскочила Роберова відповідь: «Його жінка ідіотка, можеш узяти її собі. Натомість він — золотий чоловік, дуже обдарований замолоду і приємний ще й досі». Називаючи її «ідіоткою», Сен-Лу, певне, мав на увазі її нездоланну жаду бувати у великому світі, що великий світ осуджував якнайсуворіше; під високими прикметами мужа він розумів, мабуть, щось таке, чого не заперечувала в ньому його сестриниця, вважаючи його за най-стерпнішого з усієї родини. Принаймні він один не дбав про дукинь, але, сказати по щирості, такий його «інтелект» так само відрізняється від інтелекту, властивого мислителям, як «інтелект», приписуваний загалом товстосумові, який «зумів збити гріш». Але Роберові слова мені навіть сподобалися, бо нагадали, що претензійність межує з глупотою і що простота наділена смаком, некрикливим і милим. Щоправда, досі мені не довелося посмакувати простотою пана де Камбреме-ра. Але все це доводить, що людська істота складається з багатьох різних істот, залежно від того, хто про неї судить, і навіть якщо не брати до уваги розбіжности суджень. У пана де Камбремера я знав тільки оболонку. Воднораз її смак, засвідчений іншими, залишався мені невідомим.

Блок попрощався з нами на порозі свого дому, і слова його, звернені до Сен-Лу, дихали ядучою гіркотою, слова про те, що всі вони, оті «мальовані вродливці» при галунах, оті бравкі штабні ад’ютанти, нічим не ризикують, натомість він, простий жовнір другої кляси, не має охоти дати «продірявити себе кулями за Вільґельмчика». — «Цісар Вільґельм начебто тяжко хворий», — відгукнувся Сен-Лу. Блок, як і всі люди, які крутяться навколо Біржі, напрочуд легко сприймав усі сенсації і не забарився додати: «Ба всі тільки й говорять що про його скін». На Біржі кожного недужого монарха, Едуарда VII чи Вільґельма II, спішать поховати, а кожне місто, взяте в облогу, вже капітулювало. «Поки що це приховують, — докинув Блок,— щоб не зламати духу бошів. Але він сконав учора вночі. Мій батько довідався про це з певного джерела». Цю причетність до певних джерел, єдиних, із якими рахувався пан Блок-старший, він завдячував «високим зв’язкам»; і нібито звідти ж таки йому подано наразі таємну звістку, що акції товариства «Екстер’єр» незабаром підуть угору, зате акції товариства «Де Бірс» ось-ось упадуть. А втім, якби навіть саме в цей момент почався зліт акцій товариства «Де Бірс» або «пропозицій» цінних паперів товариства «Екстер’єр», а ринок перших був «твердий» і «активний», ринок других «хисткий» і «слабкий», і його тримали «у фондовому резерві», певність джерел, однак, не викликала б сумніву. Тому Блок сповістив нам про смерть кайзера з міною таємничою та поважною, але заразом і з роздратованою. Надто ж його іриту-вало оте Роберове: «Цісар Вільґельм». Гадаю, навіть під ножем гільйотини Сен-Лу і дук Ґермантський не здолали б сказати інакше. Двоє світських мужів, якби вони єдині заціліли на безлюдному острові, де їм не було б перед ким засвідчувати добрі манери, розпізнали б одне одного по тих слідах культури, як двоє латиністів розпізнали б одне одного по правильному цитуванні Верґілія. Сен-Лу ніколи б, навіть катований німцями, не потрапив сказати інакше, ніж «цісар Вільґельм». І ця ґречність, попри все, вказувала на велику духовну неволю. Хто не вміє скинути цих пут, зостається світов-цем. Ця елеґантна пересічність не позбавлена чару — надто у всьому тому, що пов’язане в ній із прихованою шляхетністю і невизнаним геройством — проти простацтва Блока, страхополоха і фанфарона, який дзявкав на Робера: «А ти не міг би сказати «Вільґельм», та й квит? Отож-бо й воно, у тебе душа у п’ятах, ти вже стелишся перед ним! Що й казати, гарні будуть наші вояки на фронті, вони лизатимуть чоботи бошам! Ви, штабники з золотими нашивками, зугарні тільки клацати закаблуками. Що, дістав?»

