Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 71)
Кухонні серванти своєю формою скидалися на провину, а його долоні були масними від спогадів про те, що він накоїв. Лізель подумала, що у нього,
У своїй кімнаті вона молилася.
На колінах, склавши долоні, впершись ліктями в матрац.
— Будь ласка, Боже, будь ласка, зроби так, щоб Макс вижив. Будь ласка, Боже, будь ласка…
Болючі коліна.
Пекучі п’яти.
Щойно почало світати, вона прокинулась і пішла до кухні. Тато спав, опустивши голову на стіл, а в кутику рота зібралося трохи слини. Кімнату наповнював запах кави, а видіння дурнуватої доброти Ганса Губерманна досі витало в повітрі. Ніби номер або адреса. Повтори кілька разів, і воно прилипне до тебе.
Перша спроба розбудити його не вдалася — Ганс нічого не відчув, але другий поштовх у плече примусив його голову спантеличено задертися догори.
— Вони прийшли?
— Ні, тату, це я.
Він допив застояну калюжку кави, що залишилась звечора. Адамове яблуко піднялося і опустилося.
— Вони б уже мали прийти. Чому вони не прийшли, Лізель?
Це звучало як образа.
Вони б уже давно мали заявитися і в пошуках доказів євреєлюбства чи державної зради перекинути догори дриґом будинок, а виходила так, що Макс пішов без жодної на те причини. Зараз він міг би спати у підвалі чи творити свої замальовки.
— Ти ж не міг знати, що вони не прийдуть, тату.
— Я
— Тату, ти не зробив нічого поганого.
— Ти не знаєш, про що говориш.
Він підвівся і вийшов з кухні, залишивши двері прочиненими. Ніби для того, щоб ще більше роз’ятрити його рану, здіймався погожий ранок.
Коли чотири дні минули, тато подолав довгий шлях берегом річки Ампер. Він приніс малесеньку записку і поклав її на кухонний стіл.
Минув іще один тиждень, а Ганс Губерманн досі чекав свого покарання. Смуги на спині потроху рубцювалися, і більшість часу він просто тинявся Молькінґом. Пані Діллер плювала йому під ноги. Пані Гольцапфель, дотримуючись свого слова, більше не плювала на їхні двері, але тепер у неї з’явилася достойна заміна.
— Я так і знала, — проклинала його крамарка. — Ти мерзенний євреєлюб.
А він байдуже блукав вулицями, і Лізель частенько зустрічала його на річці, на мосту. Він впирався руками у перила і нависав над водою. Повз нього пролітали діти на велосипедах, або бігли, вигукуючи і ляскаючи ногами по дереву. Він не звертав на них жодної уваги.
«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 8
Nachtrauern — Жаль:
смуток, сповнений палкого бажання чогось, розчарування чи втрати.
Схожі слова: горе, каяття, туга, жалоба.
— Ти бачиш його? — якось запитав тато, коли дівчинка вчепилась за перила біля нього. — Там, у воді?
Течія була нешвидкою, і в повільних брижах Лізель розгледіла обриси Максового обличчя. Вона бачила його волосся, що скидалося на пір’я, вона бачила його повністю.
— Він бився з
- Ісус, Марія і Йосип. — Татові руки міцніше стисли потріскане дерево. — Я ідіот.
Ні, тату.
Ти — людина.
Лізель знайшла ці слова майже рік по тому, коли писала у підвалі. Вона жалкувала, що не знайшла їх там, на мосту.
— Який же я дурний, — бідкався Ганс своїй прийомній доньці. - І добрий. От і вийшов найгірший в світі ідіот. Ти знаєш, я
Ганс Губерманн потребував якогось виправдання. Він мусив знати, що Макс Ванденбурґ покинув його дім не просто так.
Нарешті, коли минуло три тижні чекання, Ганс подумав, що його час настав.
Це було ввечері.
Лізель поверталася від пані Гольцапель, коли побачила двох чоловіків у довгих чорних пальтах і поквапилась додому.
— Тату, тату! — Вона мало не перекинула кухонного столу. — Тату, вони тут!
Першою до неї вийшла мама.
— Чого це ти розкричалася,
— Гестапо.
— Гансі!
Він уже був надворі — вийшов їх зустрічати. Лізель хотіла піти за ним, але Роза втримала її, і вони спостерігали з вікна.
Тато стояв біля хвіртки. Знервовано тремтів.
Мама стисла руку Лізель.
Чоловіки пройшли повз нього.
Тато глянув на вікно, стривожений, а тоді вийшов на дорогу. Вигукнув їм у спину:
— Агов! Я тут. Це ж я вам потрібен. Я живу в цьому будинку.
Пальта зупинилися на якусь хвилю перевірити свої записи.
— Ні, ні, - відповіли вони. Їхні голоси були масивні і глибокі. — На жаль, ви для нас уже трохи застарі.
Вони рушили далі, але далеко не зайшли — зупинилися біля будинку під номером тридцять п’ять і ввійшли у прочинену хвіртку.
— Пані Штайнер? — запитали, коли відчинилися двері.
— Так, це я.
— Ми прийшли, щоб дещо з вами обговорити.
Чоловіки в пальтах скидалися на закутані темні колони, що ніби підпирали ґанок коробкоподібного будинку Штайнерів.
З якоїсь причини вони прийшли сюди по хлопця.
Чоловіки в пальтах прийшли по Руді.
Частина 8
«Струшувачка слів»
а також: доміно і темрява — думки про голого Руді — покарання — дружина дотримувала слова — збирач — їдці хліба — свічка на дереві — таємна книга замальовок — колекція костюмів анархіста
Доміно і темрява
За словами молодшої сестри Руді Штайнера, у кухні сиділи два чудовиська. Їхні голоси методично місили двері, за якими троє малих Штайнерів грали в доміно. Троє інших дітей, ні про що не здогадуючись, слухали у спальні радіо. Руді сподівався, що цей візит не пов’язаний з тим, сталося в школі минулого тижня. Він нічого не розповів Лізель, та й удома не обмовився ні словом.
СІРИЙ ДЕНЬ, МАЛЕНЬКИЙ ШКІЛЬНИЙ КАБІНЕТ