«Бідоласі Блокові усе ввижається, наче ми тільки клацаємо закаблуками», — сказав мені Сен-Лу з усмішкою, коли ми покинули нашого товариша. І я добре зрозумів, що Робер не прагнув клацати закаблуками, хоча наразі не здавав собі справи з його намірів так ясно, як згодом, коли він домігся переведення в піхоту, оскільки кавалерія в боях не брала участи, а потім записався в піші стрільці, після чого з ним сталося те, про що ви прочитаєте згодом. Блок не побачив Роберового патріотизму з тієї простої причини, що Робер ніколи не виставляв його напоказ. Сам Блок почав палко признаватися перед нами до антимілітаризму, щойно комісія визнала його за «придатного», одначе доти він виступав з украй шовіністичними заявами, з огляду на короткозорість вважаючи себе за комісованого. Натомість Сен-Лу на такі заяви був нездатний; передусім через свою моральну делікатність, що не дає нам висловлювати надто глибокі почуття, хай навіть і цілком природні. Моя мати не тільки не вагаючись ані хвилини віддала б життя за мою бабусю, а й страшенно мучилася б, якби не могла цього зробити. А проте я не потрапив би собі уявити з відстані років, щоб із її уст могли зірватися слова: «Я віддала б життя за матір». Так само сором’язливий у своїй любові до Франції був Робер, і, як на мене, в цьому сенсі більше належав до роду Сен-Лу (наскільки я міг уявити собі його батька), ніж до Ґермантів. А ще його оберігала від такого вияву почуттів і певна моральна гідність розуму. Працівники справді розумні та поважні переймаються якоюсь огидою до тих, хто не може діяти без тріскотнечі, хто набиває собі ціну. Ми не вчилися разом ні в ліцеї, ні в Сорбонні, але нарізно слухали лекції одних і тих самих професорів, і мені згадується сміх Сен-Лу, викликаний тим, що викладач анітрохи не кращого, ніж в інших викладачів, курсу, прагнув уходити за генія, даючи якусь амбітну назву своїм теоріям. Досить було про це згадати, як Робер сміявся з усієї душі. Звичайно, чисто інстинктивно ми не віддавали переваги Коттарові чи Брішо, але так чи інак шанували людей, які глибоко знали греку чи медицину і не були схильні через це до дурисвітства. Як я вже казав, хоча всі мамині вчинки виказували готовність віддати життя за свою матір, вона ніколи б не зізналася в цьому навіть самій собі, а висловлювати свої почуття перед іншими вважала б за річ не тільки зайву і смішну, а й відразливу та ганебну; так само я не здолав би уявити, щоб Сен-Лу розводився про свій військовий риштунок — про те, що йому треба зробити, про наші шанси на перемогу, про невисоку боєздатність російського війська, про те, що мала б зробити Англія; важко було уявити в його устах бодай і найкрасномовнішу тираду, гідну навіть того, щоб її виголосив найсимпатичніший з міністрів перед депутатами, змусивши їх посхоплюватися в єдиному пориві на ноги. Проте я не можу сказати, щоб на цю його негативну рису, що боронила висловлювати найкращі почуття, не впливав «дух Ґермантів», як у цьому сенсі, — ми бачили це, — він не раз упливав на Сванна. І хоча я відзначав у Роберові риси, притаманні передусім родові Сен-Лу, він залишався ще й Ґермантом, і серед численних спонук, що підносили його дух, були й такі, яких ви не дошукалися б у його приятелів із Донсьєра, залюблених у своє ремесло молодиків, з якими я щовечора обідав і багато хто з яких поліг у битві на Марні або деінде, піднімаючи на приступ своїх людей.